Інтерв’ю з провідним гравцем команди «Хімік» першого набору у часи заснування та найбільшого розквіту новороздільського клубу у 60-х роках минулого століття
Історія новороздільського футболу цікава і легендарна. Її важко умістити у одну текстову публікацію, тож років з 10 тому талановитий новороздільський журналіст (тривалий час працював у Миколаївській районній газеті) і не менш талановитий футболіст та тренер Володимир Королевич підготував серію публікацій для «Вісника Розділля», де поетапно зафіксував стрімкий поступ легендарного «Хіміка» до вершин першості львівської області з футболу. На жаль, в часописі було надруковано тільки вступну публікацію, оскільки невдовзі мій старший колега раптово після скороминучої хвороби відійшов у вічність.
Згодом, у 2017 році у редакційному інтерв’ю із ще одним знаменитим гравцем «Хіміка» Іваном Пакошем (Івана Володимировича не стало влітку 2022-го), присвяченому його 70-річчю, в режимі запитань – відповідей висвітлено значний пласт із славної біографії клубу тих часів.
І ось в річницю 70-річчя Нового Роздолу естафету спогадів про першу новороздільську футбольну команду, про її вражаючі досягнення у 60-х роках продовжив у інтерв’ю з репортером «ВР» один з перших гравців «Хіміка», один з найкращих бомбардирів клубу, знаний у місті ветеран футболу 81-річний Михайло Андрійович ПРИШЛЯК.
– Друже Михайле, поставлю традиційне запитання до старожилів , з якими редакція спілкувалася на тему 70- річчя Нового Роздолу: за яких обставин і коли ви стали мешканцем нашого славного міста?
-Еге ж, це давня історія. Як не дивно, але, у Новий Розділ я прибув понад шістдесят років тому завдяки …футболу. Якщо по порядку, то моє дитинство було важким, адже я з трирічного віку, тобто з 1945 року, круглий сирота і виховувала мене у Жовкві моя бабуся аж поки у 1955-му не померла, коли я вчився у 7-у класі. Після цього я був скерований відповідними службами у Дитячий будинку у с. Великий Любінь Городоцького району. Після закінчення 10-річки у дитбудинку я поступив на навчання у Львівське професійне залізничне училище №2 на спеціальність «слюсар по ремонту паровозів». І там, крім навчання, а воно мені давалося неважко, бо добре знав математику, я увесь вільний час віддавав футболу. Як кажуть, мої футбольні здібності помітили і мене запросили грати за команду спортивного товариства «Трудових резервів» (було колись таке). Це була без перебільшення зіркова команда, а нашим тренером був Нирко (на жаль, не можу вже пригадати його імені), який уміло вів тренерський процес. В підсумку ми навіть виступали у всесоюзній першості «Трудових резервів» і дійшли до розіграшу призових місць. Там і зупинились, але це було велике досягнення для нашої команди.
По закінченні навчання у залізничному училищі працював на Львівському вагоноремонтному заводі, звісно, грав за тамтешню футбольну команду. Зі мною разом грав Василь Дідина, якого знав ще з «Трудових резервів». Ми з ним дружили і він якось сказав мені, що грає за новороздільську команду «Горняк» і запропонував мені там грати також. Я погодився і невдовзі, коли пройшов у команді так звані “оглядини” прискіпливим тренерським штабом на предмет футбольної майстерності, мене було зараховано гравцем “Горняка”. Авже ж, у 1960 році перша новороздільська команда називалася саме так, а не «Хімік», як, мабуть, вважає більшість містян. Утім, нетривалий час було навіть дві команди – «Горняк» і команда Комбінату будівельних матеріалів. Щоправда, у 1961 році вони були об’єднані в одну – «Хімік», який після цього років з вісім гримів на всю область.
От, власне, завдяки футболу я шістдесят три року тому і замешкав у Новому Роздолі на постійно – тут одружився, виховав з дружиною Людмилою дітей, одне слово, провів найкращі роки свого життя.
–Як цікаво! А що це була за команда, де ви тренувалися?
-Оскільки у Новому Роздолі стадіон тільки намічався, тому у 1960 – му ми грали і тренувалися на стадіоні у Старому Роздолі (так ми називали це древнє містечко). А вже через декілька місяців почалося, без перебільшення, ударне будівництво новороздільського стадіону. Його будувало все місто, кожен цех комбінату за встановленим графіком скеровував на будівництво своїх працівників. Усі трудилися самовіддано, з настроєм, з ентузіазмом. Тоді я жив в гуртожитку на тодішній Комсомольській, 1. Там переодягався у робоче вбрання і поспішав на будівництво стадіону. Роботи вистачало усім, поступово, коли було прокладено дренаж, сформувалися контури теперішнього стадіону. І остаточно стадіон було введено в експлуатацію у 1961 році.
