Напередодні величного світлого дня Христового Воскресіння багатьом друзям, воїнам ЗСУ – Михайлу Галущаку з Миколаєва, Василю Яртиху з Бібрки, Роману Скакуну зі Львова, Дмитру Бруцькому з Житомирщини, Володимиру Морозу з Києва, Михайлу Яримишину з Берездівець, Дмитру Сколоздрі з Розвадова, своєму односельчанину з Гранки-Кутів Михайлу Ратичу та іншим воїнам відправив листа. З перших днів повномасштабної війни усі вони, а дехто і з 2014-го року добровольцями стали на захист України та знищують московську нечисть на гарячих фронтових лініях Донеччини (Часів Яр, Покровськ), Луганщини, Харківщини, Сумщини, Запоріжжя та Курської області. Своїм листом хотів донести кожному воїну підтримку душевну, утвердити віру і впевненість у завтрашньому дні, засвідчити, що про них усіх ми пам’ятаємо та висловлюємо безмежну вдячність за мужність, стійкість, ті пережиття і тривоги, які переживають в умовах пекельної війни з рашизмом.
Після неочікуваного весняного снігопаду та холодів у наш край завітала справжня весна. Зацвіла алича, абрикос, черешня, слива, груші та яблуні. Виходячи під вечір у садок, спостерігаю, як збуджені весною завершують свій трудовий день бджілки-трудівниці. Оповитий навколишньою красою, душею опиняюся немов у раю.
Та переносячись думками на терени війни до своїх друзів воїнів-захисників, які бережуть наш з вами спокій від російського окупанта і навіть краєчком ока не можуть помилуватися цією земною красою, смуток огортає душу.
Мабуть, кожен українець сповна усвідомлює, завдяки кому у наших домівках спокійні ночі та дні. Та чи усвідомлює кожен до глибини душі той непосильний тягар героїчної боротьби наших воїнів-захисників? Коли довготривала війна виснажує душевні і фізичні сили кожного воїна і коли вони так потребують нашої духовної і матеріальної підтримки.
Перебуваючи далеко від гарячих фронтових бойових дій, ми звикаємо до війни, до затишку, хоча ніколи, мабуть, не звикнемо до болючих ран, завданих російськими варварами українському народу, до щоденних трагічних повідомлень про прощання із новітніми полеглими Героями, які віддали життя за нас з вами, за майбутнє наше і наших дітей.
Достеменно невідоме число болючих втрат молодого українського цвіту, які поніс український народ впродовж одинадцяти років війни. Та прийде час нашої перемоги і нам стане відомо, яку ціну заплатила Україна за свою свободу, бо ж кожна територіальна громада знає своїх полеглих Героїв поіменно, увіковічивши їх імена у книгах пам’яті та на портретах Алеїв Героїв для майбутніх поколінь. Хоча скільки ще безвісти зниклих, долі яких невідомі….
Часто спілкуюся з близькими сусідами в рідному селі Гранки-Кути – Наталею Пастушенко, Іриною Панічик, матерями, чиї сини, воїни ЗСУ, під час виконання бойових завдань пропали безвісти. Син Наталії Віталій – у складі 117 окремої мобільної бригади 13 квітня 2024 р. в Запорізькій області поблизу н.п. Роботино. Юрій Панічик – у складі мобільної бригади 77-А 26 червня 2024 р. в Луганській області поблизу н.п. Стельмахівка.
Іван Шпак – військовослужбовець 95 ДШБ 13 батальйону 1 роти
Василь Яртих – військовослужбовець 116 ОМБр 53 стрілецького батальйону, учасник АТО, волонтер з 2014 р.
Дмитро Сколоздра – військовослужбовець, оператор БПЛА 24 ОМБр
Уже тривалий час матері не мають відомостей про своїх синів, а скільки їх, таких матерів, по всій Україні? І кожна з них, незважаючи на пережиття і страждання, не втрачає надії та впевнено вірить, що їх сини, чоловіки, батьки повернуться живими до рідного дому. Невблаганно час поглинає дні в очікуванні радісної новини, того світлого дня, коли пролунають слова: «Мамо, я живий, повернувся додому». Неодноразово я запитував себе, звідкіля така безмежна материнська сила волі і твердість віри? Дізнавшись про часті відвідування п. Наталією святих місць та монастирів з молитвою, із спілкуванням зі священниками, зрозумів, де джерело віри, надії і любові….
