(Історія війни. Історія до Перемоги)
Несподівані події часто-густо перекроюють день чи й усе життя. Згодом, переосмисливши все, погоджуєшся сама зі собою, що це і є доля, випробування, віра у Небесну Ласку та своє внутрішнє «я». Чи це просто і чи це так має бути? Відповіді на таке питання не існує. Просто приймаєш і живеш у цих подіях, намагаєшся не схибити, скріплюєш серце й терпіння. Тоді день за днем пізнаєш нових людей, які в твоєму, а ти в їхньому житті, стаєш невід’ємним вкрапленням подій. Ось так трапилося зі мною.
Лікарняна палата у м. Львові стала місцем не лише терпіння й надії на одужання, а й щасливою нагодою знайомства з неймовірною жінкою. То не просто такі собі гарні слова, а то є глибоке пізнання її життєвої мудрости. Людмила була (очевидно, що це так і залишиться у минулому часі) мешканкою м. Маріуполя. За фахом – медик, операційна медсестра. Чоловік – нейрохірург. Діти уже полетіли вирієм, як у відомій пісні Ігоря Білозіра «Мамина світлиця» львівського гурту «Ватра», з батьківської домівки у свій великий дорослий світ. Здавалося, що життя стелить добру дорогу. Але це так було до 24 лютого 2022 року…
Перший місяць страху, відчаю, нерозуміння та сподівань перетворив її життя на клапті самопожертви заради пацієнтів у палатах міської лікарні. Таким було і розуміння її чоловіка Володимира. Стриманість у словах та погляді змінювалися на рішучість. І коли вже місто було зруйновано, коли два мости заміновано, коли лікарня майже перестала функціонувати, коли будинки, у прямому значенні, були вбиті і серед мешканців залишалося не так вже й багато людей, то він прийняв рішення вивезти свою сім’ю з Маріуполя.
Вузькі вулички з уламками будинків вели машину подалі від біди, від війни. У машині були Володимир, його дружина Людмила, її 90-річний батько та руда киця. Дорога, яка вела подалі від війни, тривала 7 жахливих днів. Людмила сиділа поряд з чоловіком, склавши руки у молитві та благаючи у Бога порятунку. Кулі люто дзьобали автомобіль, бо родина потрапила під обстріл ворога. Враз куля зачепила обличчя жінки, знесла частину брови та відірвала мізинці на обох руках. Кров текла з голови та рук і спричиняла сильне запаморочення та втрату свідомості. Володимир, як досвідчений лікар, зумів надати потрібну допомогу. А як і де? Це було у під’їзді напівзруйнованого будинку при допомозі тих людей, які ще встигли виїхати. За словами Людмили, це є найменша плата за врятоване життя чоловіка, бо інакше куля б влучила у його голову.
*****************
Дорога… А її уже нема…
Рятунок з гіркотою диму.
Вона, зсивіла, молилась… за життя,
Яке Ангели в небі боронили.
Святилище душі і страх холодний.
Думок нема, лише зі слізьми очі.
В молитві руки: «Поможи нам, Боже…»
Кулі налітають! Ворог вбити хоче!
Одна, проклята, влучила у руки,
Які стискала сильно, аж синіли…
Не в тіла, а в душі ще більші муки:
– Якби не пальці, чоловіка б вбили.
Прощались з Маріуполем мовчанням
Лікар, медсестра і мудро-сивий батько.
З ран стікала кров, як те прощання,
Залишивши болю пребагато.
Машину круки дзьобали підступно,
Дірявили метал іржавою брехнею.
Навіть кішка була більше мудра –
Сім днів, мов сім життів, у неї.
Є, звісно, прихисток і хата,
Але печаль ятрить знов невсипуща:
– Хто дав їм право місто розстріляти?
Чим завинив Гостомель і чим Буча?!
На долонях … по чотири пальці,
Які щовечора знов туляться в молитві.
Вони надії добрі винуватці,
Бо вірить жінка – буде мир і буде жити!
Такий вірш, як з повної чаші співчуття та бажання підтримати, вилився з моєї душі за кілька хвилин. Спершу були знайомство, тиха розмова, погляди очі в очі та світлина у лікарняній палаті № 11. Мали ми час для розмов, які ставали чи то історією війни, чи то сходиною надії до перемоги. Сьогодні, після третьої операції на долонях рук, Людмила з родиною проживає у с. Хоросно, що поблизу Львова. Вона тішиться затишком наданого дому (тамтешня мешканка, милосердна жінка, впустила у свій будинок сім’ю біженців з Маріуполя, бо сама перебуває за межами України) і можливістю вирощувати городину на присадибній ділянці. Та найбільша радість – це те, що поряд немає вирв від бомб, не роздирають тишу кулі, не чути мови ненависного ворога. Тепер, складаючи скалічені руки у молитві, Людмила просить у Бога миру, благає сили, захисту та перемоги ЗСУ, витирає сльози при звістках про загиблих солдатів і серцем прагне, щоби кожна родина жила у своєму рідному домі.
Лікарняна історія знайомства з Людмилою Чернобривець із Маріуполя вражала драмою її життєвої дороги від війни до перемоги. Цього болю, відчаю та надії крізь усмішку не знатиме той (у тому числі і я), хто не жив під кулями, не бачив руїн власного дому та не втрачав своє … минуле.
Галина ПРИРІЗ
