Початок 2024-го видався суворим і складним. Вшосте за січень змушені повідомляти страшні новини – про загибель наших воїнів, наших Героїв.
Знову надійшла страшна звістка з передової – загинув молодий військовий, уродженець селища Розділ. ОНУФРИК ОЛЕГ ЗЕНОНОВИЧ, стрілець-снайпер 2 аеромобільного відділу 1 аеромобільного взводу 1 аеромобільної роти десантно-штурмової бригади, загинув 25 січня поблизу населеного пункту Мар’їнка Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання внаслідок артилерійського обстрілу. Не дожив до своїх 32-х неповний місяць.
Олег народився 17 лютого 1992 р. у смт. Розділ, де і виріс.
З маленьких літ Олег вирізнявся загостреним відчуттям справедливості. Тому, не вагаючись, став на захист Батьківщини. Він любив життя, був щирим та добрим. Був надійним товаришем, завжди готовим підставити плече у важку хвилину. За це його цінували побратими. Добрий, щирий, працьовитий. Люблячий син та брат, надійний друг, справжній патріот.
«Дуже хороший юнак, приємна людина, надзвичайно щирий і виконавчий», – діляться спогадами шоковані новиною про загибель друзі, односельці.
Навіть характеристика, яку надало Олегу керівництво його військової частини, було надзвичайно позитивне і унікальне, зрештою, таке, яким був і Олег, яким залишився у пам’яті всіх. «Взірцевий воїн, ніколи ні в чому не відмовляв, допомагав завжди і всім, нам таких бракуватиме завжди», – відзначив воєнком.
Директор Роздільської школи Я. І. Яковець не просто надав інформацію – закінчив 9 класів, був хорошим позитивним учнем, спокійним врівноваженим хлопчиною, виконавчим юнаком – але й емоційно описував хлопця: «Його, як то кажуть, було всюди і завжди багато. Енергійний, завжди у русі, цікавий. Футбольний м’яч – це було його питання номер один, футбол був його сутністю. Зрештою, жив неподалік школи, тож практично завжди його бачив на шкільному стадіоні».
Олег жив на вулиці Івана Кревецького, знаменитого земляка, чим гордився, завжди відстоював честь селища у футбольній команді смт. Розділ «Фаворит».
Особливо, пригадував Ярослав Іванович, запам‘ятався такий випадок: один час Олег мав загіпсовану ногу, але все одно щодня був на шкільному стадіоні і так уміло орудував милицями, просто літав по полю, що ми просто захоплювалися його унікальною грою.
* * *
Мама пані Надія і єдина сестра Оля, яка прибула з далекої Мексики, настільки чітко змальовували портрет сина і брата, що він просто постає в уяві наживо.
Усміхнена, весела, активна дитина.
Мав з дитинства інвалідність, проблеми з ногою. Мама декілька років лікувала і успішно. У початкових класах навіть, пригадують рідні, Олег займався з вчителями вдома.
Але футбол все одно став змістом його життя.
Кубки Баля, футбольна команда смт. Розділ, свого часу грав і за Миколаїв, за Крупське. Навіть коли під час лікування мав гіпс на нозі, він все одно з милицями бігав по полю і здоровою ногою копав м’яча,- з ніжністю оповідає мама.
Сестра натомість пригадує фото футбольної команди, яка виграла кубок: «Наш Олег був наймолодший, тож і найнижчий в команді, але його спортивний дух був більше від нього – тішилися старші гравці футбольної команди».
Олег – в центрі
Олег – перший зліва
В ряду, де хлопчаки присіли, – Олег в центрі
Перший ряд, Олег – другий зліва
Після 9 класу Роздільської школи пішов навчатися на “слюсаря з ремонту автомобілів, водій категорії “B”, “C” у Новороздільський професійний ліцей (тоді училище №5, яке завершив у 2010 році).В
Згодом підробіток, як зазвичачй заробляють на життя галицькі чоловіки.
На початку 2014-го подався на Майдан, після зустрічі з вчителем фізкультури О. Скульським, якого вважав своїм наставником. І навіть не хотів слухати маминих заперечень – «я їду на Майдан і мови немає». Таким він був – виконавчим і затятим щодо прийнятих рішень.
