48-річний новорозділець Валерій Волощак став військовослужбовцем ЗСУ , можна сказати, порівняно недавно і випадково, але у поширений крайніми роками спосіб – 21 січня 2026 року його затримали у Новому Роздолі представники районного ТЦК і СП. Зокрема, у середу пополудні, повернувшись у рідне місто з Розвадова, де працював і щодня туди доїжджав, Валерій хутко прямував у аптеку, аби придбати ліки для своєї цивільної дружини Маріни , аж тут раптом біля «французького будинку», що у районі житлового масиву, який у народі називають «бамом», його спіткала несподівана зустріч з «тецекашниками». Далі все відбувалося за відпрацьованим сценарієм – Валерія доправили транспортним засобом у розташування військкомату (якось мені звичніше послуговуватися цією старою назвою теперішнього ТЦК і СП), де він послідовно пройшов передбачені процедури та обстеження, а відтак згодом, разом із такими ж «новобранцями», був скерований на вишкіл у навчальний центр у сусідню область, а відтак поповнив лави славних десантних військ Сил Оборони. Зрештою, у війську таких «затриманих на вулицях для оповіщення» громадян призовного віку тисячі й тисячі, зокрема, серед них і чимало мешканців нашого міста, які, за схожих обставин ставши військовослужбовцями, мужньо захищають Україну від ворогів. Який час – така мобілізація…
І в теперішні часи нещадної російсько – української війни, яку підло розв’язав кремлівський режим кривавого диктатора путіна, військова доля у кожного з воїнів – захисників своя. Кому судилося пройти всі кола пекельного горнила боїв, вціліти і продовжувати нищити російських нелюдів – загарбників; ще багато бійців отримали поранення, а інші десятки тисяч загинули на фронтах або ж у шпиталях, і полинули у Небесні сотні, полки і бригади незламних лицарів. Бо так вже на українській землі трапляється, як співає у культовій пісні Святослав Вакарчук: «… хтось на небо іде, а хтось залишається, хтось далі біжить, а хтось зупиняється…»
Валерій Волощак – один з тих, хто нещодавно пішов на небо (чин похорону воїна відбувся 28 травня) , залишивши у рідному місті Новому Роздолі свою стареньку матір, молодшого брата Андрія, 1980 р. н., свою колишню першу сім’ю – дружину Оксану і сина Віталія, свою теперішню другу сім’ю – цивільну дружину Маріну Дмітрієву та її сина 25-річного Олександра, який невдовзі після російського неспровокованого вторгнення 24 лютого 2022 року добровольцем пішов захищати Вітчизну, а через два роки, після важкого поранення, був звільнений з лав ЗСУ за інвалідністю. Залишив друзів та близьких, а у війську – бойових побратимів – десантників.
І що конче важливо додати – залишив добрі щирі відгуки про себе як людину.
Напередодні виходу газети про виняткову доброту Валерія, його чуйність та уважність згадувала, спілкуючись по – мобільному з репортером, його дружина Маріна, але була настільки згорьована та душевно розбита від непоправної втрати улюбленого чоловіка, що так і не змогла продовжити спогадів про спільне впродовж 22 років сімейне життя та особливі риси його відкритої вдачі – чуйність, доброту, уважність та ніжність. І плакала гірко, що так і не сказала йому слова своєї любові і вдячності долі, що звела їх на земній життєвій дорозі, у дні, коли Валерій ще два тижні після отриманих важких поранень на полі бою був живий, але лікарі одного з госпіталів у Києві, де він перебував, так і не змогли привести його до свідомості, а тим більше, врятувати життя. Утім, ці трепетні слова Маріна написала на своїй фейсбук – сторінці 24 травняня, у день народження Валерія Волощака: « Коханий мій, Валєрчик. Сьогодні мав бути твій день народження… Твій 49-й рік, мав розпочатися з мрій та святкування, але клята війна вирішила інакше. Ти віддав найдорожче за наше майбутнє. Біль розриває моє серце. Світла пам’ять тобі, наш Герою! Спочивай з миром. Ти на віки в моєму серці…»
Добрими словами характеризувала особистість воїна його однокласниця Наталя Мацюняк: «З моїм ровесником Валерієм, який народився 24 травня 1977 року, ми вчилися у СШ №2 з першого класу . Нашою першою вчителькою у початкових класах була Галина Василівна Подільник, а у старших – вчителька української мови і літератури Ганна Михайлівна Гузик. Це були чудові вчителі, яким ми вдячні за науку.
Валерій був товариської вдачі, хоча і мав, так би мовити, свою думку, коли про щось ми з однокласниками радилися, проте на цьому не наполягав, виважено погоджуючись із спільною позицією. Любив займатися спортом, хоча і від природи був дужим. Він завжди готовий був стати на захист однокласниць, коли нас намагалися образити учні з інших класів.
Після закінчення 9 класу Валерій поступив вчитися у міське профтехучилище №6 на спеціальність «слюсар – ремонтник». Відтоді ми, однокласники, стали зустрічатися все рідше. Але зустрічі наші були теплими. Якось хтось із нас жартома спитав, чому його не беруть у військо. А Валерій віджартувався, що це через плоскостопість, проте він інтенсивно займається спортом, мовляв, може, пройде медкомісію, тоді він і виконає свій обов‘язок у армії, бажано у десанті.
Ми дуже сумуємо з приводу смерті нашого однокласника і співчуваємо його рідним…»
Що ж, свій чин воїна – захисника Вітчизни новорозділець Валерій Волощак, який у Збройних Силах України служив навідником 3 групи бойових машин 2 десантно-штурмового взводу 2 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону, виконав сповна, причому, таки будучи десантником, про що десятки літ тому мріяв у згаданій розмові з однокласниками…
Честь і слава Герою!
Іван БАСАРАБ
