Україна налічує 461 місто,882 селища міського типу і 28372 сільських населених пункти. Вона простягається на мільйони квадратних кілометрів. Кожен Українець відіграє важливу роль в її житті.
З початку повномасштабного вторгнення місто Новий Розділ прийняло багато людей з різних куточків України: з Запоріжжя і Херсону, з Харкова і Донбасу. З 27 лютого в нашому місті функціонує волонтерський центр «Ми разом», що об’єднав їх у своїх стінах.
Дорогі читачі, репортерка редакції «Вісника Розділля» завітала в гості до волонтерської родини, щоб розповісти вам про життя організації і поділитись цікавими історіями людей, які не лише мріють, а й наближають перемогу своїми діями.
Спочатку ми познайомились з гостями з Донецької та Луганської областей: Раїсою Іванівною і Надією Миколаївною. З них і розпочнемо наші інтерв’ю.
«Мене звати Раїса Іванівна. Я приїхала з Краматорська. В Новому Роздолі я з лютого. Тут живуть родичі моєї невістки через те, я знала куди їду.
Люди нас дуже гарно зустріли, як місцеві, так і переселенці».
– Коли ви дізнались про те, що таке волонтери і які були ваші враження?
«Про волонтерів я дізналась два місяці тому. Коли центр переїхав в цей будинок, відразу прийшла. Раніше він знаходився в іншому приміщені і мені далеко було до нього ходити». (Нагадаємо, в листопаді волонтерський центр «Ми разом» переїхав у нове приміщення – Т. К.).
– До переїзду в Новий Розділ ви займались волонтерством?
«Ні. Це мій перший досвід».
– Ким ви працювали в Краматорську?
«В мене дуже цікава спеціальність. При міській раді я очолювала відділ охорони пам’яток історії культури. Ця робота була моїм хобі. Мені вже 81 рік, але з роботи я звільнилась тільки тоді, коли переїхала сюди».
* * *
«Я, Надія Миколаївна, приїхала з міста Сєверодонецьк Луганської області, але народилася тут, в Старому Роздолі.
Моє місто знищено повністю, мільйони людей залишились без житла і це дуже страшно. Мені також далеко було йти до попереднього приміщення на Грушевського 16, напевно Бог допоміг, що організація «Ми разом» саме сюди, у приміщення на території міської лікарні переїхала.
Одного разу, я подзвонила своєму зятеві, який допомагає пораненим бійцям, і запитала чи не потрібні йому маскувальні сітки, він відповів, що ні, але треба взуття та одяг для хлопців. Тут я розповіла про це дівчатам, вони допомогли зібрати все необхідне…»
– Коли почалось повномасштабне вторгнення з’явилось багато історій про дітей-волонтерів. Чи треба розповідати про такі об’єднання в школах і університетах?
«Звичайно потрібно. Дітям треба казати правду, щоб вони не думали, що все так просто пройде, знали, наскільки складно зараз нашим військовим. Ми повинні допомагати один одному, ми сильний і нескорений народ. Наше життя залежить тільки від нас, тому що ми самі обираємо владу. Я на 100 відсотків впевнена, що все буде добре, нам просто треба це пережити».
* * *
Про ставлення мешканців міста й про власні захоплення розповіла Наталія з Харківщини:
«Я, Наталія, приїхала з Харківської області. В Новому Роздолі я проживаю з середини квітня».
– Розкажіть про ваші захоплення?
«Я люблю робити щось власними руками і вирощувати квіти».
– Як до вас спочатку ставились місцеві мешканці?
«Відразу, коли ми приїхали, мене здивувало те, що допомагали зовсім незнайомі люди. Можу зробити такий висновок, що тут менше ціниться матеріальний стан, люди віддавали нам досить дорогі речі, такі як мікрохвильова піч, холодильник, телевізор…»
– Скільки часу ви вже приходите в центр «Ми разом»?
«Я тут від двох до трьох місяців. Раніше я чула про волонтерський центр, але оскільки в мене двоє маленьких дітей, не мала можливості його відвідувати, поки не приїхала моя мама. Вона разом з моєю тіткою також волонтерить, в’яже шкарпетки воїнам у вільний час. Волонтерство мені приносить задоволення. Це для мене, як робота і розвага водночас».
* * *
Подружжя з міста Харків Олена і Михайло розказали історію переїзду в Новий Розділ, а також розмовляли про волонтерську роботу і про те, як живе наука в умовах війни:
«Мене звуть Олена. Я з Харкова. 20 років я працювала в центрі який займається, забезпеченням гірських походів і скелелазіння.
З першого дня війни ми з чоловіком 10 діб жили в бомбосховищі. Потім ми були у Львові в волонтерському хабі, поки нам не знайшли житло в Новому Роздолі. Сюди ми переїхали 10 березня».
– Як Ви дізнались про волонтерський центр «Ми разом»?
«Ми шукали. Нам всі казали, що такого немає, але коли тут почалось більш активне життя, я довідалась про маскувальні сітки. Тепер приходжу майже кожного дня. Мій чоловік – старший науковий співробітник Інституту радіофізики та електроніки Національної академії наук України. Він працює онлайн і також приходить сюди допомагати. Окрім плетіння маскувальних сіток, ми ще багато чого робимо, наприклад, ліпимо вареники в Центрі «Карітас», які потім продаються, а отримані кошти йдуть на потреби місцевих нужденних.
Життя в нас постійно тут: ми розповідаємо всім про те, які події відбуваються, просимо друзів донатити кошти; ми розплітаємо старі речі, мотаємо нитки в клубочки і розносимо їх жінкам поважного віку, що в’яжуть шкарпетки для ЗСУ.
Наші старші жінки дуже активні, вони навіть проводили майстер – клас, як це робити правильно.
Ми постійно питаємо в людей, чим вони можуть нам допомогти, знаходимо роботу кожному, залежно від його можливостей».
– Часто люди приходять працювати самі?
«Ні. Тільки, якщо хтось запросить. Я декілька разів публікувала пости в новороздільських групах у Facebook, мовляв, приходьте – хлопцям потрібна допомога : спершу прийшло 5 людей, далі 10, потім хтось йшов. Але мені хотілося б, щоб люди активніше долучались і хоч годинку свого часу на добу приділяли волонтерству».
– Як часто волонтерять новороздільчани?
«По-перше, місцеві все організували, по-друге, вони дуже активні: все, що тут відбувається, це завдяки їм. Дуже добре налагоджена логістика, молодці дівчата, вони знають, яка тканина, які сітки потрібні, як і де замовляти і як це все потім доставити».
-Яка допомога найбільше необхідна зараз?
«Безкоштовна допомога класна, але потрібні донати, наприклад на купівлю тканини, або на відправку, адже на все йдуть кошти».
– Пане Михайле, хто був ініціатором долучитись до організації «Ми разом»: ви чи дружина?
«Дружина, оскільки я працюю, а в неї було більше вільного часу. Потім я долучився, бо не вся робота тут жіноча, багато є того, що краще робити чоловікам. Я вважаю, що це мій борг, адже у зв’язку з віком служити я вже не можу».
– Наскільки складно вам поєднувати наукову діяльність і волонтерство?
«Набагато складніше тим, хто працює і волонтерить в самому Харкові.
Маєш думку в голові, обмірковуй, а ножицями ріж, тут процес вже налагоджений. Буває, що часу не вистачає на все, але в цілому не складно».
– Після початку повномасштабного вторгнення в академії наук з’явились нові розробки та дослідження, які необхідні військовим сьогодні?
«Ми завжди займались розробками в цьому напрямку, але останнім часом держава не фінансувала їх. Є кілька розробок, які вже перейшли в практичне застосування. Оскільки будівля інституту постраждала внаслідок прямих прильотів ракет і снарядів, розробки проходять в головах і на комп’ютерах – це поки що все, що можливо робити. Наука також намагається виживати в цих складних умовах: в нас є одна, дві розробки, які фінансують. Надіюсь, після закінчення війни: держава зверне більше уваги на розвиток науки і буде реформуватись сама академія наук».
* * *
Надія з Харкова поділилась своїми враженнями про місто й висловила велику вдячність новороздільчанам за гостинність:
«Мене звати Надія. Я з міста Харків, за професією я бухгалтер».
– Які у вас склались враження про Новий Розділ?
«В Новому Роздолі я живу з березня. Місто мені дуже подобається, воно тихе і затишне. Тут надзвичайно добрі і чуйні люди.
Всім новороздільчанам я хочу сказати велике дякую за їхнє хороше ставлення та співпереживання. Про волонтерське об’єднання «Ми разом» я довідалась в серпні, чи в вересні. Дуже рада, що потрапила сюди, бо кожного дня мені є куди піти і з ким поспілкуватись, я розумію, що роблю добру справу».
* * *
Ірина з Запорізької області розповіла про важливість волонтерської роботи і про згуртованість колективу й висловила власні думки про те, якою буде Україна після перемоги:
«Я Іра. Приїхала сюди з Запорізької області Мелітопольського району.
