Про один зі спогадів про те, як російський народ будував своє світле майбутнє за рахунок інших народів в 1940-х роках, коли вбивали українських жінок і їх дітей тільки за те, що вони хотіли жити в своїй, незалежній Україні, йдеться у повідомленні на Facebook – сторінці Igor Salavakha :
“…Привезли жінок із Західної України… Заарештували їх вагітними, і своїх дітей вони породили в тюрмах. Було їх 320.
Перед вивозом на Сибір їм сказали, що вони мусять віддати своїх дітей. Жодна з них на це рішуче не погодилась.
Скандал вибухнув у мурах Красної Пресні, московської жіночої тюрми: жінки ридали, кричали, стогнали так, що, здавалось, стрясалися тюремні мури. Кінець-кінцем начальство заявило молодим матерям, що вони поїдуть до концтаборів зі своїми дітьми, де будуть з ними жити і працювати.
І так, притискаючи малят до грудей (найстаршому з них було не більше шести місяців), 320 жінок в кінці січня 1947 року, коли сибірські морози сягають свого вершка, перевезено до Маріїнська. Вони перебули там тиждень, не випускаючи дітей з рук. Неначе перестрашені звірята, маленькі діти лежали мовчки на руках матерів.
Наприкінці тижня усім жінкам наказали одягнути дітей потепліше, бо, мовляв, їх усіх мають перевезти до іншого місця. Вантажні авто з вистеленим соломою дном стояли біля вихідної брами, і жінки повірили, що з огляду на довгу дорогу, дітей повезуть в цих авто, а вони підуть слідом пішки.
Повіривши начальству, вони обережно повкладали дітей в авто і поставали за ними колоною по п’ять в кожному ряді. Брама відчинилась, авто рушили. І щойно останнє з них виїхало поза територію концтабору – брама замкнулась. Жінки відразу не зрозуміли, що сталось. Але по хвилині для них стало ясно, що їхніх дітей забрали від них у них же таки на очах.
Протягом трьох днів і трьох ночей жінки лежали в снігу біля брами. Під кінець третього дня вони вже не ридали і не кричали, а тихо вили…
Крики і плач матерів ще довго не вшухали в концтаборі. Кожний, хто був тоді в Маріїнську, ніколи не забуде того жахливого плачу”…
/Уривок зі спогадів – “24 роки в житті Люби Бершадської”/.
