Знову Новороздільська громада в скорботі… 14 вересня у військово-медичному клінічному центрі м. Харків помер солдат Лизак Ігор Ярославович, мешканець м. Новий Розділ.
Добрий, чуйний, щедрий, завжди готовий прийти на допомогу – так про воїна Ігора кажуть ті, хто пліч-о-пліч з ним боронив Україну.
Щедрий на добро і допомогу, закоханий у рідну землю, дбаючий син, чоловік, тато, справжня їх опора, бо ж був уже єдиним сином старших уже батьків (старший брат помер кілька років тому), добрим чоловіком і дбайливим батьком для свого сина і племінника-похресника, непохитний у своєму виборі захисник, справжній український господар і чуйний побратим воїнам-захисникам… Так про нього оповідають найрідніші. Світлий спомин – дань пам’яті Воїну, який обороняв нас усіх…
Ігор народився (14 серпня 1977 р.) і виріс у Новому Роздолі. Навчався у Новороздільській школі №5. Потім у професійно-технічному училищі №6 здобував фах столяра з виготовлення меблів. До речі, токар від був, як мовиться, від Бога, міг виточити будь-яку фігуру чи деталь, чим і займався вдома. У 18 років пішов працевлаштовуватися на Роздільський керамічний завод, де і пропрацював 14 років.
Був веселим і жартівливим. У юні роки у рідному Малехові разом з друзями-односельчанами створили «Маланку», тішачи односельців і відроджуючи давні українські традиції. Під час Різдва ходили колядувати, посівати, щедрувати. Ігор завжди мав веселу роль Цигана, яка відповідала його життєствердному характеру.
У 1999 р. Ігор одружився з чарівною Уляною з Берездовець, яка часто приходила до бабусі у Малехів. Виховали сина Ігоря, якого тато любив понад усе. Також Ігор любив і тішився своїм племінником, похресником Мар’яном, який змалечку мріяв про воєнну кар’єру, і нині також, як професійний військовий, захищає Україну.
Ігор любив землю, любив працювати на своїй землі, був такий справжній український газда. Тож , звільнившись з керамічного заводу, з батьками, братом Романом, дружиною і сином зайнявся своєю господаркою – тримали трьох коней, корів, багато кролів. Коні – це була особлива пристрасть Ігоря, займався ними з великим задоволенням, доглядав з любов’ю. Так, то була важка і виснажлива праця, але разом з тим цікава і до душі, а ще як тішила результатом. Пригадує дружина, як одного року на День Незалежності Ігор з братом Романом запрягли коней до воза, прив’язали національний прапор і поїхали по своїх справах: трави накосити, з городу щось привезти тощо. Але позитивні емоції отримали всі: водії сигналили, діти бігли слідом з веселими вигуками.
Через кілька років Ігор розпродав господарство. Це було складно, бо дуже вже вболівав за своїх улюбленців коней, особисто бесідував з кожним новим потенційним господарем, ділився з покупцями про норов коней, їх уподобання, словом, дбав, аби потрапили його улюбленці у хороші руки. Натомість купив мотоблок, щоб продовжувати обробляти землю, і пішов працювати на ДМЗ «Карпати» слюсарем-ремонтником.
9 серпня 2023 року Ігор повертався з роботи і по дорозі йому вручили повістку. Наступного ж дня чоловік поїхав у військкомат. Незважаючи, що з дитинства мав міопію обох очей, проблеми з тиском, через що і не служив у армії, будучи визнаним обмежено придатним, незважаючи, що мама з інвалідністю і тато переніс операцію на серці, а Ігор на той час був єдиним сином (старший брат помер кілька років перед тим), він пішов служити. Для нього це було принципово: «Я йду захищати свою сім’ю, а вже потім і державу». Завжди вважав, не лише на словах, але й на ділі демонструючи, що треба починати з себе.
Ігор служив у 154 бригаді, на посаді старшого вогнеметника першого вогнеметного відділення взводу радіаційного, хімічного та біологічного захисту. Навчання проходив у Кам’янець-Подільському, далі – Миколаївський напрямок, потім – Харківський.
Останню відпустку мав у липні. Який був щасливий, як тішився зустріччю з рідними. Щоправда, з сином, який з 2020 року навчається у вузі Кракова на факультеті прикладної інформатики і економетрії, зустрітися не вдалося, але щодня довго спілкувалися у телефонному режимі. Дуже багато розповідав про побратимів, ділився думками, що, мовляв, роками разом живеш і працюєш з людьми, але такими рідними і близькими стаєш з побратимами за тих кілька днів чи тижнів, коли разом на «нулю» чи на «хаті», навіть ту каструлю зупи черпаком ділять рівнесенько усім однаково.
На службу не скаржився ніколи, завжди віджартовувався, щоб рідні не хвилювалися за нього.
Але ж реалії служби дуже важкі. Військові ж звичайні люди, які втомлюються, виснажуються, бо спати не раз доводиться і на холодній землі у спальних мішках, і не раз буває, що немає змоги помитися по кілька днів, не перевдягатися, та й у постійному стресі, коли навколо постійно вибухи, чи пожежі тощо. А ще дуже важка амуніція… І так 24 на 7…
13 вересня, не маючи доби зв’язку з Ігорем, дружина, додзвонившись до одного з побратимів, дізналася, що Ігор приїхав вночі з так званої «роботи» без вихідних і йому стало погано, почав задихатися. Його побратими з «хати», де мешкали, відвезли в районну лікарню, а через декілька годин у важкому стані спецмашиною з під’єднаним обладнанням відправили у Харківський військовий шпиталь. Ігор ще кілька годин прожив на апаратах, помер 14 вересня, причина – гостра серцево-легенева недостатність і важка двостороння пневмонія. Виснажлива «робота» і складні умови зробили своє….
Хочеться вкотре нагадати: пам’ятаймо, наші воїни, наші захисники – звичайні люди, тільки ми працюємо 8 годин, а вони 24 години, ми спимо у теплих ліжках, маємо всі умови, а вони – під дощем і вітром, під палючим сонцем, часто не маючи змоги ні виспатися, ні поїсти добре…
Але стоять, витривало, мужньо, бо усвідомлюють – за ними є ми, їх рідні, їх сім’ї, їх батьківщина, їх Україна…
Похоронили новітнього Героя Ігоря Лизака на Алеї Героїв на малехівському цвинтарі.
Вічна пам’ять Герою!
Віра ВЛАСЮК
