Історія життя Олени Намазової, з якою нещодавно познайомився з приємного приводу – народження її внучки, що, власне, і привело її у редакцію, аби висловити через газету подяку людям в білих халатах, у певних фрагментах її оповіді викликає асоціацію з Біблійними часами, коли світло віри в Ісуса Христа осявало життєвий шлях перших християн, додавало снаги жити гідно за будь – яких обставин. До речі, про свій життєвий шлях пані Олена оповіла під час нашої тривалої розмови якось мимоволі. І в тому, що Олена Василівна у певний момент незбагненно відчула потребу поділитися з журналістом оповіддю про свою непросту долю, яка вмить змінилося кільканадцять років тому у Херсоні, співрозмовниця теж вбачає волю Божу.
Це сталося з двадцять років одного зимового дня, коли у оселю до вдови з п’ятьма діточками прийшли добрі люди і принесли дари і слово Боже і відтоді вона увірували у Всевишнього, який щодня дарує їй любов, світло надії і загартовує терпеливістю
Якщо відверто, то у понад 40-річній газетярській практиці таких світлих і відвертих співрозмовників було, як кажуть, на пальцях однієї руки порахувати, тому насамперед висловлюю Олені Василівні вдячність, що дала згоду на інтерв’ю.
А щодо нашої бесіди, під час якої пані Олена виразними штрихами оповідала про епізоди свого складного життєвого шляху, який багато років тому через поважні обставини змінив долю мешканки Нового Роздолу, то вона була настільки розхристаною, що ваш автор вирішив упорядкувати її у більш – менш послідовний ряд у форматі інтерв’ю.
– От Ви на початку нашої розмови згадали, що є уродженкою Нового Роздолу. Це вже згодом колооберт життєвого шляху продовжився аж у Херсоні. Можливо, трішки розкажіть саме про цей далекий період Вашого життя та юності
– Отже, теперішнє моє прізвище Намазова, яке ношу, відколи вдруге вийшла заміж, а моє дівоче прізвище Майдибура. Отож розпочну із сімейної біографії. На початку 50-х мій батько, Василь Майдибура, уродженець Вінничини який працював газоелектрозварником на одному з підприємств Калуша, прибув у відрядження у Новороздільске СМУ – 27. Схоже, і умови роботи та зарплатня у спеціальному монтажному управлінні, і юне місто, яке стрімко розбудовувалося, і мешканці – майже суціль молоді люди, котрі прибули на будову гірничо – хімічного комбінату «Сірка», батькові припали до вподоби, отож він і вирішив сюди переселитися на постійно. Тут і закохався в дівчину Марію, уродженку с. Крупська, яка теж прибула працювати у Новий Розділ, а невдовзі молодята і сім’ю створили.
Власне, відтоді батько працював незмінно в СМУ -27 до 1985 року, коли пішов на заслужений відпочинок. Утім, після виходу на пенсію прожив ще тільки рік і після швидкоплинної хвороби помер.
Невдовзі після закінчення школи я вийшла заміж за мешканця села Березівці і була там за невістку. Звісно, нам, молодому подружжю, хотілося жити окремо, отож, скориставшись привабливими запрошеннями вже й не пригадаю якої організації, яка агітувала людей їхати працювати на південь України і пропонувала вигідні умови, невдовзі переїхали у Херсон, де молодим сім’ям надавали сяке – таке житло та працевлаштування. Там ми з чоловіком прожили 25 років. Це були непрості будні трудової сім’ї, наш був нелегкий, нам хотілося якось вирватися з цього сірого кола, проте ніяк не виходило. Звісно, чоловік нервував, що не вдавалося гідно підняти на ноги сім’ю, все частіше почалися сварки і таке інше. Таку обстановку важко було зносити, бо вже народила двох діток, але через чверть століття спільного життя ми таки розлучилися.
-Мабуть, важко доводилося одинокій жінці на чужині та ще й із двома дітками. Скільки часу тривала самотність, допоки сім’я знову не стала повною?
– Еге ж, правду кажете, життя для самотньої жінки із діточками у селі, де треба докладати багато фізичної праці, а заробітки надто скромні, сповнене труднощів. Але ми якось давали собі раду. І через деякий час познайомилася із мужчиною, який проявляв серйозні почуття, добре ставився до мене та дітей. Я відповідала взаємністю, отож невдовзі знову вийшла заміж. Мій другий чоловік, Абдвілі – кримський татарин, батьків якого у 1944 році безжальний сталінський комуністичний режим разом з усім кримськотатарським народом депортував протягом доби з рідної землі. Його сім’я опинилась на поселенні аж в Узбекистані. А він, відслуживши в армії, поселився в Херсоні, аби ближче до рідної кримськотатарської землі.
