До нашого знайомства, яке відбулося десь на другий місяць після вторгнення рускіх окупантів в благословенні землі України, я два чи три рази випадково спіткався з Денисом Левом. Переважно, коли вранці, ідучи на роботу, стрічав неподалік популярної крамнички “М’ясний куток”, що в центрі міста по проспекту Шевченка, “буса” , з якого вивантажував продукти зосереджений водій років сорока – високий, із шляхетною поставою та такими же виразно інтелігентним обличчям.
Вжеж тоді ми ще не віталися, утім, його ім’я дізнався невдовзі, акурат десь на другий, а мо” й третій, місяць після вторгнення рускіх окупантів в благословенні землі України. Його мені “представили” мешканці із ближніх до “Родинної ковбаски” будинків, які розповіли репортеру про дитячий волонтерський пост із “шлагбаумом” із картонок, яким малеча ( а це ж їхні діти, внуки та сусіди) перегородила внутріквартальні вулички. і пропускали автівки тільки тоді, коли водій жертвував кошти у скриньку із нерівним дитячим написом фломастером “На ЗСУ”. Вони і розповіли деталі: що Денис, який довозить продукти в цю крамничку, дуже доклався до облаштування дитячого “шлагбауму” і картонні пачки приніс, і периметр допомагав виставляти. Невдовзі нас, якщо не помиляюся, познайомила одна з працівниць цього магазину, постійним клієнтом якого я є віддавна.
Пересікалися нечасто, переважно у тому ж “квадраті” поруч з крамничкою, віталися, але до більшої бесіди не доходило, бо в кожного були свої справи….
Мабуть, рік -два тому, коли зустрічав кортежі із тілами полеглих на російсько – українській війні воїнів – земляків, одного разу помітив, що серед військовослужбовців, очевидно, представників мсцевої окремої бригади ТРО, які очікували біля “Алеї Героїв” скорботний автомобіль з написом “На щиті”, гідно несе свою вахту Денис. Ми сумно привіталися помахами голів. Вже цього ж або наступного дня мешканці кварталу, які дуже полюбили Дениса за його людяність і майже священницький вигляд, а, може, і хто з працівників крамнички, сказали, що й справді, Денис служить у ЗСУ…
А у вівторок, 3 лютого із повідомлення Новороздільської міської ради із болем дізнався, що мешканець Нового Роздолу Денис Андрійович Лев, 1978 року народження, майстер взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів загинув під час виконання бойового завдання у районі населеного пункту Комишуваха Запорізької області…
Так несподівано і, на жаль, трагічно завершилося наше нетривале знайомство з людиною, порядною і шляхетною, яка випромінювала на навколишніх світлу ауру та позитив, яка, коли пробила його година долі стати Захисником України, гідно виконав свій лицарський обов’язок.
У вінок світлої пам’яті воїна Дениса Лева редакційне післяслово, укладене зі спогадів його дружини – Ірини Лев.
Ірина ЛЕВ, дружина полеглого воїна – героя Дениса ЛЕВА:
-З чого ж почати моє сумне і водночас світле післяслово про нашого найкращого чоловіка, тата і Захисника Вітчизни? Мабуть, таки з нашого знайомства, можна сказати, випадкового, хоча, кажуть, нічого у житті не відбуваються випадково…
На календарі був червень 2014-го року. Я жила з батьками у Жидачеві, а в Новий Розділ мене запросила моя однокласниця на день народження свого чоловіка – новороздільця, який, до речі, товаришував з Денисом, тому також запросив і його на торжество. Власне, на цій події і відбулося наше перше знайомство. Тепер можу зізнатися, що тоді Денис справив на мене дуже приємне враження – гарний, поставний, уважний і тактовний , – але про це я не призналася навіть своїй подружці, ні батькам, хоча його образ після приїзду додому раптово поставав у моїй уяві і так само враз зникав. І яким же було моє здивування, коли наступного дня мені у Жидачів зателефонувала однокласниця і повідомила, що Денис дуже просив, аби вона мені переказала, що він закохався і проситиме мене вийти за нього заміж. Це було наче грім серед ясного неба. Адже ми тільки вчора познайомилися за святковим столом, трішки порозмовляли про те, про се, зокрема, і «за життя», про наші дещо схожі долі, бо ж раніше і я, і Денис були одружені, проте з різних причин розлучилися, про що залишилися тільки спогади та донечки…
Вже за лічені дні відбулося наше перше побачення, до речі, у Жидачеві. Пригадую, ми зустрілися наче давні знайомі, нам було легко спілкуватися, навіть про свої почуття Денис говорив якось окрилено, не хвилюючись, а піднесено. Довелось і мені зізнатися, що він полонив мою уяву з першого дня нашого знайомства. Одне слово, це було кохання з першого погляду для нас обох, тож невдовзі, зокрема, у 2015 році, ми одружилися. У цьому ж році в нас народився син. Нашій радості не було меж, особливо, на сьомому небі від щастя перебував Денис, бо ж він так хотів синочка. І я розуміла таке його бажання. Адже від першого шлюбу в його сім’ї народилася донечка Юлія, яку він дуже любив, а в мене після першого одруження так само народилася донечка Євгенія , тож Денис, як потім щиро зізнався, просив і просив потай у молитвах до Всевишнього, аби в нашій сім’ї народився син. І сталося! А ім’ я йому, до речі, вибирали разом і назвали Артемом.
Знаєте, чоловік був глибоко віруючою людиною, ви, здається у повідомленні у фейсбуці про чин похорону Дениса написали, що він чимось був навіть схожий на священника, хоча ми до церкви здебільшого ходили по святах, бо щонеділі через чоловікову та мою роботу (бо ж працюю на ОДВ «Електрик») не випадало.
Спочатку Денис був «жидачівським зятем», тобто ми жили у квартирі моїх батьків, а через деякий час батьки Дениса, які після закінчення навчання у технікумі на Львівщині як молоді спеціалісти були скеровані працювати у росію, зокрема, у Ставропольський край, та так там і осіли на постійно, та його сестра, яка із чоловіком та сім’єю живе у Новому Роздолі, допомогли придбати для нашої сім’ї квартиру у цьому гарному місті по вул. Шашкевича.
Ми були такі щасливі, що маємо «свою» трикімнатну квартиру! Денис у вільний від роботи час долучався до ремонтних робіт, самотужки замінив у кімнатах електропроводку, встановив, де тільки треба було, коробки, розетки, світильники та люстри. А коли тільки випадала нагода постійно бавився з маленьким сином – і в ці хвилини – години наче перевтілювався у …велику дитину. Ми із старшою донечкою любувалися таким перевтіленням, бо ж що може бути кращим за такі моменти. Також Денис дуже часто ходив із сином на дитячий майданчик, що побіля магазину «М’ясний куток», бавився з іншими дітьми, щось придумував, аби їм було цікавіше. Через це він став упізнаваним таточком для інших дорослих, які перебували із своїми дітьми на майданчику.
Знаєте, він для нас був в усьому найкращим і зразковим. Він був постійно уважним до мене, до моєї донечки, за сина й не кажу. Намагався чимось допомогти, порадити, але щоразу був стриманим і не домінуючим у сім’ї, а, я б сказала, демократичним.
Також переконалася, що Денис був таким же добрим, відкритим до ближніх і приязним до всіх і в трудовому колективі, де він працював водієм – експедитором аж до дня, коли представники ТЦК вручили йому повістку у армію.
Після того, як наша сім’я перебралася жити з Жидачева у Новий Розділ, я часто заходила у продуктовий магазин «М’ясний куток» у центрі міста, куди чоловік доставляв товар, і невдовзі познайомилася з усім колективом. Ми стали добрими приятелями. Ще більше нас згуртовувала постійна ініціатива керівництва підприємства організовувати для працівників пізнавальні туристичні поїздки у мальовничі місцини Західної України, найчастіше, у Карпати, у місця, пов’язані з історико – культурною спадщиною нашого краю, зокрема, середньовічний замок Паланок у Мукачеві.
Нам з Денисом було приємно себе відчувати частинкою цього дружного колективу.
