…Утім, крайній тиждень – другий Ярослав перебуває за сотні кілометрів від лінії зіткнення з ворогом – він переживає миті блаженства у Новому Роздолі, у колі сім’ї – дружини, двох донечок, у колі батьків, навідуючись до них у недалекі Берездівці. Бо ж таку чудову можливість забезпечила відважному бійцю відпустка! Бо ж заслужив її по праву! Авжеж – авжеж…
І хоча відомо, наскільки трепетно дорожать військовослужбовці кожним днем, кожною годиною довгожданого перебування у відпустці, а Ярослав, звісно, в цьому сенсі не виняток, проте все – таки наприкінці минулого тижня він пожертвував «вільною» неповною годиною , аби поспілкуватися із репортером.
Впродовж цього часу ми відверто говорили про життя, про війну, про будні на фронті, де кожна наступна секунда може бути для воїна крайньою у земному бутті, і про незвично безтурботний тил. А також про Божу опіку, Віру, Надію і Любов, які додають бійцям сил, терпіння і снаги здобути Перемогу…
Пропонуємо запис розмови.
–Друже Ярославе, ми – новороздільці, щоправда, я з батьками тут замешкав з 1958 року, а ви зі своїми, мабуть, років на понад тридцять пізніше. Розкажіть трішки про себе, батьків, сім’ю у довоєнні роки…
-Мої батьки – тато Богдан і мама Галина – уродженці с. Берездівці. Коли одружилися, працювали у виробничих підрозділах РДГХП «Сірка». У роки їхньої молодості місто розбудовувалось стрімкими темпами, підприємства потребували працьовитих рук, відповідно – здавалися у експлуатацію все нові і нові багатоквартирні будинки, тож «черга» на отримання житла у новобудовах не була аж такою довгою. Таким чином, молода сім’я Василечків і поповнила ряди новороздільців, отримавши квартиру у «місті хіміків». У батьків нас троє дітей – старший брат Мар’ян, я середущий і сестра Леся.
Я навчався у СШ№4, наш клас був дружній. Якимись особливими заслугами серед однокласників не виділявся, цінував відвертість та дотримання ровесниками слова. Активно займався на секції плавання у міському басейні, впродовж 9 років нашим тренером була відома наставниця Тетяна Миколаївна Коваленко. Згодом, у 1998 році, поступив у СПТУ №6 вчитися спеціальності автослюсаря (до слова, і досі не маю власної автівки). А далі мріяв поступити у Харківське військове училище на льотчика. На жаль, через певні обставини мрія виявилася нездійсненною, отож восени 1999 року пішов служити у військо у залізничні війська. Відслуживши в армії, невдовзі подався на заробітки в Чехію, працював із швагром у бригаді, яка встановлювала пластикові вікна, отож на заробітки не скаржився. Трудилися у сусідній державі майже 3 роки.
У 2004 році одружився із чарівною новороздолянкою із «старої» частини міста, де свого часу функціонував відомий бар «Галицький кут» , з якою мене познайомив мій друг, за що йому щиро вдячний. Оскільки мої батьки невдовзі після одруження пішли жити на «малу Батьківщину» у с. Берездівці, то ми з дружиною оселилися на постійно у їхній квартирі.
Певний час дружина працювала нянею у дитсадку №7, а згодом зайнялася вихованням донечок як домогосподиня. А я намагався забезпечити свою сім’ю усім необхідним у матеріальному сенсі.
– Діток скількох з дружиною виховуєте?
– У 2006 році у нас народилася донечка Христина, а ще через декілька літ дружина народила ще одну донечку, яку назвали Олександра – Ребека.
– Овва! Гарне рідкісне ім’я. Щось мені підказує, що у вашій родині є і не зовсім українське корінння. Чи помиляюся?
– Ні, все правильно. У Берездівцях живе чимало родин, яких у 40-х минулого століття насильно переселили на Львівщину з етнічних українських земель, які тепер належать до Польщі. Власне, під цю комуністичну акцію потрапила і родина батьків. До речі, мій дід поляк, а бабуся українка. Таке вже життя. Любов переборює все і не зважає, хто якої національності…
– Авжеж. В Берездівцях є храми різних конфесій – греко – католицький, православний, римо – католицький . Ви до якої належите?
– Тут Ви, мабуть, і не вгадали б, бо ми відвідуємо протестантську церкву «Життя» у Новому Роздолі.