Зараз я з трьома дітьми живу у своєї рідної тітки, а мій старший син військовослужбовець ЗСУ. Коли я прийшла сюди вперше, дуже здивувалась : тут всі дружні, коли ти приходиш завжди вітаються, коли йдеш додому бажають тобі гарної ночі. Якщо потрібна допомога, то варто тільки сказати про це».
– Як ставляться до волонтерства ваші знайомі і друзі, чи підтримують вони вас?
«Мене всі підтримують. Коли я надіслала фото своїй двоюрідні сестрі, вона дуже зраділа, що ми допомагаємо хлопцям, які на фронті. Насправді це велика праця. Моя тітка теж рада, що я почала волонтерити. Я почуваю себе дуже спокійно, бо знаю, що роблю щось важливе».
– Як ви вважаєте, підприємствам потрібно долучатись до волонтерства?
«Допомога підприємств є необхідною, щоб не лише через соцмережі люди збирали весь потрібний матеріал. Якщо б з’явились постійні його постачальники- це було б чудово».
– Чи буде такою згуртованою Україна після перемоги?
«Я думаю, що після перемоги, наша країна буде ще кращою. Українці радітимуть, що недарма вони стільки працювали і допомагали».
* * *
Власною історією життя та своїм великим досвідом волонтерства з нами поділилась Лінаїда з Херсонщини:
«Мене звати Лінаїда. Я з Херсонської області. В Новий Розділ я приїхала 1 вересня. На окупованій території жити дуже важко, бо ти не знаєш, що може трапитись завтра з тобою і з твоїми близькими. Разом з донькою і зятем я вирішила виїхати, адже нам не можна було там залишатись, оскільки ми брали активну участь в житті свого селища і району. Хоч мені вже 71 рік, я беру активну участь у всіх заходах міста, відвідую психологічні тренінги, які організовує фонд «Карітас»».
– Розкажіть, як проходять психологічні тренінги?
«Дуже дякую дівчаткам з «Карітас» за те, що вони так всіх об’єднали і придумують різні майстер – класи. Нещодавно водили нас в будинок культури, там ми співали колядки, виготовляли новорічні свічки. Зараз моя внучка на фронті, тож коли я їй сказала, що плету маскувальні сітки, вона попросила сплести і на їхню техніку».
– Як давно ви волонтерите?
«Я постійно займалась волонтерством і до початку повномасштабного вторгнення, бо була членом виконавчого комітету. За освітою я вчитель хімії і біології, викладала хімію у школі, а до того працювала вихователем за місцем проживання з дітьми з неблагополучних сімей – це теж в якійсь мірі волонтерство».
* * *
Тетяна з Херсона розповідала про свої мрії і про те, як почала волонтерити в Новому Роздолі:
«Мене звати Тетяна. Я з міста Херсон. До Нового Роздолу я потрапила на початку травня. Раніше я працювала в рекламному агентстві менеджером. Робота моя була дуже цікавою і різноманітною. Про організацію «Ми разом» дізналась випадково, просто побачила в новороздільських групах пост про те, що потрібні баночки на свічки. Я назбирала їх і зателефонувала до своєї знайомої й запитала, куди треба віднести. Вона розповіла мені, що біля поліклініки є такий центр. Я прийшла і зрозуміла, що тут потрібні зайві руки».
– Чому вирішили продовжити приходити?
«Коли я спробувала, то зрозуміла, що повинна це робити. Я відчуваю себе потрібною тут і хочу, щоб Збройні Сили України швидше привели нас до перемоги».
–Яке ваше найзаповітніше бажання?
«Мрію повернутись у власну квартиру. Але найперше, що мені зараз хотілося б, щоб швидше звільнили територію нашої країни і всі раділи й жили щасливо. Я розумію, що ми своїм невеликим колективом наближаємо перемогу маленькими кроками, адже з таких колективів зараз складається вся Україна».
* * *
З подружжям з Херсона – Галиною та Олександром, ми розмовляли про те, чим для них є волонтерство і як вони проводять свій вільний час:
«Мене звати Галина, я з міста Херсон. У Новий Розділ ми з чоловіком і його батьком приїхали в липні. Мені було дуже складно пережити цей психологічний етап. Я займалась волонтерством в будинку культури. Спочатку, коли я приходила туди, мені важко було, бо все ж таки в нас інші особливості мови і я намагалась знайти людину з мого міста. Одного разу, коли ми отримували гуманітарну допомогу, я почула знайомий говір, підійшла і познайомилась з дівчатами, одна з яких була з Херсону, інша з Херсонської області. Ми почали допомагати один одному, спілкуватись, разом переживати страшні події, що відбувались в Херсоні, бо в кожного з нас там залишилось багато рідних і друзів…Пізніше, я почула про те, що дівчата писали про маскувальні сітки і вирішила ходити допомагати тому, що в місцевих жителів робота, сім’ї, а в нас більше вільного часу».
