Минулого тижня пацієнт травматологічного відділення Денис Дубков завітав у редакцію і розповів про те, що спричинилося до його перебування у міській лікарні, а згодом – і його цивільної дружини Софії Боровкової. Але насамперед висловив вдячність лікарям і персоналу медичної установи
Строкатий кількатисячний загал тимчасово переміщених осіб з розбомблених російською артилерією та ракетами міст південної частини України, які натепер замешкали у Новому Роздолі, – це люди з різними долями, різними матеріальними статками та статусами, навіть з різними світоглядними позиціями (зрештою, теперішній очевидний російський геноцид українців із багатьох з них вже «вичавив» зачарованість північним «братнім» народом, а у інших цей процес набирає обертів).
Дай Бог їм усім здоров’я та силу духу перенести неймовірно складні випробування, які їм довелось уже пережити, спричинені агресією знеособлених створінь у людській подобі з «ерефії».
Однак, мабуть, життєва доля сім’ї мешканців Бахмута – 38- річного Дениса Дубкова та 20-річної Софії Боровкової – таки вирізняється з – поміж доль інших переселенців. Вирізняється якоюсь невідворотністю і особливими обставинами. Про це відверто, не приховуючи навіть специфічних моментів власної біографії, оповідав репортеру зовні незворушний, наче натурник у майстерні художника, Денис.
Вже навіть зовнішній вигляд відвідувача редакції – помітна худорлявість на тлі зросту понад 1 метр 80 см, руки із характерним татуюванням, милиці та нога чи то в гіпсі, чи то в спецапараті – мимоволі підказували про непростий життєвих шлях молодої людини.
Власне, розповідь Дениса про себе та про обставини, що уготовили йому таку долю, підтвердила таке припущення. І вони до певної міри вписуються у відоме прислів’я «Життя прожити – не поле перейти».
Отже, найхарактерніші моменти із життя Дениса Дубкова та про суть проблеми, у якій опинилося це цивільне подружжя (на фото) – у інтерв’ю.
Відповідь на запитання, що саме спонукало його у такому стані – на милицях, – пішки подолавши шлях з міської лікарні до редакції, Денис Васильович розпочав із вступу про те, як він взагалі опинився у Новому Роздолі та ще й у шпиталі.
-Все сталося неймовірно несподівано: у Бахмуті Донецької області вранці, 8 березня, я вийшов з квартири і йшов вулицею зустрічати дружину і тут десь неподалік вибухнула російська ракета. Це було так раптово, що тільки через мить відчув біль у нозі і зрозумів, що отримав поранення. Спочатку мене госпіталізували у місцеву лікарню, однак, оскільки поранення було не з легких, мене було скеровано на продовження лікування у обласну лікарню в Дніпрі. Обстеживши поранення, лікарі з травматичного відділення встановили на мою ногу складну металеву конструкцію. А невдовзі, після лікарського консиліуму, мене скерували на лікування у Львівську лікарню швидкої допомоги №8. Власне, за таких сумних обставин я вперше в житті відвідав Західну Україну.
–Ви корінний мешканець Бахмута, чи уродженець інших теренів Донеччини?
-Якщо відповідати відверто, то в мене, уродженця Донеччини, насправді доволі непроста, якщо не сказати, нещаслива біографія. На жаль, моя матінка після розлучення з батьком, який був схильний до зловживання спиртними напоями, залишилася з маленькими дітьми – дочкою і двома синами. Її життя, саму розумієте, за таких обставин було сповнене труднощів, отож мати час від часу знімала напругу нелегких буднів з допомогою «зеленого змія». Невдовзі і померла. А нас, дітей, місцеве управління у справах неповнолітніх розподілили по інтернатах. Отож я туди потрапив у 3-річному віці. Про той період спогади не надто світлі, адже мене, малого та худорлявого, міцніші та старші вихованці віднесли до розряду «слабаків», а звідси і ставилися відповідно, утискало, бувало, що й руки прикладали. Звичайно, я давав здачі, але їх було більше. Одне слово, я звідти декілька разів утікав, мене виявляли міліціонери і знову відправляли у інтернат. Щоправда, вже трішки подорослішавши, чергова втеча була найтривалішою і мене довго не могли відшукати правоохоронці. Вважаю це світлим моментом у дитячій біографії, бо тоді мені надали тимчасовий притулок у одному чоловічому монастирі. Власне, там мене монахи вчили молитися, розповідали про Бога, який допомагає усім, хто в нього вірить, особливо нужденним. З того часу я вірю у Всевишнього.
