За свою 30-річну журналістську «біографію» у «Віснику Розділля» легко можу пригадати, що у міській газеті з того часу надруковано чимало публікацій про ювілейні зустрічі випускників новороздільських шкіл. Пригадується, мене щоразу проймав емоційний дрож, коли читав щирі тексти, написані випускниками різних років. А їх було чимало, оскільки перша міська школа почала функціонувати у 1956 році, коли, власне, народився на світі Божому і ваш автор. Отже, ці дописи зворушували і в пам’яті зринали радісні і водночас щемні «картинки» із життя нашого класу…
А минулої п’ятниці нашому 10-А класу виповнилося 50 випускних літ. Напередодні у кожного з декількох однокласників , які живуть у Новому Роздолі, так стрімко «закрутилися» обставини, що ніхто не взявся організовувати ювілейний збір 10- А, тож вирішили просто: хто прийде – той і буде уособлювати наш випускний клас. Таким чином, 2 червня, на свято Останнього дзвоника у нашу рідну першу школу прибуло двоє «делегатів» від 10-А класу 1973 року випуску – я і Юрко Мінів, мешканець Запоріжжя, а після російського вторгнення – переселенець у рідному Новому Роздолі, обоє, до речі, давні мешканці 9-го кварталу.
Авже ж, у ці хвилини ми теж, як і теперішні випускники, відчули дивну трепетну магію причетності до цієї монументальної споруди, у яку так несміливо 1 вересня 1963 року заходили як учні першого класу, з благоговінням вслухаючись у перші слова на першому уроці нашої класної керівниці Дарії Михайлівни Клювас, а через десять «тягучих», сповнених всіляких шкільних моментів та потрясінь, пов’язаних як із навчанням , так і з неймовірними історіями, років, у 1973 –му чимдуж виходили із першої Альма – матер романтичними юнаками і юнками як випускники у невідомий дорослий світ…
Солодкі спогади невдовзі дещо стали «на паузу», коли у строкатому карнавальному велелюдді учнів, батьків та педагогів побачили свою вчительку фізики із старших класів Марію Степанівну Балябу. Ох, і знову защеміла душа, бо, виявилося, що пані Марія була єдиною присутньою на святі вчителькою нашого класу! Обійнялися як рідні!
Далі не втримався від репортерської цікавості і попросив вчительку бодай трішки поділитися спогадами про наш клас. Так приємно було слухати Марію Степанівну. Ось хоча б таке: «Загальний мій вчительський стаж у школі 52 роки. У 1970 році ми з чоловіком прибули у Новий Розділ як одружені молоді спеціалісти – я після завершення навчання на фізичному факультеті у Львівському держуніверситеті ім. І. Франка була скерована вчителювати у СШ№1, а чоловік – як випускник Львівського політехнічного інституту – на РДГХП «Сірка». Відтоді ми, наші діти і онуки і стали новороздільцями. Остаточно завершила вчителювати ( як педагог навчала учнів, окрім уроків фізики, і креслення, і образотворчого мистецтва) у 2022 році. Сьогодні ж прийшла на шкільне подвір’я за покликом серця, щоб зустрітися із «своїм» 11- А класом, який сьогодні є випускним. Приємно було усіх бачити, а ще – прийняти розкішний букет квітів від учнів 11-А і 11- Б класів.
Учні вашого класу були дуже старанні. Ви намагалися вбирати знання чіпко, як кажуть, не тільки вухами, а й ротами. Як фізик порівняю вашу допитливість із резонаторним ящиком: відкриває дитина рот і хоче все почути. Так само і ви все чули і прагнули про все дізнатися. Можу пригадати ваших вчителів, зокрема, класного керівника, вчительку англійської мови Іванну Андріївну Чаниж, вчителів: фізики – Миколу Петровича Бурдяка ( я вас навчала згодом), математики – Ольгу Михайлівну Бурдяк, історії – Віру Семенівну Мінів, французької мови – Любу Іванівну Шперун, хімії – Марію Сергіївну Павлів, а також інших педагогів, даруйте, що відразу і не згадаю. В цю мить тішуся, що ми так випадково зустрілися, тож вітаю ваш клас із ювілеєм!
Невдовзі ми з Юрком із ностальгією поспацерували декілька хвилин шкільними коридорами, зробили на пам’ять знимку біля нашого випускного класу на 3 поверсі і пішли на домовлену зустріч із ще одним нашим однокласником – Володею Павлівим, директором третьої школи, який не міг вранці прийти на наш класний ювілей, оскільки провадив урочистість з нагоди Останнього дзвоника у ЗЗСО №3.
А вже пополудні втрьох трішки відзначили ювілей у затишному кафе, що впритул до МБК «Молодість». Найпершим був подвійний тост – за однокласників та вчителів, що відійшли у вічність та за загиблих за Україну наших воїнів. Наступним – за ПЕРЕМОГУ над ворогом. Аж тоді – за зустріч та ювілей. Скажу відверто, нам, трьом однокласникам, було дуже приємно спілкуватися, бо ми були вільні, як птахи, які давно покинули рідне батьківське і шкільне гніздо – і тепер «кружляли» у спогадах, де ми були молодими, романтичними і …трішки глупими і наївними. Як кажуть, якби молодість знала, а старість могла…
Не знаю чому, але якось мимоволі у наш дискурс трьох друзів – однокласників вкрапилося декілька слів із мого улюбленого галицького хіта на слова Костя Москальця «Вона» – і ми, куплет за куплетом, почали додавати, немов складати у єдиний пазл, знамениті слова «Так вже в світі повелося, я люблю її волосся, я люблю її тонкі уста. Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося по русифікованих міста…»… Ми промовляли їх неголосно, але в душі лунко лунав Гімн молодості. Бо і в нашій юності, як і в кожного покоління, теж була Вона…
З ювілеєм, однокласники!
Іван БАСАРАБ