–А який тоді стадіон був кращим – роздільський чи новороздільський?
-Розумію суть запитання, але відповім відверто: стадіон у селищі Розділ, мабуть, зведений ще «за Польщі», а може і «за Австрії», був, скажу тобі, друже, дуже якісним. А дренаж був, мабуть, найкращим у області. Так що у 1961 – му та декількох наступних роках стадіон у селищі Розділ був якіснішим за наш. Але, з гордістю додам, що і новозбудований новороздільський стадіон мав свою «фішку», якої не мав жоден стадіон, навіть львівські. Зокрема, завдячуючи централізованому теплопостачанню з сірчаного комбінату, у приміщеннях нашого стадіону була холодна і гаряча вода в кранах і – вишенька на торті – ГАРЯЧИЙ душ в душових кабінах! Отак – то…
А щодо тренувального процесу теж варто дещо прояснити. Отже, мене було працевлаштовано на руднику, інші гравці команди – у цьому підрозділі та інших цехах. Зарплатна ставка після грошової реформи, проведеної у срср у 1961 році, становила в середньому у гравців 120 карбованців. Оскільки ми тренувалися щодня, причому двічі, то від роботи на виробництві гравці були звільнені. Працювали хіба що взимку, перед черговим сезоном. Під час футбольного сезону ми тренувалися на стадіоні у Старому Роздолі, а харчувалися ми у тамтешньому Будинку відпочинку, пригадую, путівка коштувала 14 карбованців за півмісяця.
– Може, я неправильно зрозумів, тому перепитаю: «хіміки» справді тренувалися двічі на день?
– Авже, ж двічі щодня. Тобто гравці тренувалися впродовж всього «футбольного життя» в складі команди. Отже, перше тренування починалося перед 11- ю ранку, а наступне – о годині 3-й, 4-й пополудні. І так кожен день. Так що ми перебували у, будь здоров, міцній фізичній формі. А ще які ми були всі молоді та вмотивовані! А головне – ми були досконалою на всіх ланках «футбольною машиною», яка років з вісім поспіль перемелювала будь – яку команду, яка, починаючи з 1961 року, виступала у першій лізі у обласному футбольному чемпіонаті.
-Так що, виходить, що сказані тобою колись мені слова: «Були періоди, що у ті роки ми інколи грали так класно, що подолали б і збірну СРСР, якби вона приїхала у Новий Розділ» не є аж таким перебільшенням?
– Так вважав і так вважаю досі. Ну, можливо, трішки загнув, але в дощ точно перемогли б, бо в негоду ми не зазнали жодної поразки. Ми тоді таки були найкращі. Наприклад, вже навіть в першому сезоні участі у першій лізі Чемпіонату Львівської області у 1961 році наша команда здобула «бронзу». Далі три роки у мене була поважна пауза у «Хіміку», зокрема, з 1961 по 1964 роки служив (а фактично грав в футбол) у армії. До слова, під час служби у складі збірної команди сил протиповітряної оборони виступав у матчах першості збройних сил СРСР.
Потім – повернення у «Хімік» і наша команда щораз стрімкіше підіймалася на вершину турнірної таблиці. Найбільшого досягнення «Хімік» досяг у 1965 році, здобувши звання чемпіона Львівської області. А наступні 3-4 роки ми незмінно займали друге, здається, один раз, третє місце. І взагалі ми громили всіх суперників, незважаючи, чи гра вдома чи на виїзді. Вигравали з перевагою у 4 і більше голів, а в сезоні зазнавали одну, максимум дві поразки. Звичайно, програвали тільки майбутнім чемпіонам. Вони після цього сяяли від щастя.
До речі, у ті роки ми жодного матчу на новороздільському стадіоні не програли, причому і в матчах із командами класу «Б», які приїжджали на товариські ігри. Був тільки один виняток – програли львівським «Карпатам». Додам, що, окрім матчів чемпіонату області, наша команда грала у різноманітних кубкових турнірах – хімічної галузі, профспілкових тощо і, звичайно, ходила у лідерах.
І як згадаю ті часи, то молодію душею і наче переношуся «машиною часу»: спілкуюся з футболістами, з якими грав, махаю рукою вщерть заповненим трибунам вболівальників. Мабуть, теперішня молодь не повірить, але у 60-ті на футбол ходило усе місто. Кому з вболівальників не вистачило місця на лавах, той стояв. Мешканці будинку, що навпроти стадіону, слідкували за перебігом матчу з вікон квартир. І завадою не були ні дощ, ні злива, ні холод. Отак – то..
