Колись потужна будівельна галузь Нового Роздолу нині потужна хіба що у спогадах. У ті часи, щоб досягти успіху у цій важливій і відповідальній царині, особливо вмотивованим кадрам доводилось працювати не тільки головою, а й, умовно кажучи, ліктями. Згадуючи той доволі давній період у своїй біографії, Заслужений будівельник України Микола Давидович напередодні свого 70-річчя, яке відзначатиме 10 лютого, говорить коротко: “Мені це вдавалося, я ж бо монтажник. А це, скажу тобі, друже, особлива професія…”
Так, у далекі 70-ті, влаштувавшись після закінчення Новороздільського політехнікуму, а згодом Львівського політехнічного інституту, на роботу в “СУ – 27” тресту “Промхімсантехмонтаж”, молодий спеціаліст відчув якусь особливу гордість працівників від того, що вони трудяться у спеціалізованому монтажному управлінні. Невдовзі майстер – початківець зрозумів витоки такого ставлення до цієї непростої професії. Бо такою її зробили ще ті, як ми тепер називаємо, “радянські часи” – часи постійних будов, введення в експлуатацію в “стислі строки” важливих промислових об’єктів і т.д. Тож працівники будівельної галузі, а зокрема, монтажники , без перебільшення, були особливо запотребованими, бо вони виконували складні специфічні роботи, інколи у екстремальних умовах – на висотах, на похитуваних вітрами конструкціях, які треба було “зшити” зварювальними апаратами і з’єднати з іншими каркасами та магістралями. Це було ризиковано, інколи паморочилось в голові, але монтажники не надто зважали на такі “специфічні будні”, бо їм належало будь – що виконати завдання і підготувати “фронт робіт” для працівників інших професій.
Мабуть, звідси і “ростуть ноги” особливого гонору монтажників. Не випадково їхньою улюбленою піснею тих часів була пісня про монтажників, зокрема, куплет “Не кочегари ми не плотники, а ми монтажники – висотники…” Мабуть, так ще гордилися своєю професію шахтарі і тому у них особливо популярною була пісня Володимира Висоцького із приспівом: “Підірвано, складено, сколото чорне надійне золото…” (до слова, це російські пісні, тож переклад довільний, але суть незмінна – гордість за свою професію).
І от в таких тогочасних особливостях роботи монтажників у виробничій біографії Миколи Давидовича відбувався стрімкий кар’єрний поступ і реалізація потенціалу управлінця. До речі, начальником «СУ – 27» керівництво тресту призначило Миколу Івановича вже через рік -два після його приходу в монтажне підприємство. І молодий керівник намагався сповна виправдати таке високе довір’я .
Звісно, для виконання поставлених завдань працівникам монтажного підприємства доводилось викладатися на всі сто відсотків, проявляти “трудовий героїзм”, а керівництву інколи доводилось працювати, образно кажучи, не тільки головою, а й … ліктями. Це ж бо конкуренція із собі подібними “вовками” та “генералами” спецмонтажу. Тому іноді доводилось відстоювати свою позицію жорстко і наполегливо. “Справді, такі ситуації виникали час від часу, тому, зізнаюся, для отримання замовлення саме нашому підприємству, а не якомусь іншому, я, як міг, аргументував переваги “СУ-27”. Бувало, що категорично вивищував наші “плюси” у порівнянні з іншими претендентами на солідне замовлення, – згадує той період ювіляр. – Утім, навіть за таких обставин ми, монтажники, не довго ображалися на тих, хто “обійшов” нас у отриманні замовлення на виконання робіт на потужному об’єкті. І коли зустрічалися на заходах, де були присутні керівники монтажних управлінь України, ми не “тримали зла” один на одного, а раділи цій нагоді, немов однокласники. Ми ж бо монтажники … Такий був час і відомий вислів поета (не пригадаю прізвища) “Нас ніхто не жалів, та і ми не жаліли нікого…” – це стовідсотково і про представників нашої професії”.
Якщо брати новіші часи, власне, коли Україна здобула Незалежність, очолюване Миколою Давидовичем підприємство і надалі тривалий час вважалося одним з кращих у галузі. Працівники трудилися на важливих об’єктах, а “географія” присутності новороздільських монтажників “СУ-27” вражає: це і Львівщина, і інші терени України, і Сибір, і якщо не помиляюся, закордоння. Найбільш вагомі – це спорудження стратегічного для України газопроводу “Одеса – Броди”, і будівництво вузлових ланок Одеського морського терміналу “Південний”.
Держава належно оцінила трудовий внесок керівника “СУ – 27” у промисловий розвиток народного господарства, удостоївши у 2000 році Миколу Давидовича почесним званням “Заслужений будівельник України”. До речі, Микола Іванович також обраний членом – кореспондентом Академії будівництва України.
Варто відзначити велику заслугу Миколи Давидовича та очолюваного ним монтажного підприємства і у спорудженні першого у Новому Роздолі міського греко – католицького храму Різдва Пресвятої Богородиці (дозволю собі відступ і повідомлю, що у “радянський період” войовничого атеїзму у нашому місті діяла підпільна греко – католицька церква, розташована у будинку “катакомбного священика” о. Миколи Боднара у Малехові). Саме Микола Іванович перейняв естафету будівництва від тодішнього голови комітету спорудження УГКЦ, генерального директора РДГХП “Сірка” світлої пам’яті Мирона Кучабського.
І з цим завданням керівник “СУ – 27” успішно справився, хоча наставали сутужні часи і криза, з якою зіткнулися більшість підприємств, як мовиться, вносила суттєві корективи у фінансування спорудження Храму, до слова, найвищого греко – католицького храму у світі. Тож Микола Іванович відчуває гордість, що зумів мобілізувати і свої зусилля, і колективу “СУ-27”, і всіх дотичних до спорудження Храму людей і завершити величну будову. І він дякує Всевишньому, що дав йому на це сили. Бо спорудження Церкви Різдва Пресвятої Богородиці у його трудових досягненнях займає вагоме місце.
Схоже, час перегорнути “виробничу” сторінку ювіляра, де чимало досягнень та регалій, і трішки згадати про нього, як громадянина та сім’янина. І у цьому сенсі Микола Давидович стовідсотково відповідає відомому тесту, який часто цитують на поважних подіях, зокрема, ювілеях: “Створив сім’ю,з дружиною виховав дітей, збудував дім, посадив дерево !”. Також у різні роки Микола Давидович як активний громадянин представляв інтереси новороздільских виборців і як депутат Миколаївської районної та Львівської обласної рад.
І завершальний штрих до портрета ювіляра. Як зазначав вище, років з надцять тому, а може, й більше, колись потужна будівельна галузь Нового Роздолу, нині потужна хіба що у спогадах. Проте у цих спогадах Микола Давидович щоразу знаходить приємні світлі “кадри”, коли він і монтажники “СУ – 27” впродовж десятків років були одними з кращих у своїй галузі. Були завжди на висоті…
З роси Вам і води, шановний ювіляре!
Іван БАСАРАБ
