“Probus invidet nemini: порядний не заздрить нікому”
(напис на “Кам’яниці з афоризмами” у Львові, на площі Ринок, 28)
Початок усякого зла – саме вона, Заздрість. З великої літери, бо античні бачили її, найогиднішу з усіх креатур, які лишень появлялися на світ. Ось якою її уявляє собі Овідій у «Метаморфозах»: «З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе / Чорного гною. Житло її нице – в похмурій долині, / Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає, / Темний, погибельний кут, насичений холодом млявим, / Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи»…
Ось – «господиня» цього житла: «В неї обличчя бліде, а тіло – сама тільки худість, / Прямо не гляне вона, чорніють зіпсовані зуби…» Ось її «дієта» (з грец.: звичне харчування): «М’ясо гадюче жує – своїх же пороків поживу…» Від того – й «язик у зеленій отруті». Поїдає гадюче м’ясо, але – й себе: «От пощастило комусь – і всихає вона, завидюща, / Прагне те щастя звести нанівець, та сама себе зводить…» А це – її внутрішній світ, радше – темрява: «В грудях – жовч клуботить». Та жовч чорна, тому – «чорна» заздрість. Тут – з малої літери, бо мова вже не про «персону», а про саме поняття: заздрість, як подають тлумачні словники, – це «почуття роздратування, досади, викликане якоюсь перевагою, вищістю, добробутом іншого».
Втім (повернімось до персони), чорнота – чорноті не рівна: та, якою вщерть переповнені груди Заздрості, – в русі, вона скипає (кажемо «булькає»), вихлюпується через вінця «посуду», тобто грудей, що є синонімом душі. Заздрість «випасається» на живих, захлинається своєю ж чорною жовчю, а передишку бере лише тоді, коли її жертви полишають цей світ.
Заздрості невідомі інші емоції, окрім тих, що дали їй назву: вона всихає, з’їдає себе, мучиться безсонням, коли бачить чиєсь щастя, чийсь успіх, одне слово – заздрить. Сміється ж лише тоді, коли хтось страждає. Немає нічого моторошнішого для слуху, аніж цей сміх – над чужим болем, над чужими стражданнями. Бо це – щось нелюдське, протилежне до глибоко людського почуття, яке у давніх еллінів, творців знаменитих трагедій, мало назву «sympathia», дослівно «співстраждання» (рос. калька: «сострадание»).
Контрастом до того нелюдського сміху, тієї чорної «радості» й «темного, погибельного, холодного кута» якось самі собою спливають на пам’ять рядки з чудового сонета Максима Рильського: «У теплі дні збирання винограду / Її він стрів. На мулах нешвидких / Вона виходила з ясного саду, / Ясна, як сад, і радісна, як сміх». Пізнаємо Гомерову Навсікаю, згадуємо «Сад божественних пісень» Сковороди, Шевченків «Садок» і все те, чого ненавидить (тобто не зносить на вид) Заздрість, як і ті, хто її втілює в реальному, сьогоднішньому, житті…
Розглядаючи Овідіїв портрет Заздрості, зауважуємо, що поет якось дивно повівся з головним у портретному зображенні – з очима. Передусім відступив від самого слова «за-здрість» («зріти» або ще «видіти»: «за-видник»): за-здрий, за-видливий, не дбаючи про своє, – у чуже впивається за-гребущим оком. «Non recta acies» (не прямий погляд) – так автор «Метаморфоз» про очі Заздрості. Але «acies» – це не просто погляд, це його гострота, пронизливість, та все-таки, в Овідія, – «non recta», не пряма: Заздрість мовби ховає цю злобну гостроту… З усмішкою про це – Горацій: заздрісник сохне, бачачи, як сусідська коза «несе з пасовиська додому повне вим’я»…
І вже геть по-іншому – у Шевченка: «Той неситим оком – / За край світа зазирає, / Чи нема країни, / Щоб загарбать і з собою / Взять у домовину». Тут уже не «очі» й не «погляд», а саме «око» – наче вхід в Аверн (царство тіней, «домовина»; avere – прагнути, жадати), паща, яка пожирає усе живе, а чи, вже не міфологічна, – чорна діра, горизонт подій («край світа»), куди у хворобливій жазі поглинання сягає «несите око»… А несите – воно і є неситим, ненаситним, невпинним у своїй загребущості… А втім, щось таки не вмирає, щось таки протистоїть їй – може її зупинити: «Не вмирає душа наша, / Не вмирає воля. / І неситий не виоре / На дні моря поле»…
Андрій СОДОМОРА, “Збруч”https://zbruc.eu/. Facebook