– Друже Михайле, дехто згадує, що у ті роки одним з найзатятіших вболівальників «Хіміка» був «циганський барон» Рудольф, який після перемоги нашої команди частував вболівальників пивом з бочки, що стояла поруч стадіону. Це правда?
– Про пиво не знаю точно, бо тоді взагалі не вживав алкоголю, а от те, що добродій Рудольф був супер – фанатом «Хіміка» – стовідсотково так. Жив він із великою циганською сім’єю у будинку, що навпроти колишнього гуртожитку по вул. Комсомольській, 3 (тепер – вул. Грушевського: тут діють офіси КП «Розділжитлосервіс», ТОВ «Енергія – Новий Розділ», редакція «Вісника Розділля»). Так от цей “циганський барон” вагою понад сто кілограм їздив вболівати за «Хімік» на виїзні матчі. Пригадую, що він разом з нашою командою їхав на кузові вантажівки у Львів на матч «Динамо» (Київ) з «Карпатами». І щоб було більше місця, він самотужки відсунув вбік до борта двигун вагою декілька сот кілограм.
–Друже Михайле, ось перед нами фото новороздільських тріумфаторів того часу. Можеш назвати прізвища зображених гравців?
-Так, легко, бо вони навіки закарбовані у моїй пам’яті. Це – Ігор Попідоха, воротарі Андрій Максимович та Георгій Кадочкін, Нестор Кобилецький, Євген Куликов, Йосип Костур, я, начальник команди Йосип Степанович Ямнюк, Володимир Королевич, Богдан Стадник, Володимир Усатов, Левко Корецький, Василь Дідина. Ще у команді грали Іван Телюк, Олесь Михайлович, Петро Гентош та Євген Хитрий, Тадей Щепаняк, Ярослав Худяк, воротар Микола Чухно, пізніше – Іван Пакош, Андрій Мороз, воротар Богдан Комарницький та інші. Можу відповідально сказати: «Тоді ми були найкращі!».
–А коли ти завершив кар’єру футболіста, одне слово, став звичайним новороздільцем –одружився, зажив розміреним життям добропорядного громадянина міста?
-Еге ж, і мені довелося, яка кажуть футболісти, «вішати бутси на гвіздок». Якщо точніше, то грати за «Хімік» я завершив у 1970 році. На той час я вже був одружений з випускницею СШ №2 Людмилою (мені ішов 25-й рік, а їй 18-й). До речі, Людмила Францівна (так я її тепер називаю) була першою дівчиною з класу, яка виходила заміж після закінчення школи, а в нас на весіллі, яке відбулося восени 1966 року, були присутні дві команди «Хіміка» – дорослий склад і юнаки – і весь її клас.
Коли звернувся у відділ кадрів кадрів РДГХП «Сірка» в пошуках роботи, то мені відразу запропонували працювати електриком у Подорожненському руднику (згодом мене призначили начальником зміни) . До речі, там я ще з рік грав за місцеву футбольну команду.
У Журавні нам з дружиною надали квартиру для проживання, а невдовзі після народження донечки Тетяни (старший син Андрій народився у 1969 році) я звернувся у профком з проханням поселити нас у Новому Роздолі. Через декілька місяців, після того як здав ключі від квартири у Журавні, мені було вручено ордер на квартиру у Новому Роздолі. До речі, будинок, де живемо досі, знаходиться неподалік міського футбольного стадіону. Ми – пенсіонери зі стажем. Я і надалі цікавлюся футболом, щоправда, як вболівальник. А з початком ворожого вторгнення ми з дружиною найбільше вболіваємо за Україну, за наші Збройні сили і бажаємо їм ПЕРЕМОГИ.
* * *
На жаль, рамки газетного матеріалу не дають можливості передати усі спогади Михайла Андрійовича про становлення команди «Хімік». Тому на завершення дещо додам: Михайло Пришляк в шкільні роки відвідував шаховий гурток в Будинку піонерів у Жовкві, захоплювався ними і у Дитячому будинку у Великому Любіні, і , і в Львівському залізничному училищі №2, зокрема, на шаховій першості Львова 16-річний Михайло грав на першій дошці з гросмейстером, майстром міжнародного класу Леонідом Штейном. Володів першим розрядом з шахів, до звання майстра спорту не вистачало якихось двох турнірів. Але Його Величність Футбол не відпустив Михайла від себе на шахове поле, натомість дав можливість йому сповна проявити себе на полі футбольному. Колеги у ті часи вважали Михайла найкращим нападником. Тобто – футбольним гросмейстером…
Іван БАСАРАБ
