З Олексієм – молодим новороздільцем, який навесні 2022 -го був призваний у лави ЗСУ і відтоді відважно боронив рідну землю від російських окупантів аж поки одного дня 2024 року він отримав важке поранення, що призвело до ампутації ноги в госпіталі та звільнення з війська, познайомився випадково у одному з міських кафе. А якщо точніше, то у “Маріупольській кав’ярні” – так ми з друзями поміж собою називаємо затишний бар “Гальба пива”, що в центрі міста, зокрема, на проспекті Шевченка поруч із магазином «Київстар» , бо ж відкрили його підприємливі маріупольці Ганна та Олександр – молоде подружжя , яке декілька років тому оселилося у Новому Роздолі, дивом вибравшись із двома донечками з багатостраждального Міста Марії, котре, незважаючи на героїчний спротив військових, захопили російські окупанти, перетворивши «перлину Азовського узбережжя» на руїни та безжально вбивши тисячі мирних мешканців.
Невдовзі після відкриття кафе у Новому Роздолі наш малий гурт відвідав нову «крапку» і відтоді час від часу навідуємося сюди погомоніти, коли випадає нагода. До такої стабільності візитів нас спонукає і привітність господарів, і смачна кава різних гатунків, і, звісно, пива та різноманітних напоїв, а також рибопродуктів та морозива. Поступово ближче познайомилися з Олександром і Ганною – інтелігентними, тактовними та відкритими до спілкування на розмаїті теми. А це, погодьтеся, створює безпосередню атмосферу та додає позитивного емоційного тонусу.
Мабуть, на початку осені 2025-го там і познайомився з Олексієм, який з друзями також відпочивав у “Гальбі пива”. Вірніше, нас познайомив його товариш дитинства, який колись заходив у редакцію, щоб подати у газету оголошення, от і запам’ятав, що я журналіст. Після знайомства спочатку навіть не помітив, що у нього ампутована нога – у тісній залі бару високі та стрункі Олексій з друзями займали доволі простору біля стійки, тож кут огляду був обмежений. Потім між нашими «компаніями» зав’язалася розмова про те, про се, утім, теми війни, а тим більше, поранення бійця не торкалися, але вона і без зайвих слів відчувалася присутньою поміж нами.
Вже наостанок, коли ми з друзями дещо швидше покидали “Маріупольску кав’ярню”, тихо звернувся до Олексія, мовляв, якщо йому раптом треба буде щось повідомити, то хай мені зателефонує. Чемно із розумінням подякувавши, Олексій, утім, не записав мого номера мобільного, пояснивши, що якщо буде потрібно, то він якось дізнається “контакт”.
Вже вдома ще трохи часу перебував під враженням від знайомства та розмовою з молодим, статним (“кров з молоком”) ветераном війни з ампутованою ногою. Мимоволі в голові зринули прекрасні, хоча і сумні, слова відомої пісні гурту “Коzak System» :
А ми ще, а ми ще повоюємо
А ми ще, а ми ще потанцюємо
Ти металом зціли наші рани,
Бо ми люди, ми Люди-Титани
Я колись запитаю у тебе,
Ти ж керуєш усім там на небі
Чому нас не покликав з собою,
Що невже не сплатили ми долю?
Що невже ти вважаєш так треба,
Ми ж долоні здіймали до тебе
Вже трьохсота твоя Мона Ліза
Та й до біса вона, та й до біса!
А ми ще, а ми ще повоюємо,
А ми ще, а ми ще потанцюємо,
Ти металом зціли наші рани,
Бо ми люди, ми Люди – Титани
Я єдине про що попрошу тебе:
Хай всі наші не будуть забутими
А ми тут поки дихаєм рівно
Все стабільно, плюс – плюс, все стабільно
Відтоді ми так жодного разу і не бачилися у нашому відкритому, немов на долоні, місті. Так, мабуть, мало бути. Але з тиждень тому ми випадково зустрілися. Прямуючи з «Баму» у стару частину міста, побіля автобусної зупинки, що навпроти «Сільпо», побачив Олексія, який, імовірно, чекав на «маршрутку». Спочатку ми пересіклися поглядами і, мабуть, в ці секунди детальніше пригадали наше минулорічне знайомство у кафе, бо ж доволі тепло привіталися, немов давні приятелі. Утім, розмова не надто клеїлася, я «підпільно» ковзнув поглядом на його титановий протез і відчував, що Олексій це помітив. Врешті спромігся тільки запитати як йому «живеться – можеться». З чіпкого, але світлого, позирку Олексія зрозумів, що він правильно «прочитав» невисловлений зміст мого запитання, але не ображається за «підтекст». Бо ж у ньому, мабуть, він вловив тепло і підтримку – ці відчуття важко висловити, мабуть, ширше пояснити їх можна глибокими словами Ліни Костенко: «Несказане лишилось несказанним». Впевнений, що ми це відчували кожен по – своєму, але на одній хвилі розуміння істинності несказанного…
Поки ми витримували чергову в’язку паузу у розмові, біля автозупинки припаркувався легковик, який рухався проспектом Шевченка з «бамівської» частини міста – з авта вийшов молодого віку водій і запропонував, звертаючись до Олексія, що може його підвезти, куди йому потрібно, задурно, додавши, що їде до Львова. Воїн – ветеран, подякувавши незнайомцеві за пропозицію, сказав, що він також їде до Львова, але дочекається «маршрутки». Мовляв, бо так йому зручніше. Водій, дещо розгубившись з такої відповіді, схоже, так і не зрозумів, чому почув відмову, тож сів у свій «Опель» поїхав. Невдовзі я також попрощався з воїном, побажавши Олексію здоров’я і щасливої дороги Після побажань навзаєм Олег додав: «В мене все добре, я живу повноцінним життям, хоча дещо особливим. Але ж кожна людина особлива по – своєму. І навіть війна не змінить її Особливості»…
Я йшов своє дорогою у своїх справах, а в голові знову зринули прекрасні, хоча і сумні, слова відомої пісні гурту “Коzak System» про Людей – Титанів, з одним яких мав честь познайомитися завдяки випадку у кав’ярні…
Іван БАСАРАБ
(Фото із соціальних мереж)
