Наприкінці червня прочитав у “Віснику Розділля” редакційну публікацію “Рашистський ворог не тільки на фронтах – він багатоликий, особливо у інформаційному полі” і під впливом наведених аргументів почав дещо інакше розглядати поширені у соціальних мережах деякі тексти. Зокрема, автори публікацій з різними прізвищами, утім, окремі з них начебто місцеві, дуже вже переймалися акутальними проблемами сьогодення. То, наприклад, бачте, “ситі і задоволені життям” працівники центрів комплектації та соціальної підтримки просто на вулиці примусово вручають повістки військовозобов”язаним громадянам, а самі, мабуть, ухиляються від виконання віцйськового обов”язку, то, промайне словесно хитросплетений текст про двомовність, присутню у частини нашого суспільства, – і знову ж таки з натяком, що, мовляв, білінгвізм в нашій країні має давні корені, тож нічого “гнати хвилю”, аби чимшивдше викорінити це явище.
Одне слово, вони, звичайно, резонували серед частини загалу, зокрема тих, хто читав ці “меседжі” про наболіле. Як людина з критичним мисленням, вирішив розібратися у порушеній тематиці. І таки дещо з”ясував.
От, наприклад, щодо гострих випадів згаданих “авторів” у соцмережах на адресу працівників Територіальних центрів комплектації та соціальної підтримки ( ТЦК та СП). Зокрема, висловлювань, що, мовляв, вони знайшли собі тепле місце в тилу, а натомість ганяють по вулицях і силоміць вручають повістки громадянам, аби чимшвидше їх відправити на фронт. І, власне, тут вже є елемент наклепу та “розганяння” настроїв озлобленості громадян на таку несправедливість.Зокрема, як дізнався з офіційних джерел, а конкретно, коментаря для ЗМІ, начальника Львівського обласного територіального центру комплектації та соціальної підтримки Одександра Тіщенка, таке розгойдування ситуації безпідставне. Адже, як зазначає пан Олександр, “з початку широкомасшабного вторгнення кацапів в Україну 24 лютого 2022 року з Львівщини на фронт відбуло близько 3,5 тис. працівників наших територіальних центрів комплектування. Маємо втрати серед особового складу. Сьогодні у наших підрозділах несуть службу майже 600 військовослужбовців, які отримали поранення на фронті. Ще близько 300 таких побратимів у скорому майбутньому готуються перейти, після лікування, до нас і продовжити службу в ТЦК та СП. Ми вже сформували кілька батальйонів з військовослужбовців ТЦК. Перший нещодавно вийшов з-під Бахмута та проходить відновлення, Другий зараз боронить Сумщину, а третій успішно жене ворога від Часового Яру до околиць Бахмута, завдаючи йому величезних втрат.
Сьогодні не легко у кожній зоні відповідальності. Багато фейків розганяють наші вороги та їх симпатики, які вміло організовують інформаційно-психологічні атаки. Так само нерідко трапляються провокації. Ворогам важливо посіяти паніку та розбрат між українцями. Однак ми все одно здобудемо перемогу”.
До речі, у схожому дискурсі чув пояснення про роботу в ТЦК та СП рядових працівників з числа бійців ЗСУ, які отримали поранення на фронті, були комісовані з армії і отримали скерування на роботу у тиловий “військкомат” (так раніше називалися ТЦК). Отож наводжу їхню пряму мову у одній з публікації у Leopolis. news: “«Дурні розмови ведуть люди між собою, що сьогодні мене мобілізували, а завтра я поїду на фронт. Це неправда. Навчання відбувається три місяці, багато хто готується за кордоном. І ми це людям постійно доносимо і спростовуємо панічні чутки, що розганяються російськими телеграм-каналами. Їх мета – розхитати політичну та мобілізаційну обстановку в українських містах».
Як бачимо, наведені аргументи переконливо спростовують згаданих вище “авторів”. Отож, хто вони? Неважко здогадатися, що вказані і схожі вкиди в соціальні мережі здійснюють замасковані агенти російських спецслужб, аби посіяти у суспільстві недовіру до органів влади, відчуття несправедливості, а відтак озлобленість. Саме такою і є мета “феесбешних” інформаційно – пропагандистських спецоперацій, поширюваних в українському інформаційному просторі. Прикро, що, за моїми спостереженнями, частина співгромадян (на щастя, дуже незначна) схильна вірити поширюваним текстам і, на жаль, такі особи мимоволі стають так званими “корисними ідіотами” для російських спецслужб, які поширюють панічні настрої , а відтак послаблюють згуртованість українського суспільства у підтримці Збройних Сил України у об”єднаному спротиві та відсічі російським агресорам.
