Спогад з нагоди 100-річчя від дня народження
Газета «Вісник Розділля» в цікавій, пізнавальній формі знайомила недавно читачів із розвитком освіти у Новороздільській територіальній громаді. Для знань відкрито тут 7 середніх і 3 дев’ятирічні школи. Пишу їх назви по-звичному, бо абревіатури новітні не всім близькі та зрозумілі.
З освітою пов’язане й моє життя. Впродовж десятиліть працюючи у школі, тепер, на відстані років ,багато можу приємного, повчального пригадати й порівняти. Бувало, що під час фронтальних перевірок шкіл у комісію й мене райвно включало. Тому могла не тільки оцінити роботу інших, але й сама щось добре переймала.
Про школи, де побувала, і досі згадую з приємністю, без закидів критичних, бо всюди бачила тих бджілок-трудівниць щоденних, досвідчених директорів і злагоджений колектив.
Школу №3 у Новому Роздолі тоді очолював керманич вправний Максаков Іван Павлович, Березинську – досвідчений Мороз Прокіп Тихонович, із Гранки –Кутівської школи згадати хочу заступника директора Сохана Івана Федоровича. Принагідно тут скажу і добре слово про Тернопільську СШ з не менш достойним керівником Іванчовим Іваном Федоровичем. Про кожного із вищеназваних, на превеликий жаль, тепер говоримо вже у минулім часі ,але з додатком гарним про нашу добру пам’ять.
Окремих спогадів подячних заслуговує у мене Сохан Іван Федорович. Так повелося у житті, що ми шукаємо і згадуєм, вшановуєм людей відомих, діячів минулого, які історію творили, а про близьких чомусь не прийнято аж надто говорити-чи то зі скромності, а чи з якої іншої причини…
Знайомі ми з Іваном Федоровичем з 1959 року, коли породичались. І з того часу до сьогодні стосунки наші з родиною тривають, хоча все старше покоління у Засвіти вже відійшло. Для спогадів сьогоднішніх причина є важлива – 13 березня 100-літній ювілей учителя сільського.
Але не вчительську роботу хочеться згадати, а хоча б окреслити побіжно ті якості, уподобання ювіляра, що притаманні йому були.
На фото: Іван СОХАН з дружиною Надією Дмитрівною, донькою Галиною та внуком Ростиславом
Не стало Івана Федоровича 3 березня 1995 року, але, як це буває у житті, він бачиться живим. Він ніби десь затримавсь у дорозі і скоро буде серед нас. Візьме у руки скрипку й заграє мелодію тужливу, а потім інші звуки, веселіші, наповнять простір ,як зазвучить мала гармоніка губна – той традиційний інструмент післявоєнних літ. За столом недільним чи святковим у нас був певний набір пісень, які нам для початку розспівував господар. Як згадує син Мирослав, батьки завжди мугикали мелодію спокійну.
Із гумором умів подію передати, і кожен образ був подібний на сценічний. Ми дотепер сміємось щиро із витівок кумедних гімназистів у Рогатині або студентів-заочників Дрогобицького педінституту, де здобував знання й життєвий досвід Іван із Новоселець, що біля Ходорова.
Були й серйозні спогади. Він був одним із тих 6 мільйонів українців, що брали участь у війні з фашизмом. У квітні 1945р. був серед тих, кому про історичну зустріч трьох армій на Ельбі відомо не з підручників. Після війни була строкова служба в армії і вчительська робота. Спочатку у Берездівцях (так, так, колись і Берездівці школа прикрашала з когортою відомих вчителів), а згодом – Гранки-Кути.
Як гру на скрипці та акордеоні, так і малярство самотужки опанував. Правда, пейзажі його, можливо, мінорні надто: в них мало сонця і яскравих кольорів. Але вони живуть впродовж десятиліть.
На портреті – донька Галина і син Мирослав, 60-і рр.
Пейзаж авторства Івана СОХАНА, 60-і рр.
Фахом своїм Іван Федорович фізику шкільну обрав. Однак, здавалось, уподобання різнобічні за ним спішили навздогін. Завжди читав журнали «Наука і суспільство», «Всесвіт», «Перець».
По-особливому цікавився життям тварин, любив собак, розводив бджіл. Із розумінням оцінював події політичні. Про них детально дізнавався із приймача.
Подружніх 45 щасливих років разом з Надією, учителькою також, були для інших добрим прикладом поваги, турботи, взаєморозуміння.
* * *
Думок ,що просяться озвученими бути, безліч у душі, та ці короткі спогади не розраховані на крихти і деталі, хоч з них складається людське життя. Скажу лише, що у родину цю ішла не тільки з гостинними і радісними відчуттями. Тут ,знала я, розрадять щиро і гіркота душі втрачає присмак свій. Родинний дім цей був як прихисток в негоду, як місце, де чекає розуміння, не покарання чи осуд.
У творчої людини завжди є задумів багато. Хотілось би чимало встигнути, здійснити, але підступна перешкода руйнує все. Так сталося і з нашим мрійником. Роками невідступна астма заважала, аж поки не упокоїла його.
…Щедро плодоносять різносортні яблуні, горіхи, кущі смородини й малини, посаджені господарем побіля новозведеної хати.
На фото: Іван СОХАН з онуками Орисею і Ростиславом
Дорослі діти та онуки торують власний шлях. Дочка Галина здобула фах архітектора. Один з правнуків, як і дідусь колись, не байдужий до мистецтва, правнучка-до тварин і до рисунку. Найменший праправнук на час теперішніх воєнних дій за океаном опинився. З цікавістю прогулюється невідомим містом і весело вітається: «Хелло!».Це він здійснив колишні мрії прапрадіда, який палким прихильником був телепередач про подорожі. Життя триває…
Катерина МАНДРИК
P.S. 11 березня в селі Гранки-Кути, у храмі святого Архистратига Михаїла, родина, вчителі, сусіди за вічний рай для душі Івана Сохана молилися на заупокійній Службі Божій та Парастасі, відправлених отцем Степаном Попком при співі церковного хору під диригуванням Андрія Корецького.
Івана Сохана не стало 1995-го, а пам’ять про цього педагога живе…
