18 червня Новороздільська громада провела в останню путь новітнього Героя Тараса Стефанишина. Опускали голови люди, на колінах віддаючи шану Воїну, плакали свічки і навіть спекотний літній день стишував свій жаркий подих у німій скорботі. Враз осиротілі батьки не могли вгамувати пекучого болю (адже старшого сина Руслана похоронили 22 роки тому, тож єдиною надією на підтримку у старості був Тарас), донечка і син, не вірячи, ронили сльози – сльози теплих спогадів про татову підтримку і незворотності події, схлипували присутні на похоронах – бо ж скільки ще та жорстока війна забиратиме у нас нашу підтримку, наш захист, наше майбуття. І малесенька внучка, яку так мріяв побачити дідусь, згадуватиме його лише на фото та з розповідей мами, бабусі, прабабусі…
17-18 червня оголошено Днями жалоби за загиблим Героєм. Хоча у нас – суцільні дні жалоби, бо гинуть наші захисники, бо завмирають в очікуванні звісток з фронту їх батьки, дружини, діти, бо жорстокий одвічний ворог намагається знищити нашу землю, нашу націю, наш дух….
Тарас Стефанишин народився 10 листопада 1982 року у с. Поріччя на Городоччині. Але у віці трохи більше року його сім’ я переїхала до Нового Роздолу, де тато тоді працював в міліції. Навчався у Новороздільській ЗШ №5, згодом – отримував освіту у Новороздільському технікумі (навчався на менеджменті). Проходив службу в армії – у Херсоні. Вернувшись, одружився з Оленкою, у сім’ї народилися донечка Софійка і син Максим. Заробляв на сім’ю, як багато чоловіків, на будовах, на заробітках по закордонах. Бо завжди дбав про своїх найближчих. Перед новим роком 2022-го повернувся з багатомісячних заробків, тож початок повномасштабної війни застав вдома. Звертався у військкомат іти добровольцем, тож незабаром йому принесли повістку – навіть не в руки вручили, а залишили у дверях – Тарас одразу подався на службу. 12 жовтня 2022 року уже був на полігоні. До дня його загибелі – 14 червня 2024-го – прослужив 20 місяців. Бувалий воїн, надійний побратим, тож так всі рідні очікували його скорого повернення додому. І вірили у швидке закінчення війни. Хоча Тарас усвідомлював – не закінчиться та війна за місяць-два, ще тягнутиметься кілька років мінімум. Та й він любив жартувати: «Ти знаєш, – говорив з донечкою і внучечкою, яку так мріяв побачити, – твій дід безсмертний». І розповідав кілька випадків, коли дивом рятувався від смерті: якось перша партія виїхала на позиції, а коли водій повертався за іншими, де чекав і я, то машина підірвалася на міні, іншого разу з певних причин не вийшов на позиції – і її розбомбили. Втім, намагався не розповідати поганих новин. «Мамо, от приїду, все розповім. А зараз – та все добре!». Не вспів розповісти. За 20 місяців служби лише двічі мав коротенькі відпустки, не мав жодної ротації, навіть після контузії «лікувався» «на хаті», де і жили з хлопцями між виходами на позиції. «Ми ж такі хлопці, які всюди наводять порядок», – відповідав частково жартівливо і з долею гордості за своїх побратимів, з розумінням важливості справи, які всі разом роблять на фронті.
Тарас служив у піхоті. І завжди був у гарячих точках. З початків – на Донеччині, потім на Куп’янському напрямку, тоді знову на Донбасі. «Я багато де був, але тут зараз дуже важко, найважче з усіх попередніх місць», – сумно ділився враженнями. Тут, поблизу населеного пункту Новоселівка Перша Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми Тарас і отримав несумісні з життям поранення. Ветеран війни, учасник бойових дій, нагороджений «Хрестом воїна-єгеря» ІІ ступеня. Воїн, який сповна виконав свій синівський обов’язок перед Україною, Воїн, який пішов у Небесний батальйон захисників.
Він так мріяв побачити свою внучечку! Мав приїхати, коли дочка мала народжувати (5 квітня 2024-го народилася онучка Варвара). Навіть, казав Софійці, з хлопцями уже говорив, що замість мене «вийдуть на роботу», як вони часто називали бойові позиції, але загострення ситуації і відсутність заміни не дозволили цього зробити. У травні Софійка з маленькою донечкою приїхали до Нового Роздолу (зараз вони мешкають на Сумщині), де чекали тата, можливо, приїде у відпустку. На жаль, тата дочекалися на щиті…
«Він був люблячим батьком, дбайливим сином, допомагав батькам. Навіть якщо не було як, все одно робив все, щоби якомога більше підтримати. Старався всюди вспівати – і робити, і відпочивати. До речі, тато дуже любив відпочивати біля води – рибалити, купатися, навіть там, на війні, розповідав, як вибиралися з хлопцями до річки. Ніколи не обділяв нас своєю увагою. Завжди хотів, щоб у всіх все було, а потім вже думав про себе – і так робив. Тато оплачував моє навчання, та і взагалі постійно вітав і робив дарунки, навіть, пригадую, телефонував мене вітати у день принцеси, про який вичитав десь. «Моя внучечка не буде їздити на будь-чому», – жартував, тож одразу вислав кошти на візочок. Ми з братом знали, що на нього можна було покластися. Я взагалі татові могла розповідати про все, порадитися з будь-якого приводу. «Доця, почекай, все буде», – умів філософськи заспокоїти. Так, ми далеко живемо і через війну не часто бачились, тому не на всі важливі моменти мав змогу бути поруч, але завжди був в курсі всього. Онучки наживо, на жаль, так і не побачив, – ділиться спогадами Софія, – дуже сильно любив її. Ми як зідзвонювалися, то завжди говорив: тебе я вже бачив, а тепер покажи мені внучечку. Як я народила, який він був щасливий! У тата був позивний Стефан, але коли він розказав побратимам, що буде дідом, то його почали називали Дєд. Взагалі я і брат були дуже близькі з татом: він був нам в першу чергу друг, а тоді вже тато».
Спілкувалися тато і донечка щодня – телефонні розмови, відео і фото пересилали один одному. Коли виходив на позиції, де по кілька діб відсутній телефонний зв’язок, то повертаючись, найперше телефонував мамі – «Мам, все добре, завтра переговорю з усіма, бо дуже змучений». Того злощасного 14 червня також зранку говорив з донечкою, яка з онучкою чекала його в Новому Роздолі: «Не хвилюйся, побачимося, я як їхатиму додому, то дам знати». У Тараса були плани на життя – на батьківському подвір’ї у Берездівцях хотів добудувати і облаштувати хату, збудувати гараж, бавити внучку… Його плани зруйнував ненависний ворог… Низький доземний уклін, шана та повага Герою! Царство небесне і вічний спокій його душі!
У Тараса залишилися мама Ганна і тато Степан, 20-річна донька Софія і 17-річний син, який щойно закінчив школу, кількамісячна онучка Варвара.
Похований воїн на Берездівецькому цвинтарі.