А згодом подався в АТО. Мама довго не знала, хоч наполегливо допитувалася, що то за вибухи чути, а Олег на всі запитання відповідав, що він на полігоні на Яворівщині. Виявилося, уже воював під містом Щастя на Луганщині
Хлопці з «Айдару», з якими воював 8 місяців, так і залишилися його кращими друзями. Після контузії, про яку мама також дізналася згодом і випадково (настільки оберігав рідних від поганих новин, від зайвих хвилювань), повернувся до мирного життя
«Скільки на моїх очах загинуло друзів, молодих хлопців, скількох виносив на власних руках», – у хвилини одкровення розповідав друзям.
Коли ті, з ким проходив службу, приносили документи на виготовлення УБД, відповідав твердо – «Ні, мені не треба ніяких пільг, нічого робити не буду – я за Україну!». Як не переконували побратими Олега (в «Айдарі» мав позивний «Фуфа»), не погоджувався.
З перших днів повномасштабки з місцевою самообороною на блокпостах, постійно надавав побратимам допомогу, бо такий вже він був – віддавав останнє.
Коли у жовтні 2023-го юнаку вручили повістку, то на будь-які пропозиції стурбованих рідних відповідав суворо і безапеляційно: щоб я востаннє чув такі пропозиції, як ви смієте мені радити не йти… Я б і сам пішов би, без повістки».
11 жовтня 2023 пішов служити. Два місяці навчання в Житомирі. Був снайпером у штурмовій бригаді.
Щоранку мамин день починався зі слів сина у телефоні: «Доброго ранку! Гарного дня. Люблю, цілую, обіймаю!». Хоча загалом син як дорослий чоловік був скупий на емоції.
Коли відбули на схід, то просив надіслати їжі, бо ж харчувалися на передовій самі: як тішилися хлопці посилкам від рідних, як наминали домашні смаколики, – з сумом і біллю згадує мама Героя.
На другий свій «вихід» Олег пішов 19 січня. Другий вихід, а вже був за старшого групи – керівництво одразу побачило в ньому відповідального і мужнього воїна.
На позиції воїни телефони з собою переважно не беруть. І мама уже з нетерпінням очікувала отого щоденного синового «Добрий день …люблю».
Кільк разів передавав побратимам по рації – все добре – а хлопці вже телефонували передати привіт мамі.
Все добре. Це була його звична відповідь, ніколи ні на що не скаржився і навіть коли захворів і лежав з високою температурою, відписував як завше – все добре. Хіба згодом міг мимохіть згадати, що, мовляв, хворів якось, але ….все добре…
Мама телефонувала побратимам (особливо він здружився із Санею з Харківщини). «У нас тут зміни, пані Надю, – відповів друг Олега. Це було у вівторок, 23 січня. – Завтра зранку повертається і обов’язково передзвонить Вам». Рідні так і не дочекалися дзвінка… Лише чорну звістку про загибель сина, брата, Героя… При поверненні групи з позиції їх раптово обстріляли з дрона…
Коріння патріотичності і відповідальності Олега дуже глибокі: пропав безвісти на війні його прадід Михайло Онуфрик ще у роки першої світової. Воював в УПА дід – Омелян Онуфрик, якого запам’ятали всі людиною слова, патріотом, справедливим, чесним, правдивим. Сказати правду в очі, дотриматися слова, завжди залишатися патріотом, завжди всім у всьому допомагати («а хто ж допоможе, як не ми») – ці риси Олег повністю перебрав від діда. Четверте покоління українців, яким болить доля України,четверте покоління, яке зазнало війни з одвічним ворогом російським, другий з покоління, який відав життя за Україну. Така нація не згине, переможе однозначно. Шкода лишень, що такою важкою ціною – ціною молодих життів…
Царство небесне і вічний спокій душі Олега! Він боровся за волю і свободу нашої держави. Вірив у світле майбутнє України і віддав в ім’я Перемоги найцінніше – життя. Низький доземний уклін, шана та повага Герою!
Олега поховали у рідному Роздолі. У воїна залишилися мама Надія, тато Зенон, сестра Ольга, рідні, друзі, футболісти і побратими.
Віра ВЛАСЮК