Утім, суворе сирітське життя, можливо, не та юнацька компанія, але все таки, мабуть, найбільше, що брак засобів до існування, спонукали мене до вчинення злочину. Його легко викрили правоохоронці і у 15-річному віці за крадіжку мішка борошна мене засудили на певний термін у дитячу колонію. Що я там пережив і побачив – навіть не розказуватиму. Власне, звідти і характерні татуювання на руках та тілі.
А далі життя пішло як пішло – було всякого потроху, на прожиття заробляв, переважно підсобляючи майстрам на будовах. Принагідно, займався спортом, зокрема, кікбоксінгом, бо ще в інтернаті добре затямив, що за себе треба вміти постояти. До речі, брав участь у змаганнях, був і призером, і переможцем. Але потреба заробляти на хліб насущний відволікали від занять.
Вже в Артемівську, тобто Бахмуті, як тепер перейменували це місто, познайомився із Софією Боровкою. У неї теж життя непросте, адже вона – інвалід першої групи з дитинства із складним діагнозом. І наші стосунки, до певної міри, нагадували рядки з відомої у ті часи пісні – «Просто встрєтілісь два одіночества…».
От ми невдовзі після знайомства і пройнялися почуттями одне до одного і вирішили поєднати свої долі – стали подружжям, щоправда, цивільним. Спочатку жили у квартирі Софії разом з її матір’ю та братом, але він ставився до мене недоброзичливо, тому ми з дружиною зняли неподалік квартиру. Так і жили поки в лютому росія не пішла війною на нашу українську землю.
–Що тут скажеш після вашої історії? Однозначно, непростий вам стелиться життєвий шлях. Бажаю, щоб ви з дружиною подолали всі перепони і зажили щасливо. Повертаючись до теми розмови: яким чином ви опинилися у Новороздільській міській лікарні?
-Як б сказав, що це питання вирішували виключно лікарі. Зокрема, згідно з рішенням медиків Дніпропетровської обласної лікарні мене скерували продовжувати лікувати травмовану ногу у Львівську лікарню №8. Провівши низку обстежень, тамтешні лікарі вирішили за доцільне перевести мене доліковуватись у відділення травматології лікарні вашого міста. У Новий Розділ мене доставили машиною «швидкої допомоги» числа 20 – 21 травня. Отже, виходить, що тут я вже перебуваю майже два місяці.
Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність лікарям Святославу Васильовичу Данчаку та Олександру Степановичу Яремчуку, які дуже фахово лікують травму ноги, десь три тижні тому встановили відповідний апарат на зразок «апарату Єлізарова», але сучасніший без шпичок. Якщо чесно, то порівнюючи попередні шпиталі, де я перебував, у новороздільському відділенні травматології відчувається дещо вищий рівень, як, власне, і ставлення лікарів та медперсоналу. Я глибоко вдячний усім – і травматологам, і медсестрам, і санітаркам та працівникам кухні, бо готують тут дуже смачно.
–Впевнений, що прочитавши вашу оцінку їхньої роботи, працівники відділення відчують приємні емоції. Утім, пане Денисе, мабуть, час перейти до коментаря про вашу цивільну дружину – яким чином Софія опинилася разом з вами у травматологічному відділенні міськлікарні?
-Гм, це також доволі цікава історія. Отже, оскільки у Бахмут майже щодня «прилітають» снаряди та ракети і невідомо, що людину чекає наступної миті або ж дня (моє поранення – один з таких прикладів), то моя дружина Софія з матір’ю виїхали до родичів у Овідіопільський район на Одещині. А вже звідти минулого місяця прибула у Новий Розділ і адміністрація міської лікарні надала нам у травматологічному відділенні окрему палату. Також виділи деякі речі для санітарно – гігієнічних потреб. Додам, що моя дружина – інвалід з дитинства з діагнозом ДЦП, отож пересувається із певними труднощами. Крім того, перебуває на 19-ому тижні вагітності.
До слова, ми знаходимося і на харчовому утриманні лікарні. Водночас, зізнаюся, що наш побут нелегкий, дружині важко пересуватись через інвалідність, мені також, тому що ще не вилікувана травма. Звичайно, хотілося б, щоб нас переселили у окрему кімнату в гуртожитку, призначений для «нових» містян – переселенців. Як дізнався, зараз його ремонтують. Надіємось, що і нам там знайдеться місце, якщо його введуть в експлуатацію. Або ж нададуть кімнату в іншому гуртожитку, бо в лікарні, мабуть, так довго нам не дозволять жити. Утім, надіємось на розуміння.
Також моя дружина наприкінці липня отримала в міському Управлінні соціального захисту довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що дає можливість отримати матеріальну допомогу. Утім, це залежить від того, коли на запит управління соцзахисту у таке ж відділення Овідіопольського району надійде відповідь, що Софію Боровкову знято з обліку внутрішньо переміщеної особи, яку вона оформила, коли, як зазначав вище, тимчасово перебувала там з матір’ю. Якось так.
Так що ми перебуваємо у доволі непростих матеріальних умовах, адже і я не маю довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
–Трохи незрозуміло, з якої причини?
-Що ж, поки що причина є і доволі серйозна. Зізнаюся, що ще у 2018-му році загубив паспорт, мав ксерокопію, але вона з часом зносилася і тому наступні копії з неї виходять нечіткими. А це, своєю чергою, породило для мене проблему з виробленням нового паспорта, щоб була законна можливість виробити відповідні документи про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Утім, нещодавно подав заяву у Новороздільське відділення поліції про втрату паспорта, щоб була підстава виготовити новий.
–Насамперед, редакція, щоб ви розуміли, не та установа, яка вирішить або ж прискорить вирішення ситуації, у якій ви, фактично через російську агресію, опинилися з цивільною дружиною. Максимум, спробуємо отримати коментарі у компетентних осіб стосовно вашої перспективи перебування у Новому Роздолі.
-Звичайно, я до вас не прийшов скаржитися на когось. Ще раз наголошу: коли відчув у міській лікарні таку турботу і опіку до себе, то просто землю цілував і пішов у міську православну церкву помолитися і за колектив лікарні, і за ваше місто. Просто хотів з кимось поділитися, яким чином на нас навалилося стільки проблем і висловити надію, що все буде добре.
Розпитував Іван БАСАРАБ
ВІД РЕДАКЦІЇ. З огляду на описану доволі непросту ситуацію із цивільним подружжям переселенців з Бахмата, які живуть у травматологічному відділенні міської лікарні, репортер звернувся за коментарем до компетентних посадових осіб. Отже, пряма мова.
Ольга ШЕЛУДЬКО, заступник головного лікаря КНП «Новороздільська міська лікарня»
-Насамперед, поясню, що у період військового стану Департамент охорони здоров’я Львівської ОВА скеровує по медичних закладах області тимчасово переміщених осіб, які були свого часу доставлені до Львова, зокрема, у військовий госпіталь, інші шпиталі, з різними пораненнями, травмами тощо і проходили лікування. Отож пройшовши курс лікування у львівських лікарнях, надалі вони скеровуються у медичні заклади міст та райцентрів області, де є вільні місця, на долікування.
Власне, таким чином департаментом охорони здоров’я до нас у міську лікарню було скеровано четверо чоловік з різними травмами.
Натепер ситуація з цією категорією пацієнтів така. Один з них, пролікований, вже відбув у Харків, оскільки там померла його мама; ще один із Сіверськодонецька, вже повністю пролікований, 1976 року народження, після одужання відвідав Управління соцзахисту, де йому підготували відповідне скерування у військкомат. Наскільки мені відомо, зараз він проходить медогляд, необхідний для того, щоб бути зареєстрованим у військкоматі.
Третій пацієнт з Ізюмського району Харківської області, якого вилікували від отриманих поранень, вже пройшов процедуру реєстрації в Управлінні соцзахисту про взяття на облік як внутрішньо переміщена особа і йому надано житло у гуртожитку на бульварі Довженка, 6.
Стосовно Дениса Дубкова та його цивільної дружини, яка на початку червня прибула до нього у Новий Розділ. Отже, з паном Денисом ситуація доволі серйозна, оскільки у нього немає жодних документів, що посвідчують особу. З цього приводу адміністрація лікарні консультувалася з міським відділення поліції і правоохоронці дали йому дозвіл на пересування містом, оскільки він написав заяву про втрату паспорта.
Стосовно Софії Боровкової, 2002 року народження. Вона має усі необхідні документи: і посвідчення особи, і посвідчення інваліда з дитинства, і амбулаторну картку. Під час спілкування вона повідомила, що вагітна, тому адміністрація лікарні скерувала її на обстеження до спеціаліста – гінеколога у кабінет жіночої консультації поліклініки. Її взято на облік з приводу вагітності.
З огляду на те, що вона разом із своєю мамою взята на облік як внутрішньо переміщена особа у смт Таїрове Одеської області, ми порадили їй піти у міське Управління соціального захисту населення , щоб зробити перереєстрацію на Новий Розділ, оскільки вона тут перебуває із цивільним чоловіком.
Відповідно, постало складне питання забезпечення Дениса Дубкова та Софії Боровкової житлом, яким адміністрація лікарні займається спільно з керівництвом Управління соцзахисту. Очікуємо на прибуття відповідних документів Софії Боровкової з смт Таїрове Одеської області, про що зазначала вище, а наступним кроком буде взяття її на облік як внутрішньо переміщено особу нашим управлінням соцзахисту.
Аж тоді вирішуватимемо питання із житлом. Зважаючи на ситуацію, не впевнена, що це буде зробити легко. Так що цілком можливо, що вони перебуватимуть на утриманні міської лікарні включно до пологів Софії Боровкової.
Галина КАЛІНЧУК, начальник Управління соціального захисту населення Новороздільської міської ради
– Отже, Боровкова Софія Сергіївна звернулася 25 липня 2022 року в міське управління соцзахисту, того ж дня вона була зареєстрована і внесена в базу даних як внутрішньо переміщена особа, про що їй було видано довідку. Також підготовлені всі необхідні документи для виплати Софії Боровковій відповідної допомоги. Слід додати, що оскільки вперше вона була зареєстрована і перебувала на обліку у Овідіопольському районі Одеської області, тому як тільки на наш запит, який ми відправили 28 липня, звідти надійде відповідь з управління соцзахисту, що вони припинили виплату, лише після цього наше управління надаватиме Софії Боровковій вказані виплати.
І декілька слів щодо покращення цим особам побутових умов. У Новому Роздолі немає спеціального житла для суто внутрішньо переміщених осіб. Досі вони розміщалися по гуртожитках. А в ситуації з цивільним подружжям внутрішньо переміщених осіб Софії Боровкової та Дениса Дубкова складно сказати, коли їм буде надано окрему кімнату у гуртожитку. Поки що відбувається ремонт гуртожитку, призначений для поселення внутрішньо переміщених осіб. Звісно, це займе певний час. Так що поки що вони живуть у окремій палаті у травматологічному відділенні міської лікарні.
