Жили- були дві кицьки: одна жива, інша – іграшкова. Першу, коли вона була ще маленькою, підібрали і приручили на прохання донечки батьки, які знімали у одному з будинків по проспекту Шевченка квартиру, а другу – розкішну іграшкову кицьку – подарували донечці на день народження батьки, які жили в тому ж будинку.
Минув рік – другий і у комфортному житті кицьок відбулися зміни, які раптово відкрили їм зворотну сторону реальності.
Господарі кошеняти, яка виросла і перетворилася на гарну кішку, переселилися у інше місто, де придбали житло, і вирішили, що мила тваринка вже їм не потрібна, та і донечка подорослішала, тож коло інтересів «тінейджерки» стало значно ширше і на «дружбу» з кицькою залишалося часу все менше. Тому вона, дещо повередувавши, погодилася з рішенням батьків не брати кішку у нову квартиру.
Так раптом гарна доглянута кішка стала «безхатченком». Утім, вона «бомжувала» неподалік – на подвір’ї біля будинку та в під’їзді, де її колись приручили дорослі. І добрі люди, переважно сусіди, не залишили її напризволяще: вони її підгодовували, дехто брав до себе у квартиру. Утім, відколи її покинули господарі, кицька не надто полюбляла довго бути у іншому житлі.
Щодо іграшкової кішки, то в неї склалися дещо інші обставини, внаслідок яких вона опинилася на вулиці, а точніше – побіля контейнера зі сміттям. Маленька господиня іграшкової кицьки стала школярочкою, тож намагалася у всьому бути дорослішою, тому на улюблену іграшку звертала все меншу увагу. До того ж, один бочок іграшки якось одного разу мимоволі заляпала фарбою. Мабуть, через наведені вище причини одного дня, поки донечка була в школі, її батько відніс кицьку на майданчик побіля сміттєзбірних контейнерів. Однак довго там не перебувала, бо сусідські діти із жалю до іграшки віднесли розкішну кицюню у під’їзд і «пристроїли» її на підвіконня.
Якою ж була радість справжньої кицьки, коли наступного дня помітила у під’їзді іграшкову кицьку. Довго не роздумуючи, вона застрибнула на підвіконня, обійняла «сестричку» і відтоді вони нерозлучні. Хіба що жива кицька відлучається з під’їзду надвір по природній потребі, а також підкріпитися «смаколиками», які їй найчастіше приносить сердешна сусідка років 80-ти. А потім повертається, вмощується біля «подруги», щось їй муркоче, а далі, згорнувшись у клубок на спині розкішної іграшки, солодко дрімає. Мабуть, якби вона знала людську мову, то сказала б, що нема зла, аби не вийшло на добре, по – котячому великодушно пробачивши господарів, що покинули її та іграшкову посестру напризволяще.
Отаку от нещодавно ваш автор почув історію взаємовідносин людей із братами нашими меншими. Що й казати, життя прожити – не поле перейти…
Іван БАСАРАБ
Фото автора
