Львівщина стала свого роду масовим пристановищем для внутрішньо переміщених осіб, котрі через підступний напад ворога-сусіда примусив їх залишати рідні домівки і втікати від воєнних лихоліть. Новороздільська громада також прийняла понад три тисячі ВПО (внутрішньо переміщених осіб) – серед них і знайомі та родичі місцевих, і просто прибулі за направленням з обласного пункту прийому (на стадіоні «Арена Львів), та й міграція велика: одні перепочили день-два і подалися далі, часто за кордон, одні повертаються додому, дехто прижився та поволі освоюється на новому місці. Переселенці не надто охоче стають до розмови, і їх можна зрозуміти – можливо, хочеться викинути із спогадів пережиті жахіття, можливо, не кожен посміє розкритися і виговоритися чужій людині, можливо, потрібен час… Але за кожною людиною – свого роду історія країни, біль та емоційна складова найжахливішого людського витвору – війни, яку можеш побачити очима очевидця, яку можеш відчути почуттями свідка, що набагато точніше і точковіше передає сутність воєнних дій.
Зустріч з молодим подружжям – Наталею і Борисом – і їх подругою Іриною сталася випадково (хіба чи є щось випадкове у нашому житті?). Молоді люди погодилися поділитися власними спогадами, враженнями та відчуттями (звісно, без особистих даних). Наталя і Борис – не лише харків’яни, вони частково і новороздільці. Адже придбали невелике помешкання у Новому Роздолі ще з рік тому, і прибули до нашого міста буквально за тиждень до початку війни. Чому? Бо ж мови були багато, і передчуття не підвели. А яким чином дізналися про наше місто? – поцікавилися. І «витягнули на світ» ще одну цікаву історію з життя цих молодих людей. Виявляється, вони уже кілька років поспіль у час відпустки волонтерять у Роздільському дитячому будинку-інтернаті (для хлопців), яке організовує БФ «Українська Галицька Фундація», займаються з його вихованцями, проводячи з ними заняття для розвитку – і можуть годинами розповідати про цих хлопців та їх життєві долі.
Подружжя працює, наразі дистанційно, і планує повертатися до рідного Харкова, де залишилися батьки, рідні, знайомі, але ще не час, вважають.
Недавно вони прихистили подругу Ірину, яка прожила понад два місяці в російській окупації під Харковом, і розповіла, як це було.
Молода, струнка, сучасна розумна дівчина, спокійно і виважено розповідала про пережите, і, головне, чудовою, дуже «правильною» українською мовою, бо ж, як розповіла, міряла стати журналістом, тому посилено вивчала мову і читала багато україномовної художньої літератури. Зараз Ірина – аспірант Харківського вишу і ще готує школярів до здачі всеукраїнського тесту з математики. «Я українка, хоч і російськомовна», – твердо відповідає.
«Ми мешкаємо у передмісті Харкова, село Руські Тишки. Від кордону з росією до Харкова кілометрів 40, тож ми навіть не встигли зрозуміти, що трапилося: о 5 ранку прокинулися від пострілів. Вже зранку, година 7, російська армія була в селі. О 8 ранку пропало світло, якого так і не було понад два місяці. О 9-й годині пропав зв’язок пропав, лише де-не-де радіо можна було «спіймати» (де можна було підзарядитися від автомобільного акумулятора) та десь на висоті – мобільний зв’язок, але ж ми рідко десь виходили, бо на вулицях було небезпечно. Зв’язок можна було «піймати» в окремих місцях, але російські солдати боялися коригувальників. І коли ЗСУ влучали то в штаб (навіть кілька генералів загинуло), то у важке озброєння, то в склад боєприпасів – били хоч не часто, але досить прицільно – то росіяни з автоматами бігали по селу після кожного такого попадання, прострілювали всі точки, де люди виходили, щоб зателефонувати.
11 травня нас звільнили ЗСУ.
Яке життя в окупації? Нам пощастило, бо наш будинок в глибині селища і піщана земля, тож військова важка техніка не могла під’їхати близько.
Всі новини дізнавалися від тих, хто наважувалися виходити «ловити» зв’язок і спілкувався з рідними. Були й такі, хто спілкувався з російськими військовими і розповсюджували інформацію, мовляв, Харків уже «взяли», або що тут буде пекло, то виїжджайте до росії і в такому дусі.
Згодом пропав і газ, чи перекрили, чи перебили газопровід. На щастя, у селищі мали колодязі, то воду мали.
Аптек у нас не було, лише в сусідньому селищі, і то їх чи розграбували, чи передали ліки в лікарню. У сусідньому селищі якраз нещодавно відкрили нову лікарню, її переробили під військовий госпіталь. Місцевих людей, хто травмувалися (бо то ж на лінії вогню, тож від уламків снарядів та обстрілів були поранені), брали або в госпіталь, або, частіше, в Бєлгород. Їх там і залишали. Наскільки я знаю, наших українців не випускають з росії до України. Хто добровільно виїхали в росію чи кого вивезли примусово чи раненого, то по росії пересуваються вільно, а в Україну – зась.
Виїхати на неокуповані українські території також було неможливо, не пропускали на блок-постах. Були окремі випадки, як от наш знайомий, але ще в перші тижні війни (коли російські солдати стояли лише на асфальтових трасах і не заходили вглиб села): місцеві змогли добратися до Харкова, бо знали місцевість, і понад річкою, лісом йшли до обласного центру.
Російські військові, які були у нашому селі (а було кілька ротацій) поводилися у ставленні до людей нормально, не знущалися принаймні, адже росія поруч, нас вважали практично «своїми», і лише намагалися морально налаштовувати людей на росію. Хоча російські солдати дуже бояться українських воїнів, а от з мирним населенням, беззбройним, вони і демонструють свою силу та крутизну, так би мовити. Ось ще такий випадок: не раз чули, як всю ніч техніка гуде по дорозі: виявляється, вони «викатували» соляру, щоб не їхати в бій, уникали боїв з нашими воїнами.
