Ворог тиснув люто і запекло.
Чорний дим здіймався аж до хмар.
Але пекло звалось – Соледар.
Кажуть, орки перевагу мали,
Ніби, що один до чотирьох.
Нас тіснили – ми не відступали,
Як тримались? Відає лиш Бог.
На війні, ти іноді не знаєш,
Де тебе накриє через мить,
Та якщо позицію міняєш,
То і смерть можливо обдурить.
Ми з моїм комвзводу хлопці терті,
В нас позаду й не такі бої,
Ми навчились уникати смерті,
Професійно дурячи її.
Автомат накидуєш на шию,
Припадаєш тілом до стіни.
Він говорить:
– З Богом, я прикрию,
Тільки ти швидесенько жени…
Бій в руїнах міста – ось де битва,
Це вам не компьютерний зашквар,
“Я прикрию”,- це немов молитва,
В пеклі, що зоветься Соледар…
Хто я? Рядовий тероборонець,
Що віднині на передовій,
Мій комвзводу – ангел-охоронець,
Завдяки йому я ще живий.
Без його команди я ні кроку,
Знаю кожен жест його і знак!
А сьогодні, ніби й день нівроку –
Але, точно, щось пішло не так.
Ворог зранку крив нас без упину
Мінами, снарядами й свинцем,
Потім орки вийшли нам за спину,
Щоб смертельним стиснути кільцем.
Мій комвзводу, Ангел мій крилатий,
Вперше я почув такий наказ:
– Відійшли – я буду прикривати.
Я своїм вогнем прикрию вас…
І тепер я гірше ніж убитий.
Я ковтаю сльози і дими –
Він збирався нас вогнем прикрити,
А виходить, що прикрив грудьми!
Кілька куль в його бронежилеті,
Чи живий він – досі не збагну,
Та подалі від сліпоі смерті
Я його тягну, тягну, тягну….
І в мені ще жевріє надія,
І пече мене молитва ця:
– Я прикрию… Я тебе прикрию.
Я з тобою буду до кінця…
Анатолій МАТВІЙЧУК, Facebook
