Ця безжальна війна забирає життя воїнів не лише на полі бою, а і у військових госпіталях. На превеликий жаль.
Віталій Михайлович, молодший сержант, уродженець м. Новий Розділ 20 квітня помер у відділенні анастезіології та інтенсивної терапії Берестинської міської лікарні Харківської області.
Щирі співчуття родині та близьким Героя Віталія. Розділяємо з вами це велике горе.
Розпорядженням міського голови 24-25 квітня у Новороздільській громаді оголошено Днями жалоби.
Жалоба стане постійним супутником життя для мами, дружини, донечки, маленьких онуків, які і чи пам’ятатимуть дідуся, Героя, Захисника.
Пам’ятати наших Героїв, проносити пам’ять про їх воїнський подвиг, про жертовність – це обов’язок нас усіх, не лише рідних, а друзів, знайомих, родини, сусідів, всієї громади і всіх українців.
Народився Віталій Котула 4 жовтня 1973 року у Новому Роздолі, де і пройшло його дитинство і юність. Навчався у Новороздільській школі №1, згодом – профтехучилищі №5. Служба в армії привела його у м. Рівне, де і знайшов свою половину. З дружиною виховували донечку-одиначку Анжеліку.
Та невблаганна доля приготовила Віталію інший життєвий сценарій. Тож через років 20 повернувся у рідний Новий Розділ, звідки і подався на заробітчанський хліб, як тоді масово шукали кращих заробків українці. Робити вмів усе, роботи не цурався, а ще його щирість і дружня підтримка давали можливість знайти і хорошу роботу, і близьку людину. Хоча ще там, в Чехії, уже мав проблеми із здоров’ям: і вік, і фізично важка робота на будовах давалися взнаки. З Наталею повернулися в Україну, до її рідного містечка на Харківщині. І можливо, так би спокійно, тішачись онуками, разом і мешкали би в Україні. Якби не та війна… Несподіваний жорстокий напад нелюдяного сусіда став шоковим для всіх. Звісно, вся родина закликала – вертайтеся на Львівщину. Так і приїхали до Нового Роздолу. Але Віталій постійно наголошував: треба йти захищати Україну від ненависного російського тероризму, я хочу служити, я піду на війну. А він був наполегливий і мав тверде чоловіче слово, з сумом та гордістю згадує дочка Анжеліка. Тож як сказав – так і зробив. Вже у червні 2022 року, отримавши повістку, пішов захищати рідний край.
Як мінометник, побував на навчаннях і в Польщі, і в Німеччині, його частину (спочатку 116 бригада, потім – 41-ша) перекидали та на прикордоння у Сумщині, то в Запоріжжя. Після поранення додалися і давні проблеми із здоров’ям, тож потрапляв і на лікування у госпіталі.
Як там, на війні? На це питання завжди віджартовувався: та все добре у мене. Ніколи ні на що не скаржився. Де ви саме зараз є? Відсміювався: «може, вам ще й геолокацію скинути?».
«Він завжди був другом неймовірно щирим і відкритим, готовий поділитися останнім, як мовиться, – згадує його друг дитинства, сусід і хресний батько донечки Олександр Семерак. – Ніколи ні на що не скаржився, лише якось промовився, мовляв, застарий я вже для війни, здоров’я не те вже». Але ніколи не переставав бути патріотом і націоналістом у кращому значення цього слова: «бо хто ж, як не я, має захищати рідну землю?».
«Він такий хороший був, добрий, веселий, позитивний. Завжди підтримував і жартував, – зі сльозами ділиться спогадами про тата Анжеліка. – А як тішився онуками? Коли після смерті ми розблокували телефон тата, то на заставці – його фото з онучкою Софійкою. Яку тільки і раз бачив ще у 7-місячному віці, коли зустрілися разом у Львові під час його відпустки (а їй уже три роки, і дідуся памятатиме лише з фотографій та розповідей). Онуку, Тимофію, телефон перший купив, при народженні візочок віз з-за кордону. Завжди цікавився, як там маленькі. І лише одного разу тихо додав: я вже так втомився і так скучив за вами, так хочу побачити онуків. А ще якось сказав, що мріє … поспати на ліжку. Для нас це буденність, а для них – як свято…».
Віталій потрапив у лікарню із зламаною ногою. Переніс одну операцію. Через кілька днів – інша операція. Чи то серце підвело, чи лікарська неточність, чи забагато наркозу для змученого вже організму? Питання наразі відкрите. Але серце Віталія зупинилося в 11 годині ранку, 20 квітня, на сам Великдень. Кажуть, коли двері відкриті прямо до раю. Хоча, віримо, в рай попадають усі наші полеглі Герої. Бо вони того вартують, бо вони своїми смертями і жертовністю захищають нас усіх.
Похований Віталій Котула на Алеї Героїв у Новому Роздолі на Малехівському цвинтарі.
У Віталія залишилися мама Марія (мама мала єдину дитину, одного сина, єдину надію на спокійну старість), дружина Наталія, донька Анжеліка, внуки Тимофій і Софійка.
Слава Героям!
