Роздуми з приводу і на конкретному прикладі
Майже вісім місяців триває безжальна і неспровокована агресія росії. З перших днів вторгнення навіть вітчизняним проросійського толку громадянам (і не тільки російськомовним) усі ілюзії про приязного «старшого брата», які сотнями років прищеплювалися усім верствам українського люду, вщент руйнуються ракетами, снарядами, мінами, бомбами – усього арсеналу умисного людиновбивства і не злічити.
Утім, вирішила написали листа в редакцію дещо з іншого приводу, хоча і дотичного до війни, причому особистісного і на конкретному прикладі.
Отже, мій син був призваний в ЗСУ у 2014 році і брав участь в АТО, зокрема воював і на передовій. Але через 14 місяців був демобілізований. Коли син почав дізнаватися у відповідних службах, чи йому належать пільги як «атовцю», йому пояснили, що «не положено». Він у мене неконфліктний, тож тихо «проковтнув» таке, так би мовити, пояснення.
Повертаюсь до теперішньої фази війни, яка фактично почалася у 2014 році. З 25 лютого 2022 року син знову на передовій. І кого він з воїнів бачить поруч. Переважно – все ті ж військові, які захищали Україну у 2014-у. Отримав поранення, слава Богу, не важке, але лікуватися ніколи, бо у підрозділі немає заміни.
Гаразд, наведу схожий приклад. Чоловік з будинку, у якому живемо, віком 59 років. 7 липня був призваний в ЗСУ, так само, як мій син, воює з російськими загарбниками на передовій. І коли запитала його по – мобільному, чому він також не має бодай короткотермінової відпустки, почула таку саму відповідь: пустили б, та немає кому замінити…
А тепер, вибачте, шановні читачі, бо говоритиму прямо: а чому не призивають на службу в ЗСУ молодих осіб з числа внутрішньо переміщених осіб зі Сходу України, яких територіальна громада, як могла, створили усі умови для проживання ще й працевлаштування пропонує. Дехто на вигляд аж пашить здоров’ям, а є й такі, котрі, подейкують, на місцевих поглядають зверхньо і насмішкувато, мовляв, «ну што, бандєровци», ми і тут «прістроілісь», а ви воюйте.
Хочу запитати: вони що – живуть в іншій країні, для них війни немає? А наші ж хлопці щодня кладуть життя на Сході, звідки ті ж переселенці сюди прибули! Якщо вже чесно продовжувати тему, то і чимало наших земляків, так само ще молодих і здорових, не призивають служити до війська, аби обороняти від ворога рідний край. Подейкують, що такі мають «бронь». Чи то від влади, чи то від районного військкомату(зараз цю структуру перейменували, але не можу правильно її назвати). А це, як то кажуть, чийсь сват, брат, чоловік, племінник і т.д.
Якщо це правда, то дуже прикро, що немає органу, який би навів порядок стосовно наведених вище «особливостей» мирних буднів тут, далеко від бойових дій. Могла б ще згадати і «ухилянтів», які, як дізнаємося із ЗМІ, платять тисячі доларів, аби уникнути служби в ЗСУ, але про таких мерзотників і говорити гидко. Фе…
От і думаю (впевнена, що не тільки я одна), коли ж настане межа цього безмежу? Хоча так само впевнена, що наші українські Збройні Сили невдовзі переможуть ворога і без такої категорії громадян…
Валентина ПЕЛЯЧИК