Коли ще була росгвардія, то поводилися більш-менш адекватно, а от вояки з т.зв. ДНР справляли неприємне враження, показували зверхнє ставлення, на будинках писали «ето вам за Донбас». Вони ж самі в себе влаштували переворот, а тепер ще і звинувачують нас! Багато росіян в будинках просто «шкоду робили»: прострілювали телевізори, побутову техніку. Навіть нову машину-електрокар. Чи не знали, що робити з нею? Чи просто аби нашкодити.
Стріляли у нас часто, і забороненими касетними бомбами в тому числі. Повітряних тривог не було, просто прокидалися і вже на звук чули, які то постріли, чи далеко, і ховалися в погребі. І в будинки прилітало. От історія у сусідів: вночі щось прилетіло, дим розійшовся, аж глядь – над ліжком зі стелі стирчить нерозірваний снаряд. По нашій вулиці багато будинків зруйновані, бо російські військові стояли на вулицях, поміж будинками, складалося враження, що вони ніби бавляться – перестрілюються, але снаряд у відповідь міг і по техніці прилетіти, а міг і по будинках чи сараях. У таких перестрілках гинули і люди. На щастя, у моїй родині ніхто не загинув. А от у знайомих загинула дочка, а пораненого чоловіка вивезли в Бєлгород».
Запитали, як все таки місцеве населення ставиться до руського міра і до війни з росією?
«Все населення теоретично десь можна поділити на три рівні категорії, – продовжила Ірина. – Хто принципово за росію, то думку не змінили, навіть тішилися: «швидше би руські нас звільнили». Частина з них виїхали в росію з наміром «пересидіти і вернутися», але росія їх не впускає назад до України. Третина – байдужі, нейтральні, мовляв, нам все одно хто, аби не стріляли. Нам солдати російські їжу роздають, годують нас, і то добре. І ще одна третина мислить патріотично: це мій будинок, моє село, моя Україна, серед них багато принципово не їхали, чекали: прийдуть наші і я піду в ЗСУ».
«Моя мама, – додала і Наталя, – приклад, що все таки мешканці Харківщини поміняли совю думку про росію. Вона живе в Чугуєві, залишати свій будинок ніяк не хотіла, звісно, і взагалі вона ж дивиться російське телебачення (бо українське просто там не дуже тягне – у чому велика помилка України!) і завжди казала, що путіна, мовляв, примусили, але потім дуже різко змінила ставлення і все зрозуміла. Навіть коли родина з росії запропонувала: «Давайте до нас, поки у вас там бандерівці…», то мама обурено відмовила: «Які бандерівці? Та це ваші по нас стріляють! Що туди, звідки смерть йде? Ніколи».
Як воно, відчути війну? «Важко сказати. Можливо, змінилося те, що до більшості проблем, які були до війни, ставлення змінилося: хіба то проблеми? Їх же можна легко вирішити, просто треба трошки знайти підхід, а ось коли стріляють… Йде переосмислення цінностей. Багато знайомих показали себе з того боку, з якого не сподівався. Одні згуртувалися і помагали як могли. Бо ж які у нас запаси були. Максимум на тиждень-два. А були і ті, хто на цьому наживався».
Мене давно турбує питання, за що ж нас так ненавидять росіяни? Тож і в людей, які безпосередньо стикнулися з російською армією (втім, та й мешканців Харківщини ми також вважаємо чи не всіх росіянами), запитала про це. «Ненавидять, бо заздрять нам. Бо ми краще живемо. І ще багато дає пропаганда. Їм, росіянам, розказували про Україну, про бандерівців зовсім інше, ніж вони тут побачили. Серед російських солдат були і буряти в одній з ротацій. Так от, хто сміливіший (і траплялося це переважно, коли солдат був один-двоє, а не групою) запитував: «Так чого ви до нас прийшли?». Російською ж, звісно. «Бандерівців вбивати», – відповідали, з таким подивом, мовляв, чи ви хіба не знаєте про це? І один з мешканців села показує паспорт, де місце народження – Рівненська область: «От я бандерівець. Говорю російською. То що? Вбивай мене!». Шок був у російських солдат. Вони ж дійсно вважали себе «освободітєлями», думали, їх хлібом-сіллю зустрічатимуть. Голова нашої селищної ради довго пояснював тим солдатам, що це передмістя Харкова, звичайне село. Бо вони вважали, що зайшли у Харків, бо ж дорога є, нова, широка, з розміткою, ліхтарі (пояснювали і, що то за такі срібні штуки на стовпах і що ці ліхтарі освітлюють дороги вночі). А ще назви сіл нові на табличках, після декомунізації, а карти у них старі. Ті солдати не розуміли, як так – у селищі немає бані, не розуміли, що в кожного вдома гаряча вода і туалет і ванна є. Вони визнавали: так, ви добре живете. А розповідали їм зовсім інше.
Особливо гарно себе поводили осетини. Один чоловік, в будинку якого зробили свого роду військовий штаб, розповідав, що після російських солдат багато бруду було, а після осетин – чистота, порядок і все на своїх місцях».
Усі планують повертатися до Харкова, у рідні краї, але ще чекають кращої ситуації. Тим паче, у наших краях, – доповнила Ірина, – сотні нерозмінованих територій і нерозірваних снарядів.
І, сподіваємося, чимпобільше переселенців все більше усвідомлять, що ж таке росія, і щиро навернуться до рідної України.
Записала Віра ВЛАСЮК
P.S.
Запрошуємо наших читачів ділитися своїми спогадами, враженнями, відчуттями.
