Новорозділець Микола Умінський, чин похорону якого відбувся 18 квітня, не воював на фронтах у першій лінії, але на війну у березні 2022 –го зголосився добровольцем, аби захищати рідну землю від російського агресора. І цей вчинок 45-річного містянина багато важить, якщо зважити, що такий вияв готовності воювати і ризикувати життям за Україну, не набув у суспільстві постійного масового характеру. Приємно, що у Новому Роздолі добровольців – військовослужбовців є чимало.
Проте один штрих у його добрій волі іти на війну можна вважати винятковим. Про це поміж іншим оповіла вашому автору матір Героя – Людмила Федорівна. Виявляється, що Микола Умінський не відзначався аж таким здоров’ям, тому його свого часу у військкоматі комісували. Але коли 24 лютого минулого року споконвічний російський ворог вкотре віроломно вдерся на наші терени,, врівноважений і скромний новорозділець прийняв, можливо, головне рішення у своєму житті.
У вінок світлої пам’яті про Героя – післяслово про Миколу Умінського у спогадах батьків, однокласників та класного керівника .
Катерина Михайлівна БЕРЕЗОВСЬКА, класний керівник, ЗЗСО №5:
– Болить душа, коли на війні гинуть наші хлопці, захищаючи Вітчизну від ворога. І з особливим болем здригається серце, коли відходять у вічність учні, яких свого часу навчала у школі…Я була класним керівником класу, у якому навчався Микола Умінський.
Це був клас, де, як мені видається, домінувала хлопчача солідарність, ніхто не був маминим синочком. Це був клас – люкс. Я навчала їх алгебри і геометрії. І попри навчальний процес намагалася бути для учнів наставницею, була їм як коліжанка, аби вони відчували опору і довірливість. І вони, зокрема, Микола Умінський, Микола Павлюк, Іван Чухлій, Кость Краснопьоров та інші учні та учениці відповідали взаємністю.
Після закінчення школи, коли Микола бачив мене д на вулиці, то ще здалеку вітався і радів. Одне слово, як учня дуже його любила.
І коли дізналася про його смерть під час несення служби, у пам’яті до деталей зринули спогади про цього учня. Він був з тих, хто викликав довіру, з ним можна було говорити відверто з приводу класних ситуацій, які час від часу виникали, і бути впевненим, що Микола розуміє суть і зробить правильні висновки. Цей учень ніколи не виходив з себе, це була така світла душа, він щоразу тішився, коли бачив добрі вчинки, коли комусь допомагали. Однозначно вирізнявся добротою та відчуттям справедливості. Ніколи не робив зла, здебільшого дружив з хлопцями, був сором’язливим, але надійним та кмітливим. З ним можна було йти в розвідку…
Руслан НАГІРНЯК, однокласник:
– Як однокласнику мені вкрай важко переживати звістку про смерть Миколи Умінського. Насамперед, висловлюю щирі співчуття батькам і рідним мого товариша, а відтак і Новороздільській громаді, з приводу непоправної втрати. Я вчився з Миколою у п’ятій школі з першого класу, він мені дуже близький, немов рідний. Микола був відданим другом і надійним товаришем.
Із визначальних рис характеру відзначив би виваженість та надійність Миколи.
По закінченні 9-го класу Микола поступив на навчання у Львівське училище залізничного транспорту, мабуть, на такий вибір спонукали батьки, які працювали у цеху об’єднаного залізничного господарства РДГХП «Сірка». Згодом деякий час працював за професією у залізничному підрозділі сірчаного підприємства, а коли «Сірка» занепала, Микола змушений був опановувати інші професії, наскільки мені відомо, пов’язані з будівництвом.
Востаннє ми з ним зустрічалися в грудні 2022-го, коли Микола нетривало перебував у Новому Роздолі. І от тепер …зустрічаємося у капличці за день до проводів у останню путь. Ще раз співчуття рідним і близьким, спочивай з миром, друже, ти з честю виконав свій обов’язок воїна…
Микола ПАВЛЮК, друг дитинства, однокласник:
– Ми з Миколою – «бамівські» хлопці: він з батьками жив у квартирі у «китайській стіні», а я по сусідству. Особливо ми здружилися десь починаючи із шостого класу. Це був справжній друг і по закінченні школи ( хоча Микола швидше покинув наш клас, поступивши на навчання за спеціальністю «помічник машиніста тепловоза» у Львівське училище залізничного транспорту) ми продовжували товаришувати. Пригадую, у березні 2022-го, коли він мені повідомив, що має прибути такого то числа у військкомат (тепер – Миколаївський районний територіальний центр комплектування та соціальної підтримки), то я запропонував підвезти його і мого товариша Романа, який теж отримав повістку, у Миколаїв своєї автівкою.
