До річниці заснування формації людей доброї волі, які з перших днів російського вторгнення надають посильну допомогу захисникам Вітчизни
Україна – країна волонтерів! Це не просто слова, адже з 24 лютого минулого року в кожному населеному пункті почали масово створюватись волонтерські об’єднання, куди до сьогодні приходять люди і пропонують свою допомогу тим, хто цього потребує. На жаль, війна триває і волонтери відіграють в ній важливу роль. Волонтерські організації стали міцним тилом, який об’єднав українців в одну велику сім’ю, де не існує егоїстичного «я», де не шукають винних у проблемах, а спільно знаходять шляхи їх вирішення.
27 лютого новороздільська волонтерська родина «Ми разом» відзначила свою першу річницю. Напередодні цієї урочистої події, редакція «Вісника Розділля» завітала в гості до волонтерського центру і поспілкувалась з його засновницями, які залюбки поділились історією створення організації та висловили теплі і щирі побажання своєму дружному колективу.
Спочатку ми познайомились з Лілією Духнич – однією з перших волонтерок:
– Мене звати Лілія. Я працюю з 27 лютого – з першого дня створення волонтерської організації «Ми разом». Відколи почалась повномасштабна війна, всі люди стали шукати інформацію про те, як і чим можна допомогти. 24 лютого в групі новороздільчан у фейзбуку хтось опублікував допис про те, що «в нас є рибальські сітки з яких можна плести сітки маскувальні. Одна дівчина, на ім’я Настя, створила телеграм канал, до якого люди почали масово приєднуватись. Там ми обговорювали сам процес роботи і які матеріали необхідні. Пізніше, ми почали давати клич, адже треба було десь починати роботу. Верещинська Світлана Миронівна – вчителька математики, яка на той час була виконувачем обов’язків директора, надала нам приміщеня спортзалу початкової школи НВК імені Володимира Труша, зараз це ліцей, за що ми їй дуже вдячні. В неділю, 27 лютого ми прийшли в спортзал, де і розпочали свою діяльність. Людей було багато, більше ніж 50. Мене тішило те, що вони настільки хотіли допомагати, працювали на одному подиху; з пів слова, з погляду розуміли один одного. З часом нас ставало менше і до кінця березня залишилось людей 20, а до початку літа – 8, 10 волонтерів, потім приєднались внутрішьньо переміщені особи, котрі евакуювались до Нового Роздолу. Проте ми завжди кажемо що нам все легко вдається тому, що ми живемо в себе вдома, приходимо до власних осель, лягаємо спати в свої ліжка, а хлопцям там на багато важче. Наша робота – це своєрідний психологічний тренінг. Коли ми приходимо на базу, то не маємо часу сидіти в інтернеті й слідкувати за новинами, тут живе спілкування, мозок відпочиває від стресу. Тепер в нас є радіо, а в попередньому приміщені ми, навіть, води не пили, постійно працювали. Я бажаю нашій волонтерській родині впевненості, віри в перемогу, незламного духу тому, що тільки разом ми вистоїмо. Про це свідчить і наша назва, бо тільки коли схід і захід буде разом, коли люди будуть об’єднані однією думкою, тоді ми переможемо ворога.
Леся Ігорівна – вчителька початкових класів Новороздільського ліцею ім. В. Труша:
– Мене звуть Леся Ігорівна. У перший день початку війни, 24 лютого, коли про все оголосили – це був стрес для всіх, було складно сприйняти таку реальність і важко повірити. Я працюю в школі і з неї розпочалось функціонування нашого центру. У спортзалі ми все зробили, щоб почати таку незвичну справу – плетіння маскувальних сіток для захисту наших воїнів у складний час. Мені важко, навіть, про це говорити, бо ніяк не вкладається в голові, що це триває вже цілий рік. Кожен день для нас є перемогою над рашистами. Ми по сьогоднішній день намагаємось її пришвидшити, щоб мир був на нашій планеті, а особливо в Україні, бо ця країна дана нам богом і наша молитва допомагає боротися. Учні мого класу також волонтерять. Вони неодноразово збирали кошти на закупівлю тканини. Коли мої учні приносили гроші, то вони заряджали нас тою енергією! Теперішні діти зовсім не такі, як колишні. Вони волонтери з народження, але, нажаль, не через щасливе дитинство. Хочеться, щоб вони знали: волонтерами можна бути для тварин, для людей похилого віку, але не для того, щоб плести сітки і допомагати воїнам боронити свою країну. Діти мають бути радісними та усміхненими. Ми робимо все для перемоги і віримо, що вона ось ось настане. Ми будемо тою чудовою, вільною та незалежною країною, якою були, а може і ще кращою.
