Вміти дати визначення – основа журналістики. Вперше не маю для себе відповіді на запитання: як визначити сутність того, про що скажу далі. Тому що неможливо висловити просттими словами складні речі. Отож напишу, як лежить на серці.
В заголовок я виніс цитату з виступу заступника міського голови з гуманітарної політики п. Ольги Ганачевської на закритті згаданого вище турніру, який традиційно відбувся на спортивному майданчику із штучним покриттям на території Новороздільського ЗЗСО №3 ім. Андрія Гергерта. Ці неймовірної глибини думки, співчуття й підтримки слова промовець вимовила, перебуваючи поряд з матір’ю полеглого воїна Ростислава, пані Любомирою Бальзан. А навпроти цих двох шановних жінок, що ввійшли до складу урочистої церемоніальної нагороджувальної комісії, вишикувались шість команд юнмх футболістів нашої територіальної громади.
Коли слово було надано матері Героя, пані Любомира розпочала виступ із слів: “Сьогодні мною володіють змішані почуття….Біль втрати та водночас материнська гордість за сина. Та цьогорічний турнір я присвячую не лишень пам’яті другої половинки мого серця – Ростислава, а також пам’яті мого чоловіка Михаїла. Їх нема зараз поруч зі мною, вони в Засвітах…І цей турнір – це і його проєкт.
Мій чоловік народився на Покрову – 14 жовтня. І сьогодні – день Покрови…
Змінився церковний календар, все змінилось у моєиу житті…Та я відчуваю відчуваю присутність чоловіка і сина в своєму житті, відчуваю їхню любов…”
Я не стану читувати весь виступ пані Любомири, а виокремив саме ці моменти, щоб підкреслити, наскільки важливі в нашому житті пам’ять та любов. Для кожного з нас.
Значення приклад родини Бальзан для нашого міста глибинне. Як зазначила у своєму виступі пані Ганачевська, звертаючись до пані Любомири: “Приклад Вашої родини підкреслює цінність життя”.
Сьогодні я не стану висловлювати патетичних слів вдячності цій родині, а завершу ось таким епізодом. Серед усіх шести десятків юних футболістів вирізнялася дівчина – підліток. Вона була єдина дівчина поряд з хлопчаками – учасниками турніру. На футболці номер “4”. Запам’ятався колір футболки – зелений. А ось номер школи не відклався в пам’яті.
Щоб підкреслити значущість цієї дівчинки з–посеред решти учасників змагань, я підійшов саме до неї. “Покажи, будь – ласка, свою медаль” -, попросив тихо. Вона зняла її з грудей і дала мені в руки. Я тримав її нагороду в своїх руках. А з аверсу медалі на мене дивився старший лейтенант Українських Збройних Сил – Ростислав Бальзан…
Минуть десятиліття і ця дівчина- підліток у футболці під номером “4” покаже свою нагороду своїм внукам як пам’ять про власне дитинство І через десятиліття, пані Любомиро, її внуки дивитимуться на молоде, красиве обличчя Вашого сина…
Володимир КУКУРУЗА
