Новороздільська громада з шаною провела воїна в останню дорогу!
Знову лунав Гімн, вклякали люди, викликала сльози сумне «Плине кача…», особливо у матусі, котра сподівалася, що син догляне на старості, молитва і гіркий сум за черговою втратою кращих українських синів пливла над містом.
Федір Володимирович Алексєєв народився 11 жовтня 1971 року у Новому Роздолі. Навчався у Новороздільській ЗШ №2, згодом, 1987-1990 роки, – у ПТУ-5 (нині – Новороздільський професійний ліцей) за професією «електрогазозварник» (майстер виробничого навчання Прибило І. М.). Згодом він деякий час і працював у Новороздільському профліцеї, як і його дружина.
Після закінчення навчання пішов на військову службу.
Працював будівельником – спочатку у СУ-27, навіть свого часу мурував куполи у православній церкві Нового Роздолу. Згодом їздив на будівельні роботи заробітчанином як сотні українців.
У 2019 році добровольцем пішов в АТО, у 24-ту окрему механізовану бригаду імені короля Данила, служив гранатометником. Його командиром був Микола Недєльський.
Дуже важко давалися Миколі слова прощання: «У військових трохи інші цінності і розуміння того, що відбувається насправді. Він був дуже хорошим другом, побратимом і солдатом. Він не зміг пережити так, як цивільні люди, він так і не пристосувався до мирного життя… І назавжди залишиться у нашій пам’яті як вірний друг, побратим, солдат». Наскільки гордо і оптимістично, пригадую, говорив про своїх побратимів Микола Недєльський, коли завітав у редакцію у квітні 2022-го: «Та й взагалі – наші хлопці неймовірні. Переконався: гени – то велика сила. Наші козацькі гени! Таке враження, що під час бою у хлопців просинається міць усіх поколінь Захисників, вони стають неймовірні, безстрашні! Боги просто! Захоплююсь нашими воїнами.
І нашими земляками, які зі мною служать. Сашка Савосін, Федя Алексєєв, Богдан Курдибанський з Крупського, Валік Сьомкін з Миколаєва та багато інших. Вони всі Герої!». Він і є Героєм! Шкода лишень, що важкі поранення не дали пожити довше, що так і не зміг адаптуватися у мирному житті, можливо, часу було обмаль…
Під містом Золоте Федір підірвався на міні – важкі ураження, нога, рука, наскрізне поранення у чотирьох місцях. Лікувався у Краматорську, Дніпрі, Вінниці, мав п’ять операцій. Згодом був на реабілітації у Львові.
Величезну жертву складає мама Любов Федорівна – бо ж проводжає у незворотню путь свого сина, якому дала життя і на якого мала надію, що обійде до старості, а він вибрав дорогу захисту найдорожчого – України.
«Наші серця переповнені болем, сльозами, бо найкращі вірні сини твої, Україно, віддають життя, відходять у вічність, щоб там світильниками освічувати любов до неньки України, яка нині гірко плаче за тобою, Федоре. Сьогодні ти є тим світочем, який захищав наш край!» – щемно проводжав в останню путь отець Василь Підгайний.
«Однозначно, для мене він – Герой! Я пишаюся ним! – з гіркотою в голосі розповідає про тата старша донечка Таня. – Мій тато був серйозним, але водночас і добрим. Ми завжди, з самого малечку, були дружні, ділилися своїми секретами, довіряли один одному. Пам’ятаю, як чекала, коли він повернеться із заробітків, коли привезе цікаві подаруночки, коли ми знову будемо ділитися дитячими секретиками і розповідати різні історії. Коли він пішов добровольцем на фронт, то постійно наголошував: «Все буде добре, не хвилюйтеся!». Тато вислав нам медаль «Ветеран війни», яка стоїть у серванті, і маленький Марчик постійно розпитує за дідуся Федю і також гордиться нашим Героєм!».
У Федора Алексєєва залишилися мама, донечки Тетяна і Софія, внуки – 5-річний Марко і 3-річна Анна, сестра Анжела.
Громада попрощалася ще з одним воїном, який помер у день гідності і свободи, символічно, коли відзначаємо те, за що він і тисячі його побратимів воюють – за Гідність і Свободу.