– Гм, в мене там чимало знайомих. Чудові люди…
– Авжеж, погоджуюся, я також такої думки.
– Ще трішки про донечок: скільки їм зараз років, чим займаються?
– 18-річна Христина зараз навчається у Львівському національному університеті ім. Івана Франка на слов’янській філології, а Олександрі – Реберці зараз 14 років, вона навчається у ЗЗСО №3, до речі, як раніше в цьому навчальному закладі вчилася і наша старша донечка. Закінчить школу, тоді й вирішить, до чого хилиться її душа.
– Друже Ярославе, ось ми спілкуємося про мирний період, про Вас, Вашу гармонійну сім’ю, а тим часом вже понад два з половиною роки (а якщо точніше, то з весни 2014 року) триває російське вторгнення, фактично, геноцидне, бо ворог прагне фізично знищити мільйони українців, а решту насильно назвати «росіянами». Жахлива жорстокість і цинізм. Коли Ви вступили у смертельну прю із російськими агресорами?
– Давайте воєнну історію у своїй біографії я розпочну з 2014 року. Саме тоді, коли російські війська почали окуповувати Донбас під приводом захисту ДНР – ЛНР, я, оскільки перебував у оперативному резерві Збройних сил України, зголосився у військкомат добровольцем, аби стримати навалу ворога. Працював я на Новороздільському ОДВ «ЕЛЕКТРИК». Зізнаюся, дружина спочатку не дуже підтримала мій порив, бо ж донечки були ще дітьми, радила дочекатися повістки, як інші. Зрештою, ми порозумілися, бо бути на війні – це не тільки захищати Вітчизну, але і сім’ю, і дітей. Так в 2014 році і почалася моя перша війна.
З військкомату мене з іншими військовослужбовцями було скеровано у Тернопіль, де, по ходу, було створено 44 –у артилерійську бригаду. До нас почали надходити гармати з різних кутків України, аби чимшвидше укомплектувати артбригаду. Паралельно нас оперативно навчали військових спеціальностей. І вже невдовзі нас відправили воювати у район Бахмуту (до Горлівки було 20 кілометрів, до Донецька 60-т). На той час кожному бійцю побратими присвоювали позивний. Мій командир дав мені псевдо «Патріот». . Було це у 2015 році. Після дембелю я і надалі перебував у оперативному резерві №1.
Коли на світанку 24 лютого 2022 року розпочалася широкомасштабна російська агресія, то цього дня я був на роботі – на Новороздільському ОДВ «ЕЛЕКТРІК». Оскільки, як згадував вище, перебував у оперативному резерві №1 Збройних Сил, то відразу зв’язався з місцевим ТЦК і СП, звідти мені повідомили, що на збори відведено 2 години. Отже, невдовзі я прибув у військкомат. Вже пополудні 24 лютого було сформовану нашу групу військовослужбовців, а невдовзі, після того, коли капелан сповнив молитву, ми сіли у автобус, який доставив нас у розташування 24-ї бригади на Яворівський навчальний полігон. Пригадую, в нашій групі було декілька новороздільців, зокрема, і мій друг Коля Умінський. Запам’ятав атмосферу, яка панувала у автобусі, поки ми їхали на полігон: більшість хлопців жартували, намагалися бути спокійними, хоча були і такі, які знали, якою важкою буде війна. Вони здебільшого, як і я, мовчали. Відтоді, власне, і захищаю Вітчизну. Зізнаюся, що зовсім не здивувався російському вторгненню, бо відчував, що росія почне страшну війну, та і слідкував за подіями у медіа, соцмережех. Про це ми часто говорили з працівниками на підприємстві, особливо, у крайні місяці перед ворожим вторгненням 24 лютого. Власне, так і сталося.
Пройшовши короткий вишкіл, наш підрозділ озброїли автоматами і невдовзі відправили у район Лисичанська. Я служив у взводі забезпечення командира автомобільного відділення (до речі, як і в 2014-2015 роках) 24-ї бригади.
Через деякий час наш підрозділ відправили під Бахмут. Згодом наш підрозділ перебував у багатьох «гарячих точках» фронту, пережив чимало, на жаль, і загибель та поранення бойових побратимів.
Додам, що натепер я служу у 42-й Окремій артилерійській бригаді.
-Господи, Ви стільки пережили страхіть на цій війні. Зараз перебуваєте у відпустці. Як сприймаєте цивільне життя: містом ходять і старші, і молоді люди, багато усміхнених облич. Утім, це видима «картинка» мирного життя, бо ж наша громада надає чималу допомогу на потреби ЗСУ . Які виникають думки у Вас як воїна?
-Відверто скажу: коробить, що так багато людей призовного віку проводять час безтурботно, можливо, всілякими способами уникають служби у ЗСУ. Фронтовики задаються питанням: чому я майже три роки на фронті захищаю Україну від ворога, аби зупинити його наступ, аби він не пробрався ще глибше на нашу територію, зокрема, і у тил, а тут благоденствують ровесники, радіють життю? Розумію, що скопом всіх військовозобов’язаних на війну не відправиш, але болить солдатська душа, коли стає відомо про факти ухилянства від служби, блату тощо. Хочеться, аби все було по справедливості…
–Ви з побратимами захищаєте Україну понад два з половиною роки. Побували і перебуваєте у гарячих точках зіткнень з ворогами, як кажуть, дивитеся смерті у вічі, тим більше, зараз ворог застосовує різноманітну зброю – і ствольну артилерію, і ракети, і дрони, і КАБи, та іншу , – яка може вразити захисників у будь – якому місці. Тобто фронтові будні – це немов «російська рулетка», барабан смерті крутиться і невідомо, кого вразить куля чи ракета, чи снаряд (перелік умовний). Що Вам і Вашим побратимам допомагає триматися в таких пекельних умовах?
-Кожен по – різному переносить будні війни і можливі, скажу так, наслідки для захисників. Хтось надіється на удачу, хтось на «богів війни» – чув і таке визначення. Ще важливим є фаховість та бойові здібності командира. Я особисто до всього готовий, бо це справді смертельна війна, бо такий вже безжальний ворог – вбивця. Але я надіюся на Бога, молюся Всевишньому, за мене молиться моя сім’я і моя родина, мої одновірці( принагідно, раджу прочитати про війну і важливість мужньо зносити будні і вірити в Бога і Перемогу публікацію у Інтернет – виданні «Цензор. НЕТ» протестантського капелана ЗСУ під назвою «Капелан Віктор Шпоть: «Заповідь «не вбий на війні? Але ж кожен чоловік має святе зобов’язання – захищати своїх рідних…»).
Усі віримо в Перемогу, бо наша війна справедлива, ми захищаємо Україну від агресора, який безпричинно розв’язав війну, який прийшов вбивати – військових, цивільних, дітей і дорослих, руйнувати наші міста і села, наші домівки, наші святині.
–Скоро закінчиться Ваша відпустка, далі виконуватимете, як зазначав Ваш одновірець капелан Віктор Шпоть, святе зобов’язання захищати свої рідних, свою Вітчизну. Коли чергова відпустка або ж демобілізація?
-Слушне запитання, бо в лютому 2025-го виповниться 3 роки як взяв в руки зброю і перебуваю на фронті, тож дружина запитує, мовляв, коли вже демобілізуєшся, дочки вже майже дорослі, а ти так далеко від дому, де чигає небезпека?…А що скажу, бо й сам не знаю, коли це буде, бо ж закон про демобілізацію поки що «заморожений», тому невідомо, коли нас, бійців, які відслужили більше двох років, поміняють на молоде поповнення. Скажу, що така ситуація пригнічує бійців і, до певної міри, розчаровує, що влада не може вирішити це питання. Отож надіємось на зміни, а тим часом воюємо з ворогом до Перемоги…
–Що ж, бажаю здійснення цієї надії, чого разом з Вами прагнуть, мабуть, усі військовослужбовці, хто перебуває на фронті рік, два і більше. А головне – бажаю Перемоги, міцного здоров’я, витривалості і Божої опіки! А за традицією зроблю Вам, друже Ярославе, фото у приміщенні редакції на пам’ять…
-Дякую за побажання, а щодо фото не заперечую, бо у моєму фотоальбомі це буде першою світлиною у стінах редакції міської газети.
Підготував Іван БАСАРАБ
ВІД РЕДАКЦІЇ. У четвер, напередодні, виходу свіжого номера “Вісника Розділля” із публікацією про воїна – земляка, Ярослав Василечко, завершивши відпустку, відбув у свою військову частину, аби продовжити наступні дні своєї особистої війни із лютим російським ворогом, яка вперше розпочалася ще у 2014 році. Бажаємо Перемоги, Воїне!
