“Синиця калину клює
В півмісячнім сяйві
Зеленого гаю.
Ні слова, ні звуку
В далекому сні,
Заснув я, та
наче дрімаю.
Забув навіть ім’я своє,
І кожної миті чекаю
З родинами тих,
В кого віра живе.
Сумую, молюсь,
не втрачаю
Надію у те, що слова –
Це не вітер,
Не сніг, що
Весною розтає,
Й повернуть до рідних
сталевих борців.
На зламі віків,
У печалі війни
Їх зараз із нами немає.
Питання одне:
Хто їм слово давав?
Чому їх ніхто не міняє?
Ні слова, ні звуку
Питання одне…”
Джерело Лідія Паламар:
УП