– Які відчуття після виконаної роботи?
«З кожним днем ти все більше розумієш, що допомагаєш воїнам. Особливо приємно, коли вони надсилають відео – тоді ти відчуваєш, що ми одне ціле».
– Про що ви мрієте?
«В нас люди, яким вже більше ніж 65, завжди в стороні, на жаль, вони нікому не потрібні. Насправді, вони дуже активні і в мене є мрія створити для таких людей клуби з спортивним спрямуванням, щоб покращити їхнє здоров’я і чимось їх зацікавити».
– Як ви проводите вільний час?
«Наш музичний керівник Ірина Чернова знайомить нас з галицькими традиціями, ми вивчаємо і співаємо колядки, беремо участь в вертепі, за що їй дуже вдячні. Коли ти відчуваєш таку сильну підтримку з усіх сторін, то жити стає набагато краще».
– Пане Олександре, чим для вас є волонтерство?
«Волонтерство для мене є життям».
– Чи продовжуватимете волонтерити після війни?
«Звичайно, продовжуватиму, оскільки Херсон руйнують, після війни буде багато роботи, потрібно буде відбудовувати міста; буде дуже багато немічних людей і військових, яким необхідна допомога».
– Які майстер – класи ви відвідували, чи з’явились у вас нові захоплення?
«Я відвідував різні майстер – класи в Центрі «Карітас» і в будинку культури. А зараз ми з дружиною співаємо пісні і робимо виставу з пані Іриною. Це мій перший театральний досвід».
* * *
Про традиції святкування Різдва гостям Нового Роздолу розповідає Ірина Чернова – музичний керівник вокальної студії в Новороздільському будинку дитячої та юнацької творчості.
– Пані Ірино, розкажіть будь ласка про те, як виникла ідея?
«Наші українські традиції дуже цікаві, вони безцінні, я вважаю, що моїм завданням є пропагувати українську культуру, українську мову, українську пісню, поширювати наші звичаї і обряди. Коли я вперше познайомилась з пані Галиною та її чоловіком Олександром і побачила, які вони активні, волонтерять, завжди всім хочуть допомогти… Це вони мені розповіли, що ходять плести маскувальні сітки. Я також волонтерю у фонді Сaritas («Карітас») , але до центру «Ми разом» давно хотіла потрапити. Коли я сюди прийшла, помітила, що багато людей тут співають. Ну, а це ж моє! В мене виникла ідея: створити з цих людей вертеп. Я подивилась, хто більш творчий, що кому краще вдається й кожному підібрала роль. Ще ми зробили шість колядок від стародавньої до сучасної: це відома всім «Добрий вечір тобі, пане господарю» і «Нова радість стала», але на мотив стародавньої мелодії.
Вони молодці, кожен вносить в це свій вклад. Хоч ми всі дуже втомлені, бо ми волонтеримо, потім йдемо на репетицію, далі знову повертаємось сюди, але водночас ми дуже щасливі. Я дуже тішуся, бо змогла донести до людей те, що народження Ісуса Христа – радісна новина. Я стараюсь налаштовувати всіх лише на позитив».
* * *
Історією створення волонтерського центру «Ми разом» залюбки поділилась одна із його засновниць, новороздільчанка Людмила Грица-Марлян:
«Ми разом» – це добровільно створена організація на громадських засадах, де зібрались однодумці, які, коли почалась війна, зрозуміли, що потрібно щось робити.
Наш волонтерський центр називається «Ми разом» тому, що всі прийняли таке рішення одностайно. В лютому нас було більше, зараз тих, котрі починали, залишилось лише кілька осіб. З початку ми працювали в іншому приміщені – біля Центру дозвілля для осіб з особливими потребами «Тавор». Все ми починали з нуля і цей процес був дуже складним. Наш девіз – один за всіх – і всі за одного!». Добре, що люди приходять і не замикаються в собі. Завдяки тому, що всі разом – схід і захід, південь і північ -, буде існувати Україна. Ми нація, яка має свій особливий генетичний код, бо ми УКРАЇНЦІ!»
* * *
Україна – це країна великих можливостей і надзвичайно сильних людей! Волонтерська родина «Ми разом» – це неймовірний колектив, який ніколи не втрачає надії, підтримує ЗСУ і впевнено крокує до ПЕРЕМОГИ.
Своєю працею ця добровільна спільнота показала, яким вольовим та незламним є наш народ.
Таміла КОВАЛЬ, студентка ІІ курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка
