Орден, на жаль, посмертно «За мужність» ІІІ ступеня у травні 2026 вручили дружині і дітям полеглого Героя Романа ТРУХИМА. Як логічне доповнення до його численних попередніх нагород ще за часів служби – сім медалей і почесних відзнак отримав Роман. Він взагалі здобув високий авторитет і повагу у своєму підрозділі: надихав молодших побратимів, передавав досвід, показував приклад, знав усі тонкощі військової справи, адже він почав свою війну з москальськими окупантами ще у 2014 році…
У 2014 році Роман добровольцем пішов захищати Вітчизну у складі 24-ї механізованої окремої бригади ім. Короля Данила. Він йшов, бо має захистити рідних, і ще тоді він говорив, що якщо ми не захистимося зараз, то потім буде пізно – наскільки він бачив майбутнє… Потім бив ворога у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Марія Михайлівна Трухим, мама Героя, донині відгукується про 128-му бригаду, у якій служив син, як про рідних – допомагають у всьому, пам’ятають, шанують його пам’ять, телефонують рідним, вчасно і швидко зорганізували усі потрібні документи.
Марія Михайлівна може годинами говорити про сина, називає напам’ять усі його місця служби, важливі дати. І донині висловлює вдячність побратимам, командуванню бригади, односельцям (бо з Берездовець походить рід Трухимів) і Новороздільській громаді, яка швидко зорганізувала збір і придбала для бригади Романа Трухима у перші місяці повномасштабного вторгнення (звісно, Роман у перші ж дні того чорного лютого 2022-го повернувся у рідну бригаду) автобус, а згодом і автомобіль.
«Роман не любив розповідати про війну, – згадує мама, – навпаки часто зупиняв: не говоріть, бо не знаєте всього. Він був неодноразово поранений, тричі контужений, виснажений до краю, але якась внутрішня сила (звичайно, і медики робили свою справу з порятунку воїна) допомагала йому швидше одужати і ставати у стрій. Як от після отруєння тими хімічними кульками, які застосовував ворог, у 2024-му. Ще у 2015 році Роман отримав на фронті важке поранення, на підставі якого можна було комісуватися з війська, і він про це знав, але відхилив таку можливість».
Воїн стільки разів дивився у вічі смерті, але щоразу кмітливістю та бойовим вмінням обманював і “кістляву пані з косою”, і ворогів. Він пройшов пекло Іловайська та інші гарячі точки. І далі воював, і далі нищив російських нелюдів-варварів. Він був не просто військовим. Він був людиною, яка не раз виходила з самого пекла, ризикуючи собою заради інших. Він був з тих, хто не ховався, а витягував, прикривав, тримав.
Побратими гідно відзивалися про свого «Медведя» (позивний Романа): «У складних ситуаціях ми вірили, що Роман завжди знайде протидію рашистам на полі бою, вийде переможцем. Він додавав нам, молодшим бійцям, впевненості та відваги, за характером був доброзичливим і з оригінальним почуттям гумору. Романа, без перебільшення, можна назвати універсальним солдатом. Його загибель – це велика втрата не тільки для нашого підрозділу, а й для України. І загинув Роман, як герой, ціною свого життя врятувавши життя шістьох побратимів з підрозділу».
Взагалі рисами Романа змалечку – і коли він навчався у Новороздільській СШ №2, і коли сумлінно опановував спеціальність водія у профтехучилищі №6, і впродовж подальшого земного життя – були відкритість, приязність, відповідальність, комунікабельність. З рідними і близькими він завжди підтримував зв’язки, ніколи не забував усіх привітати чи то з днем народження, чи то з іменинами.
«То була неділя, 11 травня, День матері. Син подзвонив, привітав мене, так гарно говорив і так добре було чути. «Не переживай, мамо, все буде добре, але молися за мене і за хлопців… – захлинаючись слізьми, згадує до дрібниць ті дні Марія Михайлівна. – А в понеділок зранку, 12 травня 2025 року, загинув. Мені не казали ні дочка, ні невістка… Я й не пам’ятаю, що робила, як поводилася, коли дізналася….».
Це була остання розмова сина з мамою, а наступного дня Роман, давши останній бій клятому ворогу, своїм вчинком врятувавши життя шістьох своїх братів по зброї з батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, полинув у Засвіти до Небесного Воїнства… Загинув в районі населеного пункту Степове Запорізької області, коли їхали на бойове завдання. Роман був за кермом, а вслід за ними FPV-дрон, не впускав. Роман крикнув: хлопці, скачіть з машини і падайте на землю. Зіскочили всі, дуже ранені, але живі… А Роман згорів, не вспів вискочити, рятуючи побратимів
На похорон все село прийшло, всі, хто знав Романа. Краялося серце від людського смутку, від нестерпного болю матері Романа пані Марії, яка ридала у нервових конвульсіях, а медсестра щоразу давала їй заспокійливі; від невимовної журби дружини Руслани, сина Віталія та донечки Ірини, які обійняли труну, неначе малеча обіймає тата, який прийшов з роботи додому; від розпачу сестри загиблого Оксани, яка прибула з Іспанії, і разом із синами Олександром та Русланом прийшла на останню земну прощу з братом…
«Все отримав – квартиру, яку дали як учаснику АТО по програмі співфінансування, отримав земельну ділянку. Ми йому залишили як сину хату бабину і пай у Берездівцях. Сад посадив, чистоту тримав. Все мав, господарював як, був майстром на всі руки – міг полагодити і електричний побутовий прилад, і по хатньому ремонту вправний, і на землі порався залюбки. І друзів мав, допомагали йому. Все лишив. Мені пенсію додали за сина, і за нагороди його. Дітям пенсія йде. Забезпечив усім, і маму, і сім’ю. А сам не нажився… – гірко плаче мама. – А сина нема, а жити нема кому…».
«На Алеї Героїв на берездівецькому цвинтарі могила Романа, а поряд – могила його однокласника, разом у дитсадок навіть ходили – Олександра Вербенця, а в головах – кум Володимир Грохола знайшов вічний спокій після битв на війні.Скільки держав у світі – та зупиніть того диявола, бо ж скільки сліз пролили матері, дружини, діти, скільки болю завдали, скільки бід і страждань пережили рідні…» – волає зболене мамине серце. До світу…. До Бога… До людей…
Є ще у Марії Михайлівни щире прохання: на могилі сина на пам’ятнику обов’язково написати: «Моя могила на могилі моїх дідів і прадідів…». Бо ж рід Романа Трухима століттями виборює гірко, кров’ю, незалежність України. Прадід Романа 7 дітей мав, а пішов на війну другу світову, у полоні був, дібрався додому пішки, бо прагнув до рідного дому, до сім’ї, до дітей – та трохи пожив, бо отримав важке поранення. Так і дід Романа та його брати – всі рвалися додому, не втекли з Німеччини по світах, а верталися до рідної землі. Так само і Роман – вдався у той рід, український, відданий, працьовитий, свободолюбивий. Один рід, а скільки жертв, скільки болю, війни і битв випало на його долю».
У мами на столі – фото сина, ще дитячі, а на серці – незагоєна рана…
Вічно житиме пам’ять і шана Героям України!
Розмову вела Віра ВЛАСЮК