* * *
Від початку повномасштабної війни ми з дружиною щоденно зранку та ввечері молимо багато молитов за наших воїнів, захисників України, називаючи поіменно своїх рідних, друзів, односельчан, за яких просимо Господа, Пресвяту Діву Марію захистити від ворожих сил, від несподіваної смерті, дарувати сили та здоров’я у боротьбі з ворогом та повернутися з перемогою живими і здоровими до своїх рідних.
Двадцять днів не виходив на зв’язок брат дружини Іван Шпак, новороздільчанин, воїн-десантник 95-ї штурмової бригади ЗСУ, яка дислокувалася на Сумщині. Сім’я та родина хвилювалися за його долю та життя, прагнучи отримати бодай яку звістку від його командирів.
Михайло Яримишин – військовослужбовець 42 ОМБр, доброволець 8-го ОБ «Аратта» з 2015 р., волонтер
Михайло Ратич – військовослужбовець 115 ОМБр ЗСУ
Михайло Галущак – військовослужбовець 24 бригади ім. Данила Галицького
А 10 квітня, у четвер, о 3-й годині ночі мені приснився сон, який віщував хворобу. Я різко пробудився зі сну із світлою головою, немов і не спав, з почуттям тривоги за брата дружини. У тиші і спокої я змолив дванадцять раз молитву «Отче наш» і «Богородице, Діво», а між кожною – молитву Святих отців, звертаючись до Господа захистити воїна Івана від смерті та каліцтва, помилувати його грішного.
Зранку про свій сон та передчуття тривоги розповів дружині та рідним. 14 квітня зранку прийшла радісна звістка від Івана, що він повернувся з передової та знаходиться у місті Суми. Як нам стало пізніше відомо, він у військовому госпіталі з пораненням. Через два дні після операції у телефонному спілкуванні я запитав у нього, при яких обставинах та якого дня він отримав поранення. Іван відповів: у четвер, 10 квітня, о 3-й годині ночі. Його слова надзвичайно вразили мене.
Це сталося під час бойової операції неподалік міста Суджі. «Наша бойова група 1-ї роти 13 батальйону вибила орків з їх бойових укріплень та розмістилась у їх доволі добре облаштованих укріпленнях. Наше завдання полягало в координації нашої мінометної команди та артилерії по ворожих позиціях, мінометних точках та місць запуску дронів. Дані укріплення ми в бойовому розрахунку утримували двадцять днів, протягом яких рашисти постійно нас обстрілювали з дронів, скидаючи вибухові снаряди, наповнені газовими речовинами, які вражають дихальні шляхи та очі. Але ми мали добрі захисні протигази. Крім дронів, ворог постійно вів мінометний та артилерійський вогонь по наших позиціях так інтенсивно, що не могла нам підійти допомога. Закінчувалися боєприпаси, вода та їжа, запаси якої взяли на три дні. Щоб нас підтримати, командування організувало доставку дронами. У пекельних боях ми утримували позиції двадцять днів. Тоді і отримав дві контузії та поранення. Мої побратими також були поранені: один в руку, інший в ноги, третій – у плече. На двадцятий день нас поміняли воїни із 70-ї бригади, а командування дозволило нам залишити бойові позиції Попереду нас, чотирьох ранених, чекала важка восьмикілометрова дорога до своїх, а в повітрі постійно літали ворожі дрони. Та з Божою поміччю ми щасливо добралися до своїх», – ось така невелика оповідь воїна з передової, де переплелися мужність і пекельні тягарі, які випали на долю наших воїнів.
З того часу під час молитов з дружиною ми дякуємо Господу за почуті наші молитви.
Я впевнився у силі молитви.
Слава Україні! Слава нашим воїнам-захисникам! Вічна пам’ять полеглим Героям України!
Зіновій ГОРІН
Підписи до фото
Ставити під кожним фото