(До розмови долучилася мати ще одного однокласника Микола – Кості Краснопьорова, який натепер живе в Києві і додала, що Микола був щирим, товариським і відвертим у судженнях, що підкреслювало його самодостатність. «Від дружив з Костею, коли була нагода, заходив до нас у гості… А тепер приходитиме у спогадах…»).
До речі, у четвер, напередодні передчасної смерті під час охорони об’єкта військової інфраструктури, Микола телефонував мені, розпитував як там у Новому Роздолі, як наші «однокашники», принагідно, просив дізнатися, коли працює одна знайома стоматологиня, бо хотів полікувати у неї зуба.
До речі, про військову службу говорив здебільшого загальними фразами. І це, вважаю, правильно, бо після російського вторгнення «феесбешна» мережа, думаю, проникла і на наші терени. Тож однокласник був стриманим. Утім, все таки повідомив, що тижні через два у нього буде «законна» відпустка, тож у Новому Роздолі буде час і з батьками, і з сестрою та швагром, які живуть у Львові, зустрітися, звісно, обов’язково і з друзями та однокласниками. Проте, на жаль, не так сталося …
Валерій Якович УМІНСЬКИЙ, батько :
– У Новий Розділ я прибув у 1974 році після служби в армії і влаштувався працювати в цеху об’єднаного залізничного господарства РВО «Сірка», там і познайомився з майбутньою дружиною Людмилою, яку скерували працювати на підприємство після закінчення Дніпродзержинського залізничного технікуму на Дніпропетровщині. У нашій сім’ї Микола первісток, звісно, ми були дуже щасливі. А через чотири роки народилася донечка Тетяна. Для маленького Миколки це була така радість, тішилися і ми з дружиною. Скажу, що вони дуже любили одне одного, бувало, в дитинстві Миколка її захищав, коли під домом між дітьми виникали якісь тертя та сварки.
Після заміжжя Тетяна (до речі, її чоловік Олександр однокласник Миколи) народила трійко дітей – донечку Софійку і двох синів – Назара та Данила. Син Микола їх дуже любить, особливо наймолодшу племінницю Софійку.
У перші тривожні тижні російського вторгнення Микола сказав мені, що вирішив їхати у військкомат і зголоситися у ЗСУ. У його словах вчувалося запитання, що ми на це скажемо. І, пригадую, ми з донечкою були схожої думки: якщо ворог пішов війною, то державу треба захищати і перемогти. І раз він так вирішив, це правильно…
Людмила Федорівна УМІНСЬКА, мама :
– Ох, Миколо, Миколо, любий сину! Що маю сказати про тебе людям? Ти для батьків і для сестри – найкращий. Знаю, що такої ж думки твої вірні друзі та однокласники. Для мене ти був особливий ще й тим, що змалечку любив дивитися як пораюся біля плити на кухні, готуючи страви. Подорослішавши, запитував як готувати борщі – супи, вареники, тістечка та солодку випічку. Невдовзі і сам готував – смачно – смачно. Не знаю, можливо, йому слід було іти вчитися на кухаря десь у харчовому училищі чи технікумі, бо, кажу, дуже йому подобалося готувати. Але на сімейній раді вирішили, що, як і батьки, син має бути залізничником. …
До речі, коли син проходив службу у підрозділі ТРО, охороняючи об’єкти важливої інфраструктури, то інколи телефонував мені, перепитуючи, які інгредієнти додати до деяких справ. А ще Микола любив допомагати нам на дачній ділянці поблизу «телевізійної вишки»: копав, садив, цюпав, підгортав. Під час однієї з недавніх телефонних розмов син поділився своїми планами на майбутнє: придбати недорогу хатину у Берездівцях, аби працювати на ділянці біля землі.
Такі от вподобання за свого життя мав син. Але, хоча і міг за станом здоров’я уникнути військової служби, полишив рідний дім, мирний Новий Розділ і пішов на війну. І сповна виконав свій військовий обов’язок. Земля тобі пухом, наш рідний…
Підготував Іван БАСАРАБ
