Новороздільська громада провела в останню путь земляка-захисника, Володимира Євгеновича БОРИСОВСЬКОГО. Церемонія прощання пройшла з усіма почестями в рідному селі Березина. Провести в останню путь Героя прийшли рідні, друзі, побратими, небайдужі жителі громади. У Березині за місяць – троє захисників проводжали в останню путь: Василь Ковальчук, Володимир Борисовський, Олег Костів…
Володя народився 28 серпня 1977 р у с. Березина, був довгоочікуваною дитиною, а через рік на світ появилася і сестричка Соломія. Так і йшли разом по життю – разом всюди, вдома, в школі, на дискотеці, в молодіжних компаніях…
Навчався у Березинській школі, а згодом отримав фах газозварника у Новороздільському профтехучилищі №6. Змалку був справжнім патріотом. Дуже цікавився історією України, особливо козаччиною. Добре знав і розбирався у зброї, зокрема, і козацьких часів. Мешкаючи згодом у с. Лівчиці, брав активну участь у заходах від музею гетьмана Виговського у с. Руда, численні подяки і відзнаки отримував від Всеукраїнської громадської оборонно-спортивної організації «Українське козацтво», мало того, навіть мав звання Майор українського козацтва.
І духом був справжній козак. З перших днів повномасштабного вторгнення ворога став на захист батьківщини. «28 лютого, – пригадує сестра Соломія, – приїхав додому і каже: я йду воювати». І пішов у військкомат, повістку надіслали через кілька днів, не вагаючись, одразу зібрав речі і на пункт збору. Навіть через роки війни, коли вже і здоров’я підводило, і дух посасти впав, як у всіх захисників, твердо стояв на своєму: «Я не залишу своїх хлопців…».
Був мобілізований у лютому 2022 року та з перших днів війни проявив мужність і вірність присязі. Проходив службу як стрілець-помічник гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти стрілецького батальйону військової частини А1619. Захищав батьківщину у багатьох гарячих точках. Спочатку – під Києвом біля Ірпеню, згодом на Запорізькому напрямку. Нарешті, тішився, відправлять у відпустку, але додому восени 2024-го так і не потрапив: пробув добу-дві у військовій частині на Львівщині, і їх раптово відправляють на Покровський напрямок. Їхав з важким передчуттям: «Я вже не вернуся звідти», – сумовито промовляв. А в останньому повідомленні сестрі написав: «Ми виходимо на позиції, зв’язку не буде. Помолися за мене..». І канув … у лету. Молилися всі. Довго. Чекали-надіялися, можливо, в полоні? До нині, навіть після похорону, сестра переглядає списки полонених… 23 листопада 2024 р. Володимир Борисовський на Покровському напрямку, поблизу населеного пункту Пушкінське Покровського району Донецької області, з побратимами потрапив під мінометний обстріл і більше на зв’язок не виходив. Відтоді вважався зниклим безвісти. У вересні 2025-го, після проведення тривалої експертизи ДНК вдалося офіційно підтвердити факт його загибелі.
Володимир був добрим, дуже веселим і жартівливим, а як умів розказувати анекдоти, мав багато друзів, був комунікабельним та безвідмовним у допомозі, та й дуже хорошим спеціалістом, який практично обслуговував Миколаївський і Жидачівський райони – спеціаліст у сантехніці, водопостачанні, опаленні тощо, тож зверталися до нього часто, бо знали – допоможе, не відмовить, та й зробить професійно і надійно. Свого часу працював і на Роздільському пивзаводі, і їздив на заробітки у Польщу, набуваючи досвіду на будовах, словом, звичне життя працьовитого українця. З першою дружиною виховував Іринку і Назара, згодом одружився з Наталею і її донечка Полінка залюбки називала татом. Любив машини – і тут був спеціалістом. А ще … собак. До нині вдома чекають господаря дві вівчарки…
А найбільше Володимир любив життя! Тож за це – спокійне мирне щасливе життя для своїх рідних – і віддав своє…
Похований Володимир у рідному селі Березина.
У воїна залишилися батьки Марія Василівна і Євген Володимирович, дочка Іра і син Назар, дружина Наталія, сестра Соломія з племінниками, рідні, близькі і безліч друзів.
Щиро шануємо пам’ять нашого Героя. Безмежна вдячність за подвиг – приклад самопожертви та відданості Батьківщині. Герої не вмирають… навіки залишаються в нашій пам’яті!
Віра ВЛАСЮК
