Про їхній героїзм не написано книжок, не створено кінофільмів. Дуже короткі, але яскраві життя, покладені на вівтар боротьби за незалежність України, озиваються в цій скромній публікації.
А можливо, мова йде про діяльних українців, які добре господарювали на своїй землі, були членами “Просвіти” та інших мирних організацій, грали у виставах, співали народні пісні. У тому й була вся їхня “вина”. Таких людей московські зайди не любили. Когось вивозили на заслання, когось вбивали…
Мені невідома історія меморіального місця, про яке пишу, акцент мого допису – на гідному пошануванні людей, яких репресували та нищили російські кати тільки за те, що вони такими були і мріяли про Самостійну Україну.
Рейс пасажирського автобуса “Львів – Новий Розділ” завершував свій маршрут. Такі звичні нам три п’ятірки (“555”) зупинилися поряд високої насипаної могили з березовим хрестом. Я вийшов на зупинці у Малехові. Підійшов до меморіального напису, розташованого поміж березовим хрестом і тризубом, і прочитав: “Могилу насипано – 08.1941 рік, знищено – 06.1948 рік, відновлено – 1990-й рік. З Вашого праху воскресне Україна”. Надзвичайно лаконічно, але ці слова і числа зворушують до глибини душі.
Навколо могили щільним колом – червона калина. Зауважив, що декілька працівників ДП “Благоустрій” (директор – М. Поглод) завершували свою роботу – було зрізане дерево, поскладано гілля, викорчувано хащі, обрізано кущі. Прибрано включно з автозупинкою. Простір став охайнішим. Що й казати, європейська акуратність. А передовсім – повага до себе, до минулого.
Перебіг думок, що зринали від побаченого, перервався важливою подією – працівник “Благоустрою” замінював Державний прапор на щоглі – вітри, дощі невблаганно роблять свою справу…
Настала уроча мить. Без супроводу оркестру, в осінній тиші оголених дерев, синьо – жовтий стяг затріпотів на флагштоці. Чи було мені сумно, що в цю мить довкола стягу зібралася малесенька щопта людей? Ні. На чийсь заклик “Слава Україні!” – я враз відгукнувся _ “Героям слава!”.
Я вірю в спадкоємність поколінь!
Володимир КУКУРУЗА, 8.11.2024.
P. S. Як і повідомив вище – мені невідома історія меморіалу, про який написав у цій публікації, але дата насипу могили – серпень 1941 року – наштовхнула мене на думку навести декілька прикладів з тих суворих часів про те, хто і яким чином міг бути похованим в багатьох таких могилах по Західній Україні влітку 1941 -го року.
Історія перша. Бережани, Тернопільщина. 16 лютого в село Нараїв, що поруч з Бережанами, приїхала машина з радянськими солдатами, які заарештували місцеву молодь, загнали в кузов – і повезли до міста в тюрму.
Цих людей мордували у замку Синявських – Потоцьких, розташованому на високому пагорбі Бережан. Повідрубували їм руки – ноги, які викинули на сніг.
У червні всіх решту розстріляли. Люди розповідали, що переповнена трупами закатованих молодих українців вода у річці Золота Липа була червоною…
Історія друга. Червень 1941-го, Львів. Блаженний преподобномученик Зиновій Ковалик народився 18 серпня 1903 року в бідній селянській родині в с. Іванові Горішньому під Тернополем. 9 серпня 1932 року був висвячений на священника. Спершу душпастирював на Волині, а потім в Івано – Франківську.
У 1939 році переїхав до Львова. Незважаючи на радянську окупацію, відважно виконував свої священницькі обов’язки.
Уночі з 20 на 21 грудня 1940 року був заарештований енкаведистами у Львові. Протягом шести місяців перебування у тюрмі на “Бригідках” зазнав жорстоких тортур.
У 1941 році загинув мученицькою смертю – його РОЗІП’ЯЛИ на стіні тюремного коридору на очах співв’язнів, засунувши у розпорений живіт мертве немовля.
Проголошений Блаженним – 27 червня 2001 року Папою Іваном Павлом ІІ у Львові…
