Сьогодні йому 25 років, але в його очах — досвід, якого вистачило б на кілька життів. Олег БОРИСЕНКО — один із тих, на чию молодість випала найважча сторінка сучасної української історії. Хлопець із Нового Роздолу пройшов через горнило боїв за Соледар та Бахмут, зазнав важких поранень, пережив 17 місяців жорстокого російського полону й зумів повернутися, щоб жити далі. Його розповідь — це не просто хроніка війни, це свідчення про силу людського духу, яка завжди сильніша за всі тортури і катування.
I. Початок шляху: від Нового Роздолу до перших боїв у Соледарі
До повномасштабного вторгнення життя Олега мало звичайний ритм юності: навчання, перші плани, строкова військова служба. Проте реальність воєнного стану швидко внесла свої корективи й поставила 21-річного хлопця перед справжніми дорослими викликами та випробуваннями війни.
«Народився я в селі Долішнє, але зараз живу в Новому Роздолі — допомагаю мамі орендувати квартиру. Тут же, у Новому Роздолі, я вчився в шостому училищі на автослюсаря-зварника. Провчився три роки, здобув середню спеціальну освіту. Одразу після навчання мене призвали на строкову службу — відслужив півтора року. Тільки-но звільнився в запас, як почалося повномасштабне вторгнення.
Намагався знайти якусь роботу, але в країні оголосили воєнний стан, і без військового квитка ніде офіційно не працевлаштовували. Я пішов працювати до лісу, допомагав заготовляти дрова. Невдовзі до мене додому приїхали військовослужбовці з ТЦК і вручили повістку, оскільки я вже перебував у військовому резерві після строкової служби. У 2022 році, коли мені щойно виповнився 21 рік, я пішов на війну.
Потрапив до 4-ї окремої танкової бригади, а нашою першою позицією став Соледар. Ми зайшли туди своєю групою, пробули кілька тижнів. Коли нас змінили, ми відійшли вглиб села, розійшлися по хатах, щоб перепочити хоча б день. Але наступного ранку — дзвінок: “Хлопці, збирайтеся, росіяни прорвалися, треба терміново відходити”. Ми нашвидкуруч хапали речі, багато баулів та сумок довелося там і залишити.
Після виходу із Соледару нас відправили в Другу Іванівку. Пам’ятаю, їхали двома автобусами. Один приїхав чистий, а інший — весь у крові. Виявилось, що у хлопця з нашої групи на тлі сильного стресу сталося серйозне психічне порушення, чи то наснилося щось жахливе… Він схопив каску і почав нею бити всіх підряд по головах, по обличчях. Коли каску забрали — потягнувся до автомата. Ледве його втихомирили, посадили біля сержанта. Війна ламає людей дуже швидко».
II. Бахмутський рубіж, загибель побратима і важке поранення
Психіка гартувалася під шквальним вогнем, а війна вимагала дедалі більшої самопожертви. Невдовзі підрозділ Олега перекинули на один із найгарячіших напрямків фронту — під Бахмут. У цьому місці молодий боєць очолив позицію, зустрівся зі смертю віч-на-віч і пережив втрату, яка назавжди залишила слід у його серці.
«Спершу були бої безпосередньо під Соледаром. Навколо було дуже багато поранених і загиблих, ми чули про це постійно по рації. Я особисто допомагав евакуйовувати хлопців до машин, виносив трьохсотих. Нам на заміну прислали нову зміну, але з усього підрозділу погодилися вийти на позиції лише чотири людини — інші через страх відмовилися йти далі. А наступного дня ми дізналися, що тих чотирьох хлопців, які нас змінили, вже немає в живих…
Після чого нас перевели в Дружківку, а пізніше вже сформували групу на Бахмутський напрямок. Ми облаштовували підвал під командний пункт у Часовому Яру. Тільки закінчили роботу, приїжджає водій і каже: “Збирайтеся, на Бахмуті критична ситуація, відправляють назад на позиції”. Позиція була надважка, всі розуміли, що звідти можна повернутися або двохсотим, або трьохсотим. Приїхав майор, переглянув документи. Я був здоровий, тому мене відібрали до цієї групи. Попри те, що мені було лише 22 роки, мене призначили старшим позиції на залізничній станції в Бахмуті.
Там по нас почав працювати танк. Я стояв біля дверей і вирішив трохи відійти, щоб розгледіти, звідки вогонь. Щойно зробив кілька кроків убік, як у двері, де стояв мій побратим, прилітає снаряд. Мене відкинуло вибуховою хвилею, зверху трохи привалило плитою. Я отримав три осколкові поранення. А мого друга завалило плитою повністю. Він загинув під тією плитою.
Оскільки тіло евакуювати під шквальним вогнем було фізично неможливо, військова частина офіційно подала його як зниклого безвісти — за законом у таких випадках іншого виходу немає, доки не буде проведено розслідування чи знайдено тіло. Але його сестри розшукали мене і почали розпитувати, що сталося. Я не міг брехати і сказав їм щиру правду — їхній брат загинув у мене на очах. Я не знімаю з себе провини, бо не вберіг його. Вони відповіли, що зла на мене не тримають, адже правда для них була надзвичайно важливою».
III. Боротьба за здоров’я та повернення на передову
Після поранення Олег розпочав свій особистий марафон боротьби за відновлення. Фронтові госпіталі, болісні медичні маніпуляції та складні операції стали його буденністю. Проте, не долікувавшись до кінця, з травмами спини, він знову повернувся до побратимів — туди, де наприкінці грудня на нього чекав новий важкий удар.
«Після поранення розпочалося довге лікування. У Дружківці мені дістали перші два осколки. Потім перевезли до Харкова — там лікарі думали, що третій осколок сидить у верхній частині стегна, біля тазу. Вони шукали його магнітом, запускали його зверху донизу через рану, а осколок насправді сидів набагато глибше з іншого боку ноги й був зовсім крихітним. Після багатьох спроб мене вирішили більше не мучити й залишили той осколок у спокої.
У Полтаві мені чистили й зашивали рани. Найважче було, коли витягували суху марлю, яка встигла прилипнути до живого м’яса — було дуже боляче. Останній осколок мені врешті дістали вже у Львові: знайомий лікар погодився зробити операцію. Після цього була реабілітація у Трускавці й повернення у стрій до своїх хлопців.
Ми воювали в Серебрянському лісі, де тримали оборону кілька тижнів. Там у мене сильно загострилися проблеми з хребтом, спина просто відмовляла. Мене знову поклали до лікарні, але довго відлежатися не дали: бригаду терміново передислокували на Лиманський напрямок. Після приїзду мене відправили на позиції для заміни хлопців. Це було наприкінці грудня. А 25 грудня 2023 року ми потрапили в полон…»
IV. Сімнадцять місяців у неволі: від СІЗО на Луганщині до башкирських катівень
Полон став найдовшим і найстрашнішим випробуванням для Олега. Його тримали в повній інформаційній ізоляції та невідомості, перевозили між різними зонами утримування полонених. І якщо перші місяці на окупованій Луганщині супроводжувалися гнітючим побутом неволі й постійним психологічним тиском, то подальше етапування вглиб Росії перетворилося на відкритий садизм, де єдиною метою хлопця було просто вижити й зберегти людську гідність.
«Спочатку нас привезли до Луганського СІЗО, згодом перевели у Свердловськ. Там, порівняно з іншими зонами, умови були нормальними: нас залучали до роботи, не били й не катували. Червоний Хрест навіть допомагав передавати посилки тим хлопцям, які були родом із Луганщини.
Але наприкінці 2024 — на початку 2025 року нас перевезли до Уфи, у Башкортостан. Там почалося справжнє пекло. Нас зустріли неймовірно жорстоко: одразу почали бити кийками, електрошокерами, кулаками та ногами. Мене повністю роздягли, змусили скласти речі в мішок, облили крижаною водою. Я лежав на підлозі біля камери, а наглядачі продовжували бити мене…
На допитах нас змушували стояти на колінах, опустивши голову до підлоги, а руки вивернувши ззаду “ластівкою”. Коли вони дізналися, що я зі Львівщини, побої посилилися — кричали, що я “бандеровець”. Я був одним із наймолодших у камері, мені тоді було 23 роки, і через це прилітало найбільше. Бувало, прийдеш увечері в камеру перед відбоєм, знімеш штани, а все тіло від тазу до п’ят — один суцільний чорно-синій синець, навіть повернутись на бік було неможливо.
Психологічно тиснули не менше. Зав’язували очі, приставляли пістолет до вуха і стріляли. Погрожували: “Тобі куди краще стріляти — в лікоть чи в коліно?”. Я просто благав: “Не треба, я додому хочу, до родини”.
Особливо знущалися лікарі. Одна старша жінка, нас не чіпала, але були дві молоді дівчини-лікарки, які заходили в камери й казали конвоїрам: “Ось цей мені не подобається, йди вдар його разів десять шокером”. Через це ми намагалися взагалі не звертатися по медичну допомогу.
Нас змусили підписати папери про співпрацю з РФ. Якщо ти відмовляєшся — тебе просто забивають до напівсмерті. Один із наглядачів підняв мій китель і почав бити електрошокером прямо по голому тілу, потім облив холодною водою і бив шокером по пальцях рук, коли я тримався за крісло. Я кричав і підписував усе, що вони вимагали. Коли нас вели назад у камеру, треба було бігти й кричати: “Так точно, гражданин начальник!”, а той наглядач біг позаду і знову й знову бив мене шокером у спину.
Через постійне тривале стояння навколішках на бетонній підлозі шкіра на моїх ногах стерлася практично до м’яса. Штани присихали до ран, і коли я намагався їх зняти в туалеті, то віддирав разом із живою шкірою. Хлопці в камері порадили дієвий народний спосіб: намочити ганчірку власною сечею і прикласти до колін. Мені справді ставало трохи легше від цього, рани хоч трохи затягувалися».
V. Повернення додому: реабілітація і спроби планувати своє майбутнє
«Перед обміном нас змусили записати відео на камеру, де ми дякуємо Російській Федерації за “хороше ставлення”, і змусили разів вісім заспівати російський гімн. Потім посадили в автозаки, везли літаками та вертольотами з зав’язаними очима.
Лише на кордоні з Білоруссю ми зрозуміли, що нас везуть на обмін. Це відбулося 5 травня 2025 року. Коли нас висадили з автобусів, ми просто почали обійматися. У Чернігові нас зустріли дуже тепло, дали чистий одяг, їжу, телефони. Жінка, яка роздавала обіди, помітила, як важко я ступаю через поранені коліна, і одразу викликала лікарів. Мені промили рани перекисом, обробили йодом і наклали пов’язки. Перший дзвінок був мамі — вона і сестра плакали в слухавку від щастя.
Потім нас відправили на реабілітацію в санаторій “Авангард” у місто Немирів на Вінниччині. Там я нарешті зустрівся з мамою, бабусею та рідними, які приїхали до мене зі Львова. Проте у санаторії я бачив чимало складних історій. Один хлопець чомусь вирішив, що за ним стежить військова міліція, запанікував і вистрибнув з вікна четвертого поверху. Інший головою вибив двері, а третій узяв мотоцикл, поїхав у Вінницю й потрапив у серйозну аварію. Напевно, хлопцям було дуже складно відновлюватись після пережитого досвіду…
Сьогодні ж моє життя влаштоване так. Мама знімає квартиру в Новому Роздолі, я допомагаю їй з орендою, а сам більшість часу проводжу в іншому селі — у своєї дівчини, яка вірно чекала на мене всі ці півтора року з полону.
Осколки з мого тіла лікарі витягли, рани на колінах потроху загоїлися, але безслідно такі випробування не минають. Даються взнаки важка травма хребта, через яку спина відмовляла ще на фронті, наслідки постійних побоїв і ударів струму в полоні. Моє здоров’я сильно підірване, тому зараз я проходжу чергові обстеження й оформлюю документи на ВЛК [Військово-лікарську комісію], а також на ЕКОПФО [Експертну комісію з оцінювання повсякденного функціонування] для отримання групи інвалідності внаслідок війни.
Я вважаю, що свій обов’язок перед країною виконав чесно.
Коли документи будуть готові, я планую поїхати до Польщі — там живе мій хрещений батько, хочу спробувати знайти роботу і розпочати новий етап свого цивільного життя. Найбільше я мрію про те, щоб ця війна закінчилася, щоб усі наші хлопці та дівчата повернулися з полону і настала довгоочікувана перемога й повна незалежність нашої держави. А тим, хто зараз проходить шлях адаптації, хочу порадити одне: обов’язково розмовляйте зі своїми близькими. Навіть коротка розмова з коханою людиною чи мамою повертає відчуття реальності й дарує спокій на душі. Це справді те, що тримає нас і додає сили».
Замість післяслова
Історія Олега Борисенка — це не просто розповідь про перенесені страждання, а нагадування про надвисоку ціну нашої свободи. Сьогодні цей 25-річний хлопець починає будувати своє життя заново. Попереду — тривалий процес лікування і втілення у реальність власних мрій. Проте головне він уже зробив: вистояв і зберіг у серці тепло до тих, хто чекав його вдома.
Досвід Олега вкотре доводить: найбільша сила українського воїна — це любов до своєї родини, а також вміння розмовляти, чути й підтримувати один одного навіть у найтемніші часи.
Розмовляла Таміла КОВАЛЬ, студентка факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка
