15 січня на головній сцені Нового Роздолу в МБК «Молодість» відбувся урочистий вечір з нагоди 114-ї річниці з дня народження Степана Бандери «Слава Україні!», на якому міський голова Ярина Яценко вручила обласні почесні ювілейні відзнаки «80-річчя створення УПА» новороздільчанам, активним патріотам, людям поважного віку – Крижанівській Стефанії Михайлівні, Тимощуку Миколі Павловичу, Наконечній Стефанії Іванівні і світлої пам’яті Шаловило Марії Степанівні.
Щоправда, жоден з нагороджених не зміг особисто отримати нагороди на сцені, адже усі вони поважного віку і через безліч хвороб практично не виходять з дому. Тож нагороди їх відшукали «вдома».
Стефанія Михайлівна, дізнавшись про чергову нагороду, неодмінно захотіла влаштувати її вручення «урочисто», з «гостями» і навіть щедрою затишною гостиною. З нетерпінням очікувала «своїх сонечок», як мило називає п. Стефа директора Новороздільського територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Галину Садову, завідувачку відділу соціальної допомоги вдома Любов Енджевич (з якою до того ж багато літ разом працювали на колишньому КСМ-і (завод залізобетонних виробів) і «свого» соціального робітника Бикову Віру Дем’янівну.
1929 року народження. Недочуває, але чіпка пам’ять і ясність думок проявляється у зв’язних розповідях, емоційних спогадах, описах подій, місць, людей, з якими звела доля. Відкритий теплий погляд і ніжні слова випромінюють любов до людей.
Народилася Стефанія Крижанівська у Бориничах. У серванті – красиве фото, зроблене у фотомайстерні у Ходорові (про що свідчить вітієватий напис польською мовою), на якому, показує п. Стефа, моя мама і тета (ще молоді дівчата), і дідусь. Панське вбрання підказує – не з бідової родини. «Так, – підтверджує оповіддю п. Стефа, – наш дідусь був дуже багатий».
Водночас родина була і патріотична Бо і брат, і стрий, і швагер Стефанії Михайлівни були в УПА – у 1944-му році батьків з дітьми, 15-літньою Стефою і молодшою сестричкою вивезли в Сибір.
«У Сибіру я ще до школи ходила, – пригадує п. Стефа, – за нами кричали «бандери», камінням за нами кидали, всяке бувало… А потім пішла на швейну фабрику. Як вмер Сталін (1953 р. – автор), нас стали звільняти. І ми з Червенком (з Полтави він був, батьки його були вислані), з яким поженилися в Сибіру, повернулися на Львівщину. Жили спочатку в Берездівцях (але мене не хотіли приписувати, вимагали навіть за 24 години покинути Львівську область, тож сестра з метрики виробила новий паспорт і тоді вдалося приписатися)».
Виростило подружжя двох синів, яких, на жаль, уже немає серед живих. Має Стефанія Михайлівна 5 внуків і 6 правнуків, з яких уже троє поступило вчитися у виші. «Усі грамотні», – тішиться прабабуся. Але життя порозкидало далеко.
«Сама я лишилася, от тільки ви у мене і є, – горнеться до працівників терцентру п. Стефа. – А так – вікно, телевізор, газета». Стефанія Михайлівна і донині уважно перечитує «Вісник Розділля», а свого часу часто і дописувала – особливо любила висловити вдячність і захоплення чуйною роботою працівників міського територіального центру, соціальними робітниками, які стали для неї і родиною, і донечками, і подругами. А подекуди і про активну громадську позицію писала, бо завжди була учасником патріотичних заходів. Ось і нині згадує залюбки той день, коли побувала у Львові: коли В’ячеслав Чорновіл на проголошення Незалежності вивісив наш жовто-блакитний прапор…
Віра ВЛАСЮК
його вишила п. Стефа ще за радянських часів