Отже, у нас народилося ще трійко спільних дітей, а загалом мала їх п’ятеро. Хоча і важко доводилося, але з дітьми наша скромна оселя була не тільки гамірною, але і якоюсь світлішою. І вірилося, що ми таки виборсаємося із доволі похмурих сільських буднів (бо жили ми в приватному будиночку у передмісті Херсона Кіндійці, яке раніше було селом, до прикладу, як Малехів і Новий Розділ) де багато роботи, мало розваг, а надії хіба що пробуджували «мильні» кінофільми та серіали.
Утім, грянули нові випробування – у віці 45 років помер мій чоловік і залишилася я на білім світі самотньою вдовою із п’ятьма дітками.
–Й справді, непросто складалося Ваше життя у Херсоні. Як склалося Ваше подальше життя за таких похмурих обставин ?
-Так, якщо чесно, то наша сім’я ледь зводила кінці з кінцями. Було нестерпно відчувати, що існуючих умовах вкрай складно забезпечити сім’ю і дітей пристойними умовами, але ми не здавалися, хоча це вартувало багато фізичних та душевних зусиль. Утім, відчувала якусь безнадію, хоча діткам і не зізнавалася. І порятунок прийшов несподівано, як диво. Це було, мабуть, з рік до того, як помер чоловік пригадую стоді сутужно було, коли вже й не знала, з чого дітям приготувати їжу. Саме в цей скрутний момент у нашу домівку прийшов Господь…
–Перепрошую, знаю, що цей день круто змінив Вашу долю і Ваше світовідчуття. Якщо можна, будь ласка, докладніше про цей справді знаменний у Вашій біографії день?
-Найперше скажу, що я все життя вірила в Бога так як вірить більшість людей – православних, греко – католиків, з інших християнських конфесій. Це була традиційна віра. Я знала, що є Матір Божа, що є Бог, який усе бачить і карає за гріхи, за брехню, за інші провини і таке інше. У селі, яке територіально злилося з Херсоном, церкви не було. І одного разу, коли у моєму житті настав, мабуть, найважчий момент, Бог прийшов до мене і врятував від зневіри.
Скажу відверто, тоді я не мала роботи, бо в мене, як і в чоловіка, сезонні роботи вже закінчилася аж до весни. 1999-й рік, зима надворі, корова в хліві була в запуску, тож молока, сиру, сметани від нашої годівнички теж до часу не могло бути. Ми з чоловіком по черзі мололи на млинку зерно, щоб кашу зварити і дітей нагодувати. Ні хліба, ні бульби у той день теж не було. Діти маленькі, а їсти приготувати нема з чого.
Пам’ятаю, того вечора я поставила каструлю на пічку, аби вода в ній закипіла. Вода кипить, а вкинути туди нема що. Сиджу на дивані і дітям казки читаю. І нічого не можу придумати, аби чимось дітей нагодувати. Взяла образок Божий, стала на коліна і кажу Господу, що не маю чим дітей нагодувати. І тут раптом відчиняються двері і заходять люди (стуку я в розпачі не почула). І кладуть на стіл пакет, у якому хліб, сіль, крупи, цукор, масло, ще щось їстівне, вже й не пригадаю. І кажуть: ми прийшли з Херсона вам сказати, що Бог вас дуже любить. А нас до вас послали його ангели, щоб сказати, що ви Богові не байдужі. Я цей момент запам’ятала на все життя, бо фактично відтоді колооберт моєї долі змінився, життя набуло сенсу. Бо я, а згодом і мої діти, по – новому сприйняли Бога. Насамперед, що він не далеко на небесах, як раніше, а що Він – поряд, зі мною, з моєю сім’єю, що він, Серцевідець, слухає наші молитви, і допомагає. Щоб ви зрозуміли, поясню, що того дня у нашу домівку з дарами іі словом Божим завітали віруючі люди з Церкві «Велике доручення». От, приміром, мабуть, ви та інші люди, зазвичай називаєте це відгалуження християнської церкви ( породженої ще в часи Реформації), харизматами. А ми називаємо церквою «Велике доручення» ( до слова, в різних містах назви можуть бути дещо іншими). Ця Церква, коли їй стає відомо, що є люди, сім’ї, немічні, які потребують допомоги, навідує таких осіб і надає допомогу. Власне, так було і у моєму випадку у Херсоні. Пригадую, прощаючись, ці представники Церкви запросили мене і мою сім’ю на служіння в їхню Церкву «Велике доручення». Я спочатку думала, що це якась секта, але коли пішла на служіння, то переконалася, що це християнська Церква тільки з дещо іншим обрядом , де щиро вірять в Господа, покладаються на Нього – і Він повсякчас допомагає тим, хто увірував в Нього всім серцем.