Віднедавна у деяких текстах, поширюваних у соцмережах, з наростаючим акцентом стала звучати тема про те, що не слід, мовляв, так різко владі “закручувати гайки” щодо швидшого переходу багатонаціонального українського супільства, зокрема, його російськомовної частини, на послугування у всіх сферах життєдіяльності виключно українською мовою. Мовляв, значний прошарок населення розмовляє російською, бо так вже уклалася в Україні мовна “історія”. Наводяться приклади так званого білінгвізму, поширеного в низці цивілізованих європейських країн, Канаді та США. І тут знову присутнє “пересмикування” фактами, аби породити певний опір мовній кампанії державних інституцій. Звісно, можна здогадатися, звідки “ростуть ноги” таких публікацій. Бо ж в них не згадується наше гірке минуле, зокрема, кільксотлітня жорстока політика Російської імперії, яка підступно поневолила Україну, сфальсифікувавши стрижневі пункти Переяславської Ради 1654 року, на тотальне викорінення української мови. Скільки за цей час з”явилося Указів, суть яких в україноненависницькій формулі – “заборонити писати і розмовляти українською”!. Але виявилося, що українська мова незнищенна, хоча і суттєво підточена нещадною русифікацією. Тож до чого тут білінгвізм. Авже ж, щоб посіяти “грона гніву” у частини суспільства. Але – зась вам, приховані агенти російської ІПСО.
Можу навести декілька прикладів, що вам не вдасться вже розіграти “мовну карту”, аби послабити згуртованість українського суспільства у смертельному герці із російськими агресорами. От, до прикладу, часто спілкуюся із співмешканою мого улюбленого міста, росіянкою, якій вже 90 літ. Вона з труднощами вимовляє українські слова і пояснює, чому за стільки літ перебування у містечку на заході України так і не вивчила української. “Ми з чоловіком – споконвічні росіяни, на захід приїхали вже дорослими і сфомованими громадянами. Наші діти ходили в російську школу. Ми вірили, що росіяни і українці – старший і молодший брати, нас не вчили справжньої історії. Казали, що в СРСР відбудеться злиття мов з домінуючою російською, , шо, мовляв, таке волевиявлення українців та жителів інших республік. Ми вірили, а наші сусіди, українці, можливо, знали, що насправді все не так, як каже “радянська влада”, але мовчали, бо їм було відомо, що були виселення в Сибір “ворогів народу”, що було переслідування української інтелігенції, яка захищала право розмовляти рідною мовою. Одне слово, ми були законослухняними російськомовними мешканцями. І аж коли Україна стала незалежною державою, тоді нам і відкрилася справжня історія. І я підтримую обраний курс влади на виключно українську мову. Але, повірте, я вже старенька,(чоловік помер років з 15 тому), тож мені справді важко дається українська мова. От діти, щоправда, вони живуть в інших містах, запросто перейшли на українську. Рідною ми спілкуємося виключно вдома. Добре, що ви мене розумієте, інші інколи бурчать, мовляв, москалиха не хоче вчитися української мови. Але це трохи не так”.
Отакий от монолог людини, яка схвалює українську і ввжає двомовність пережитком минулого.
Знаю ще одну росіянку, чарівну, молоду і освічену. Вона так бездоганно розмовляє українською! І про білінгвізм добре поінформована. Проте з початком широкомасштабної геноцидної навали росіян проти України вважає таку мовну модель для України хибною. А ще вона одного разу, коли стали явними звірства російських окупантів в Бучі, Ізюмі та інших містах України, якось тихо промовила, що їй соромно, що вона росіянка. Я її, звісно, розрадив, бо вона з таким розумінням ситуації таки українка.
Можу навести ще декілька схожих прикладів. Утім, хочу пригадати вислів відомої львів”янки Ірини Фаріон, яку вважають вороже налаштованою до всього російського. Так от, у перші місяці російського вторгнення, коли на західні терени прибули десятки тисяч внутрішньо переселених осіб із зруйнованих бомбардуваннями та ракетними обстрілами російських військ східних та південних міст, які говорили переважно російською мовою, то вона не критикувала у своєму агресивному стилі таких людей. А закликала їх вчити українську, а ще закликала деяких своїх особливо патріотичних співвітчизників віднестися до цього явища з розумінням. Зокрема, підтримувати їхні прагнення опанувати українську мову, підказуватьи, а не підганяти та читати “моралі”.
Власне, на таких роздумах і висновках завершую свій допис. І повністю підтримую головну тезу згаданої на початку редакційної статті під заголовком “Рашистський ворог не тільки на фронтах – він багатоликий, особливо у інформаційному полі”: Нам слід докласти зусилля, бути уважними, читаючи публікації у соцмережах, аби не потрапити у тенета ворогів, які нагнітають у суспільстві напругу і “розганяють зраду”. Адже російсько – українрська війна не на життя, а на смерть. І ми приречені перемогти споконвічного ворога. Тому – будьмо пильними “мандруючи” інформаційним полем.
Юрій ГІЛЕЦЬКИЙ