А ще більше було приємно чути позитивні відгуки працівників про Дениса…
* * *
Так невідворотно наша бесіда, яка, до речі, відбувалася у компактному і охайному торговельному залі магазину «М’ясний куток» дійшла до дня, коли Денис Лев став військовослужбовцем Збройних сил України. Хвилину – дві про щось роздумуючи, пані Ірина продовжила своє щире післяслово:
– Як вже згадувала вище, батьки Дениса жили у росії, там народилися їхні діти – дочка Єлена та син Денис. А коли вони стали дорослими і могли самостійно приймати рішення, то вони так і зробили – вирішили їхати жити в Україну – батьківщину батьків – дідів. Знаю, що їхні тато і мама не відраджували дітей від такої зміни у біографії. Отже, спочатку у Новий Розділ з Росії приїхала після закінчення 11 класів старша сестра Єлена, яка постановила собі жити і здобути вищу освіту в Україні, а через декілька років, зокрема, у 2000 –му, і Денис. Невдовзі в Україні відбулися історичні події – Помаранчева Революція, через 10 років Революція Гідності. Ми тоді з Денисом не були знайомі, але потім він оповідав, що брав участь двох Майданах. Тут, як він мені казав, в ньому відродився лицарський дух української давнини і патріотизм.
Коли почалося підле російське вторгнення 24 лютого 2022 року, ця страшна подія сколихнула нас усіх до глибини душі. Наша сім’я – дочка тоді вчилася у 9 класі, а син в другому класі – перебувала у великій тривозі. Ми слідкували за страшними повідомленнями про просування і звірства окупантів і молилися за наших Захисників, які стримували дику орду. А Денис з перших днів вторгнення, як і багато новороздільців, долучався до організованих міською радою заходів із захисту міста від імовірної навали російських варварів – вбивць. І продовжував працювати. І в глибині душі, як зізнався мені, коли вже служив у війську, сподівався, що йому прийде повістка з військкомату. До речі, майже так і сталося, але з нюансами: зокрема, 17 січня 2023 року, коли Денис віз бусом продукти з Львівської гуртівні у Новий Розділ, просто на дорозі його зупинили представники ТЦК та поліції і, вручивши повістку з вимогою з’явитися у військкомат попрямували далі виконувати свою непросту місію. До речі, тоді такої напруженої ситуації з мобілізацією та різними історіями з «тецекашниками» ще не спостерігалося. Отже, відразу після цього мені зателефонував Денис і бадьоро сказав: «Можеш мене привітати – нарешті мені вручили повістку на війну…». Звісно, я не була бадьорою від такої звістки, бо знала, що в Дениса хронічна гіпертонія, через що змушений щодня приймати таблетки, регулярно обстежуватися, одне слово, слідкувати за собою. Про це ми і говорили з ним вдома. Він сказав просто: «Як на ВЛК вирішать, так і буде…» і закрив цю тему. Іноді, дуже рідко, мій добрий Денис умів бути рішучим.
Згодом він таки пройшов декілька медичних обстежень і врешті через місяць – другий його скерували у роту охорони у Миколаївському відділенні ТЦК і СП, де чоловік прослужив 10 місяців. Впродовж цього часу він доволі часто приїздив додому, ми дуже тішилися своїм воїном, який служить так близько від Нового Роздолу.
Тільки після десяти місяців служби у роті охорони Денис поступово наближався до реальної війни: спочатку його скерували на вишкіл для опанування військової професії кулеметника у навчальний центр 128 –ї ОМБр на Закарпатті, а згодом, у квітні, – у Рівненський центр базової підготовки. До речі, в травні, йому надали коротку відпустку додому, тож нашій з дітьми радості не було меж. 1 червня 2024 року – підрозділ чоловіка відбув виконувати бойові завдання на Запорізькому напрямку російсько – українського фронту. Вже 4 червня Денис з побратимами пройшов перше «бойове хрещення», де отримав важку контузію. Взагалі, він вважав, що тоді його врятував від загибелі Всевишній, бо це було пекло. Десять днів Денис не мав зв’язку з побратимами, але, дякувати Богу, бійці з його роти таки вийшли на чоловіка та ще кількох воїнів і врятували.
Понад два тижні Денис перебував на лікування у госпіталі. Оскільки, внаслідок контузії у чоловіка загострилась гіпертонія, то його скерували у реабілітаційний центр Дніпровського військового госпіталю. Ми з його сестрою скористалися можливістю – і провідали чоловіка і брата у Дніпрі. Причому, не тільки ми , а й два його двоюрідні брати, які з батьками живуть у цьому чудовому місті. Ох, і тішилися усі, а понад усе Денис…
А далі – знову фронт, бліндажі, небезпечні бойові будні. Щоправда, наприкінці грудня 2024 року Денисові надали відпустку, тож вдома він був з нами десь до середини січня.
Невдовзі після відпустки командир підрозділу запропонував Денисові, як кажуть, змінити професію піхотного кулеметника на посаду майстра взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів. Звісно, у армії накази командира, навіть у формі пропозиції, не обговорюються, тож Дениса погодився. Якраз у день від’їзду на навчання нової військової професії у Рівненський навчальний центр базової підготовки Денисові випадало йти з побратимами, а це були грузинські легіонери, з якими він подружився, на позицію, але пішли тільки вони, без чоловіка. І сталася велика трагедія – уся група, у якій мав того дня бути і Денис, загинула від ворожого обстрілу. Коли про це дізнався чоловік вже перебуваючи в Рівному, він був сам не свій. Бо ж з побратимами там мав загинути і він…Коли Денис мені про це розповідав, він не міг стримати сліз, промовляючи: «Ми всі в руках Божих, яка його воля, так і стається…» Це був перший випадок, коли чоловік так категорично висловився про силу Божої опіки над нами. А другий раз він про це говорив, коли вже був майстром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів: подзвонив, сказав, що часу бесідувати обмаль і додав тихо : «Нас засік ворожий дрон, якщо не вийду на зв’язок, ти знаєш, що робити. З нами Бог…». З цієї миті я перетворилася на клубок страждань і повсякчас молилася Господу. І знову Бог врятував Дениса, бо через певний час він мені зателефонував…
На жаль, про черговий випадок свого спасіння Богом Денис мені так і не оповів – 30 січня 2026 він загинув, виконуючи бойове завдання біля населеного пункту Комишуваха Запорізької області. Ніхто не знає свого крайнього дня, навіть хвилини життя. І Денис не знав, бо ще зранку цього дня він розмовляв зі мною по телефону, був, як завжди, стриманим, казав, що невдовзі вийде на зв’язок. Я також не відчувала, що це наша остання у земному житті розмова. Чекала на його дзвінок, бо ми мали ше про щось договорити. Здається, про дітей, наступну відпустку, яку хотіли провести разом, вже не пригадаю, про що ще. Минали години, десь о 16.300 я подзвонила перша. Без відповіді. І знову, і знову. І пізно ввечері, бо ми, як правило, щодня розмовляли мінімум тричі….
Наступного дня я пішла на роботу, годині о 6-й ранку ще раз зателефонувавши Денису. І знову без відповіді. Працювала, як кажуть, на автопілоті, перебуваючи у болючій тривозі. Годині о 10-й я знову зателефонувала Денисові і мені відповів жіночий голос. Дізнавшись, що я дружина воїна, працівниця моргу, а це вона зі мною розмовляла з чоловікового мобільного, із сумом повідомила, що, на жаль, мій Денис загинув внаслідок ворожого «прильоту». А з понеділка про це мені повідомили офіційно представники ТЦК та міської ради.
Не переповідатиму, які душевні муки і жалі відчувала у ці дні, слів точних не знайти, додам, що дуже боляче переживала моя старша 20-річна дочка, бо з 9 років, коли ми одружилися з Денисом, він гідно замінив їй батька, був наче рідним у всьому, чуйним і добрим. Артемові про загибель батька ми сказали через день, шукаючи якісь слова, аби завдати йому меншого болю. Та де там…Він ніяк не міг повірити, йому не вистачало повітря, аби сказати якість слова, тільки й промовляв, плачучи : «Ну як, як таке може бути? Мій рідний тату – таточку…». Бо тато був для нього понад усе у всьому. Дечому встиг навчити, як от рибалити.
Знаєте, мені, думаю, що і дітям також, завжди здаватиметься, що Денис – наш чоловік, тато і воїн, – ще до нас повернеться – не знаю, як саме, але ми знову возз’єднаємося. Якщо не на землі, то на небі…
Підготував Іван БАСАРАБ