Отож я прийшла до Бога, покаялася, прийняла Христа в своє життя – відтоді моє життя змінилося, навіть відновився слух у одному вусі, на яке через хворобу довго не чула. І приїхавши в Новий Розділ я почала ходити у тутешню Церкву «Життя». І всі діти мої віруючі.
О, Господь Бог – мій спаситель, він стільки див зроби для мене у житті, що усього і не переказати. Він всюди, він – завжди зі мною.
–На початку ми згадувала, що дружина Вашого сина Руслана Аня, хоча стільки пережила стресів вагітною у перші дні російського вторгнення в Херсон, щасливо і без ускладнень народила донечку у пологовому відділені Новороздільської міської лікарні. Може, згадаєте якісь деталі, що особливо запам’яталися у ті дні?
-Так, невдовзі після приїзду у Новий Розділ, приблизно у середині – наприкінці травня, невістка відчувала проблеми з тиском, який не внормовувався. І під час огляду лікарі гінекологічного відділення десь за тиждень до очікуваних родів прийняли рішення покласти Аню у відділення, аби контролювати її стан. І дякуючи Богу, 15 червня невістка народила донечку. Я ще раз хочу від щирого серця подякувати Богу нашому за нашу лікарню, за кожного працівника пологового відділення – від санітарочки до акушерочки, від медперсоналу до лікарів, які так піклувалися і зробили все найкраще, аби невістка щасливо народила донечку.
–Відомий багатьом батькам, бабусям і дідусям стан. Так що вітаю з успішними родами невістку і Вашу сім’ю. Хто з лікарів брав участь у таїнстві появи на світ Божий нового життя?
-З вдячністю і радістю повідомляю – це Ігор Михайлович Федоращак і Галина Іванівна Лесюк Я кожен день дякую Богу за наших лікарів, бо вони високі професіонали і дуже людяні, чуйні та світлі особи. Окремо скажу про увесь колектив відділення: дякую усім, бо кожен виконував свою роботу сумлінно, усі були приязні і привітні, а це дуже багато важить у ситуації, коли і породілля, і рідні повсякчас переживають. Отож і фахова лікарська підтримка і емоційна додали сил і терпіння невістці. Батьки вже назвали новонароджену Аделінкою, хай росте здорова, на радість батькам і рідним, під Божою опікою. Дякую ще раз людям в білих халатах.
-А за яких обставин Ви з дітьми знову повернулися у Новий Розділ, коли вже овдовіли?
– Отже, коли після смерті чоловіка минуло трохи часу, моя свекруха, яка жила у Берездівцях, запропонувала мені приїхати з дітьми жити до неї в приватну садибу. Мовляв, досить поневірятися по чужині багатодітній матері. А в Берездівцях будинок, сяка – така господарка. Я дуже втішилася такою пропозицією і, звісно, дала згоду. Вирішили, що дорослі старші сини залишаються у Херсоні, а зі мною поїдуть менші діти. Так і зробили.
Я була переповнена емоціями і їхала до свекрухи, як у землю обітовану (чомусь так собі уявляла переїзд). Це було років з 15-ть тому, пригадую, що десь у серпні, буквально за тиждень до 1 вересня – початку навчального року. На той час дітки були ще маленькими – дочка Ліля в 4-й клас перейшла, син Акім – в 6-й, а Ізмаїл – в 9-й. Я настільки щиро пройнялася запрошенням свекрухи, що прибула в Берездівці майже ні з чим, та і як було в моїй ситуації накопичити сякі – такі статки.
Отже, прибули ми у Берездівці до свекрухи і, як кажуть, спільним домом, прожили десь з рік. На жаль, свекруха чомусь була дуже прискіплива до нас, особливо до дітей – то не так, то не так, туди не ходи, цього не роби тощо. Одне слово, і я, і діти відчутно страждали. У розпачі я вже подумувала повернутися знову у Херсон. Але, слава Богу, тодішній пастор новороздільської Церкви «Життя» Олег, якому я оповіла про свої негаразди, відрадив від цього наміру. Його аргументи були дуже слушні: «Не приймай поспішного рішення, бо і там буде нелегко. А в Новому Роздолі є де жити (якщо вже геть буде нестерпно і доведеться піти від свекрухи, то спробуємо знайти житло для сім’ї), ви і діти ходите в нашу Церкву, прославляєте Бога, ми вас підтримаємо».
Порадившись з дітьми, ми вирішили залишитися у Новому Роздолі. Винайняли 3-кімнатну квартиру і з Божою поміччю зажили новим життям.
-А як склалася доля дітей від першого шлюбу , адже вони залишилися у Херсоні?