Небайдужа новороздільчанка Людмила з перших днів волонтерить разом зі своїми дітьми:
– Я Люда, а це моя молодша донька Леся. Їй 10 років. Після того, як почалось повномасштабне вторгнення, виникла така думка кудись виїхати, сховатися. Але коли я прийшла в будинок культури і побачила оченятка наших дітей, тоді зрозуміла, що ні, ми тут потрібні. Одного разу я відкрила телеграм і випадково знайшла канал Анастасії Щербакової, де вона пропонувала організувати в нас плетіння сіток. Я і моя старша донька приєднались до цього каналу і одразу погодились працювати, бо давно задумувались над тим, як можна допомагати. На наступний день, ми пішли до директорів четвертої і п’ятої шкіл і зібрали всі сітки, які тільки були, а в неділю вранці прийшли у спортзал першої школи. Ми працювали і так проходив день за днем. Коли зібрані запаси сіток закінчились, ми вирішили самостійно плести основи. Я з доньками з початку це робила вдома. Пізніше, я навчила це робити тут всіх дівчат. Пам’ятаю, як сплела першу основу для сітки. Це було в період світломаскування, поки ми плели до десятої години ще було видно, а далі ми вмикали ліхтарики на телефонах і продовжували роботу. На душі тоді було і радісно і сумно водночас. Радісно тому, що ми хоч чимось можемо допомогти воїнам і це дуже піднімало дух.
Ніна Безп’ята – жінка, яка не боїться змінювати своє життя і мужньо витримує всі випробування:
– Я Ніна Безп’ята. Про створення організації «Ми разом» Прочитала в одному із волонтерських чатів, дізналась де всі збираються і прийшла з першого дня. Свого часу, я перечитала багато літератури про війну і знала, що є фронт і є тил. Колись, в тилу жінки виконували дуже багато різної роботи. Тому я зрозуміла, що зараз в тилу також будуть потрібні руки і одразу почала шукати, куди спрямувати свою енергію. Так опинилася тут, мабуть, на це була божа воля. Перші сплетені сітки для мене були, як молитва, як оберіг для наших воїнів. Звичайно, вони були не дуже досконалі, бо ми ще до кінця не знали, як правильно їх плести. Я 25 років пропрацювала в медицині, а зараз кардинально змінила свій напрямок, вже шість років займаюсь рукоділлям, тому на кожну нову сплетену сітку, дивлюся, як на витвір мистетства, кожна з них має свої кольори, свої візерунки. Нашій волонтерській організації, я хочу побажати здоров’я, щоб ми і надалі мали силу працювати й продовжувати допомагати, якщо це буде потрібно.
Новороздільчанка Наталія не лише волонтерить, але й активно залучає до співпраці своїх колег:
– Мене звати Наталя. Дівчата почали працювати у неділю, а в понеділок я побачила оголошення, що потрібна тканина, зібрала непотрібні речі і прийшла сюди. Щоправда з того одягу, який я зібрала підійшло лише кілька речей. Потім я запитала дівчат, чи потрібна моя допомога і пані Лілія відповіла, що так, якщо в мене є бажання і вільний час. Зізнаюсь, на той момент, мій психологічний стан був дуже пригніченим через величезний потік новин і єдине що я робила – то читала їх. Але коли я прийшла сюди, виявилось, що можу бути корисною. Колектив дуже гарний, дівчата всі вмотивовані, нікого не треба зайвий раз просити і це підштовхнуло мене до усвідомлення того що я теж можу допомагати. Спостерігаючи за тим, як всі працюють, я не могла підводити людей, тому вставала і йшла волонтерити. Під час перебування в колективі, я почуваю себе потрібною. Окрім того, що тут дівчата сітки плетуть, до нас ще активно долучаються працівники Роздільського керамічного заводу, де я працюю. Мої колеги також плетуть і передають нам основи для маскувальних сіток. Всім волонтерам нашого центру, я хочу побажати мирного неба, щоб в очах їхніх дітей завжди світилося щастя, щоб поруч з ними були їх чоловіки; в майбутньому, щоб вони ніколи не згадували ті страшні дні, а будували на завтра чудові плани.
Анна приїхала у Новий Розділ з півдня України:
– Мене звати Ання. В Новий Розділ я приїхала 26 лютого, а через місяць у центр «Ми разом» мене привела сусідка. Я приходжу сюди, вже майже рік. Все було вперше: спочатку плести було трохи важко, але я легко знайшла спільну мову з іншими волонтерами, вони всьому навчили. Робота мене заспокоює і надихає. Я відчуваю, що плетіння маскувальних сіток – це справді важливо. Я щиро дякую всім за підтримку, за натхнення і бажаю миру, щоб скоріше закінчилась ця жорстока війна.
Про інших засновниць волонтерського центру з радістю розповіла Людмила Грица-Марлян:
– Я хочу згадати ще кількох жінок – це Надя Іляшенко і Надя Тибінка, які починали працювати з першого дня і подякувати всім за таку важливу і потрібну нашу спільну роботу. Всій наші волонтерській родині, я бажаю терпеливості в очікувані на перемогу і міцного здоров’я, щоб продовжувати волонтерську діяльність, яку ми розпочали. Адже перемога залежить не лише від ЗСУ, але й від волонтерів тому, що серед нас багато тих, які тримають все в своїх руках і об’єднують українців в одне ціле.
Редакція приєднується до всіх вище зазначених побажань і висловлює велику вдячність всім волонтерам «Ми разом» за їхню силу та незламність, за те, що вони продовжують працювати, підтримувати мешканців міста і допомагати ЗСУ.
Таміла КОВАЛЬ, студентка ІІ курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка
