Поперемінно сонечко і дощик супроводжували новітнього Героя Миколу ФОКА у його останню земну путь. Напевно, так плакала його душа, прощаючись з рідними, з побратимами, з Україною, за яку поклав своє життя. А йому б ще жити і жити, тішитися навколишнім світом, доглядати батьків, бавити онуків… Так, на свій вік Микола був справжнім живчиком, підкреслювали усі, хто його знав, і разом з тим останнім часом сумно зауважував: та щось втомився я дуже, відпочити би…. Хто ж думав, що піде на ….вічний спочинок…. залишивши у скорботі згорьовану матір і кохану дружину, улюблених донечок, з якими от щойно складали спільні плани, вдячних побратимів, сумну родину і, звісно, зранену Україну. Бо ж був Микола Фок таки послідовним, активним, навіть затятим у своїх переконаннях патріотом…
Був, шкода лишень, таких людей втрачає Україна і громада…
Микола ФОК народився 9 грудня 1969 року у Новому Роздолі, де і зростав, мешкаючи у будинку по вул. Л. Українки. Навчався у Новороздільській школі №3.
Згодом Микола навчався у Новороздільському професійному ліцеї за професією “апаратник хімічного виробництва, КВПіА” у 1985-1988 рр. Зі слів майстра виробничого навчання Мищак М. Д. завжди був активним, відповідальним, товариським. Отримав і вищу освіту, заочно навчаючись на економічному факультеті харківського інституту.
Працював по спеціальності – на азотно-кисневій станції на сірчаному комбінаті. А потім оця його вроджена чесність і нетерпимість до несправедливості привела до лав міліції – пішов працювати у ВДСО (відомча державна служба охорони), згодом – у місцеве відділення поліції.
Тож з перших днів повномасштабного вторгнення ненависного ворога став на допомогу, формуючи у Новороздільській громаді місцеву самооборону, потім добровольче формування – завжди активний, завжди безвідмовний, відповідальний: «Неймовірний живчик, людина, якій можна було довірити важливе і на яку можна було покластися», – наголошувала міський голова Ярина Яценко. Повістку отримав 10 лютого 2023 року, навіть не задумувався, чи йти, адже згідно статусу міг би і відмовитися, такі теми відкидав з пів слова. «Учебка» – Моршин, Рівне. І весь час на передовій – Бахмут, Часів Яр, Ізюм, Харківщина… Тижнів за два до останнього бою перекинули під Авдіївку. «Пекло, стоїмо на голому полі», – говорив рідним. Навіть Бахмут, з побитими, але якими-неякими посадками, видався ще непоганою позицією.
Сержант, командир 3-го відділення зенітного ракетного взводу 68-ї бригади 420 батальйону, нагороджений хрестом воїна-єгеря 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша і нагородним беретом, командир, якого оплакували його побратими Гаррі і Євген (ще з часів роботи в поліції разом стали на захист України): «Усім би таких командирів, – сумно константував Гаррі, єдиний живий і неранений із взводу, – любив нас, як і ми його. Дбав за нас. Ніколи не давав задню. Такий живчик на свій вік. Такий справжній і щирий. Дякую тобі, Фокс!».
Війна на передовій – це війна дронів. За три доби чергування Микола Фок збив 9 дронів. Але і сам став ціллю для ворожого дрону: близько пів першої ночі з 12 на 13 квітня поблизу села Семенівка Донецької області скид з ворожого дрону зупинив серце Воїна.
А за добу до того спілкувався з молодшою донечкою, своєю «щебетушкою», як її називав. Аня приїхала 11 квітня до рідного дому, щоб нарешті побачитися з татом (не бачилися уже понад два роки), мріяла про зустріч, планували, як разом поїдуть на відпочинок. Сім’я, розкидана по світу, таки зібралася разом, востаннє, щоб провести свого сина, чоловіка, тата, Героя в останню земну путь – на вічний спочинок…
«Який він був добрий, всім співчував, всім допомагав, щирий, милосердний, віддав би все, що мав … І в школі мав похвальні грамоти, і в училищі майстрова так сподобала мого сина. А нічого не розказував про війну, все відмахувався, мовляв, то не телефонна розмова. Не хотів, щоб мама хвилювалася…», – гірко монотонно приговорює мама Марія. Мама, яка хоронить другого сина, уже єдиного сина…. У 2000 році трагічна подія, коли злочинець розстріляв поліцейських у авто, сколихнула наше місто. Тоді загинув 26-річний Руслан Цюра, молодший брат Миколи. І з тих пір він став опорою та захистом мами і вітчима Володимира.
34 роки спільного подружнього життя з Вірою: «Золота людина, ніколи нікому не відмовив, навіть будучи у відпустці, щойно йому зателефонували, одразу біг на поміч. І завжди позитивний, завжди оте життєствердне: «Та все нормально, все ОК». Лише в останніх розмовах наголошував: я уже дуже замучився, так хочу відпочити».
І не дивно, пережити усі тяготи і тривожної поліцейської служби, і служби на передовій. Чи то відчував? От собачки (а Микола, як і вся його сім’я, страшенно любив собачок) дійсно відчували недобре – так завивали напередодні…. Спочатку у родині Микола Фока мешкала розумна вівчарка, займався нею, навіть призові місця брала на регіональному рівні міжнародних змагань. Потім – алабай. Останній дарунок рідним привіз з Бахмута – Рижульку: Щойно побачив це щеня у привезеному авто, як воно пригорнулося до Миколи. «Тільки не віддавай нікому!» – попросив дружину, коли привіз додому. І ім’я залишив, придумане другом Гаррі – Рижулька.
Доля склалася так, що обидві донечки мешкають у Польщі, тож бачилися ще напередодні повномасштабного вторгнення. Востаннє зібралися на спільний сімейний Святвечір у січні 2021 у Варшаві.
«Найдобріша людина в світі наш тато. Хороший, дбайливий, все порішає за нас, підтримує – схлипує 32-річна Іринка. – Три години ми говорили за кілька днів до загибелі. Казав тато: «Іра, приїду до тебе на своїй ласточці. Всі разом будемо». Говорили про все – сумне і веселе, сміялися і тужили. І чесно додав тато: я так змучився…. І казав: ось тут, біля Бахмута, я зрозумів, яке життя дивне. Тут у селах багато дітей, тож зібрав мандарини, печиво, завіз дітям, даю їм, а дорослі так зверхньо: а ти чого сюди приїхав? Така неповага… Навіть казав якось: ну за що я воюю? Коли води не подали біля Авдіївки люди…. Та від цього не втрачав свого патріотизму. Він би сперечався і доказував кожному, що треба захищати Україну, ніколи і мови не було якось відкосити. Навпаки, говорив, як то такі молоді і йдуть на війну. Краще я піду воювати, я хоч життя бачив. Тату, та тобі також за п’ятдесят уже, – хотіли спом’янути. – Ну та, та я ще молодий, тільки жити починаю, – відсміювався. Скільки до нього приходять! Всі його знають! А нам не віриться, що то наш тато. Десь до останнього сподівалися, може, помилка».
Молодша, 23-річна Аня, татова «щебетушка», не йме віри, що тата немає. «Ми з татом однакові характером: справедливі, чесні, трохи взривні, бо дуже несправедливість дратує. Я 9 років займалася футболом, із татом любили м’яча поганяти. Тато гордився мною, завжди підтримував. Він дуже багато говорив і казав, що його ніхто не переговорить, але один раз таки сказав: ну, вже стільки говорити і я не можу…Тому і називав мене «моя щебетуха». Коли, бувало, мама щось не дозволяла, то звонила татові, знала, він все дозволить. І дбав за нас, пригадую, у Києві навчаючись, захворіла, то він уже за 8 годин був у Києві, із лікарем уже домовився. Завжди гордився нами, своїми донечками. І улюблений жарт: розумні діти, бо розумний тато. А ми гордилися, що наш тато в поліції і може нас захистити. Вчив нас патріотизму. І сам любив дуже про політику говорити. От і його побратим Гаррі згадує: тільки зачепи тему політики, то міг годинами вислуховувати роздуми…. І майстер на всі руки: і машину зремонтувати, і ремонт зробити, все робив. Пригадую, колись ми з ним дуже захотіли дерунів (мама поїхала на роботу) і почали двоє готувати: ох, вся кухня була в тій бульбі, але деруни ми таки зробили і посмакували ними. А на війні як готувати навчився, яким кухарем став, які страви виготовлював своїм побратимам. І собак любив просто дуже, як і всі ми. Якось і котика принесли, то спочатку казав не треба, а за півгодини вже бачу: приліг, гладить котика за вушками, приговорює до нього….
Як прикро, що не змогли побачитися після дворічної розлуки. День перед тим говорили по телефону, востаннє, я уже в Новому Роздолі була, сказав, купіть собі колечка від нас з мамою на пам’ять, планували разом на відпочинок поїхати, сміявся багато, але разом з тим казав, що був змучений. Уже після жахливої новини приснився: ніби йде додому, у тій же військовій формі, і казав: та додому йду, мене вже три роки не відпускають, а я так відпочити хочу. І такий зморений був».
Небагатослівні, але які щирі були у співчуттях побратими Миколи – Євген, Гаррі і Володя. 28-річний Гаррі, який себе називає дитиною війни, бо з 2014 року на захисті, нарікає: нема того патріотизму, нема стільки бажаючих, нема молодих воїнів, скільки помилок у керівництві, бо ж знає то все з власного досвіду, іноді і додому не хочеться їхати, гірко стає, бо тут ніби й нема війни, живуть на повну, збайдужілі, от якось їхали до Києва, квитків не було, впросилися в тамбур, бо ж терміново треба було, то заплатили втридорога (бо, мовляв, ви ж військові, гроші маєте) і жоден цивільний не підійшов, не запропонував присісти, хіба такий самий військовий і підтримав. Ох як гірко таке чути…
Микола ФОК якраз був тим справжнім – другом, воїном, патріотом, приклад для всіх, один з тих, завдяки кому Україна стоїть і сьогодні! Нехай душа загиблого знайде вічний спокій! Вічна і світла пам’ять Герою!
Віра ВЛАСЮК
