Іде по світу українка…
По вуличках старої Праги.
Така звичайна.
Гарна жінка.
Спішить кудись.
Її впізнаєш з-поміж інших.
У неї очі — два озерця
солених сліз, печалей різних.
І тýга, схована під серцем…
Іде по світу українка…
П’є чай в кав’яреньці Варшави.
Душа її — як цвіт барвінку.
Та доля не була ласкава…
У неї крила за спиною.
Молитва завше на вустах.
Вона — нескорена війною…
Вона — як перелітний птах…
Іде по світу українка…
В чужім Стокгольмі, чи в Брюсселі…
Як на вітрах мала пір’їнка.
Тендітна. Мила. Невесела.
У неї коси — колосками.
І вишиванка під плащем.
Вона — найкраща в світі мама.
Тільки у грудях часом щем…
Блукають світом українки…
Як ті пацьорки від коралів.
Несуть красу і долю жінки.
І купу наших “ритуалів”.
Із львівським шармом варять каву.
Печуть найкращі в світі пляцки.
Тримають стрій, дітей, поставу…
Зганяють вроки і болячки.
Пісень співають про калину.
Вчать мови ( хочуть підкорити)
І, часом, лаються (грамину)
гуцульським славним колоритом.
Ладнають обгорілі крила,
щоб в день якийсь, (за всі відмінний)
злетіти в небо.
І щасливо
в гніздо вернутись.
До коріння…
Людмила Галінська. Facebook