-Розпочну про сім’ю старшого сина Олега. Зараз йому 40 років. Він одружився з азербайджанкою з єврейським корінням, в них двоє діток – Емілія та Евелінка. Так сталося, що їхній кум із сім’єю ще раніше виїхали в Ізраїль і там постійно живуть. Отже, коли 24 лютого почалося вторгнення російських військ в Україну, а Херсонщину ворог захопив того ж дня , дружина Олега зателефонувала у Ізраїль і розповіла, що це справжня війна, гинуть люди. От їхні ізраїльські друзі і вирішили запросити сім’ю старшого сина до себе, оформивши відповідні запрошення.. Втішені, вони хутко почали збиратися у дорогу, з транспортом проблем не було, бо Олег мав автівку. На жаль, сім’я Руслана просто фізично не могла уміститися у легковик Олега і разом з його сім’єю вже наступного дня після вторгнення ворога, 25 лютого, покинути Херсон. Тому, хоча і важко було розлучатися із братом Русланом, який змушений був поки що залишатися у Херсоні, але Олег із сім’єю покинули це місто і вже в суботу, 26 лютого, прибули до мене у Новий Розділ. Радість зустрічі тривала недовго, бо їм треба було 27 лютого виїжджати з групою таких же біженців, які прямували у Ізраїль, з України, аби встигнути прибути у призначений час в Румунію. Слава Богу, вони не спізнилися, два тижні перебували в Румунії на утриманні та забезпеченні усім необхідним від уряду Ізраїлю, а вже звідти із групою переселенців їх доправили у Землю обітованну, як називають свою країну євреї.
Щодо 36-річного Руслана і його сім’ї. Коли розпочалася агресія Росії, я з ними спілкувалася по – мобільному щодня, наші розмови відбувалися, чесно скажу, під вибухи російських «Градів» та артобстріли. Я дуже за них потерпала і благала сина – втікайте звідти за будь – яку ціну. А у відповідь чула аж серце краялося. Син повідомляв, що зайвих грошей на переїзд «будь якою ціною» у сім’ї немає, що все дорожчає на очах, а особливо плата за переїзд з Херсонщини. Зокрема, за переїзд у Одесу, звідки була можливість легше виїхати на Західну Україну, перевізники просили 25 тисяч гривень. Де ж їх взяти простій сім’ї із скромними достатками?
У ці дні я щиро молилася Богові, аби він допоміг сім’ї сина Руслана вирватися з херсонського окупаційного пекла. Бо все, чим я могла допомогти сім’ї Руслана, то це тільки молитися. І моя віра і молитви допомогли. Уявіть собі, коли вже син почав втрачати надію, коли ламалися усі плани, 8 квітня несподівано о 5-й годині ранку йому зателефонував друг Женя і повідомив, щоб вони через декілька годин були готові до виїзду з Херсона у Миколаїв. Це було нескладно зробити, бо сім’я готувалася до виїзду заздалегідь, тож необхідний мінімум речей був поскладаний для кожного. Навіть спали вони одягненими. От тільки за невістку Аню, яка була на шостому місяці вагітності, усі дуже переживали. Адже через постійні вибухи вона почувала себе вкрай стривоженою і їх було дуже страшно.
Вже невдовзі до воріт під’їхав згаданий друг сина Руслана на своєму маленькому «бусику» і усі, як могли, розмістилися в салоні. Повірте, це було доволі складно, адже разом від’їжджаючих було 14 осіб (!).
Дорога з Херсона до Миколаєва, відстань десь зо 60 км, була надскладною, відрізки шляху понівечені вирвами від вибухів снарядів та ракет, взагалі, як розповідав згодом Руслан, все навкруг гриміло і вибухало. І водій, який добре знав навколишню місцевість, вирішив добиратися до Миколаєва польовими дорогами. Врешті через декілька годин важкої і небезпечної їзди їм вдалося прибути в Миколаїв. Сяк – так переночували і зраночку, в цей момент якраз почали бомбити Миколаїв, вирушили до Одеси. Тут обставини складалися непросто: влада оголосила на 3 дні комендантську годину з 23-ої вечора до 6-ї години ранку. А вони саме ввечері звідти виїхали «бусиком». На блок – постах просилися, аби їх пропустили на захід, вказували на породіллю. На щастя, з Одеси поверталися на Галичину волонтери, отож вони якось впросили бійців блокпостів пропустити і «бусик» з Херсону. Так, з Божою допомогою вони вирвалися з жахіть окупації і прибули у Новий Розділ. З сім’єю Руслана з трьома дітьми, прибуло ще дві сім’ї – в однієї двійко діток, а в іншої – троє. Але я була готова прийняти у своїй квартирі усіх – якось би переночували. Тим часом син Акім пооббігав своїх знайомих у місті – хтось дав матрац, хтось спальник, одне слово, усі розмістилися і переночували, як кажуть, в тісноті, та не у образі.
А наступного дня водій Женя зателефонував знайомим у Тернопіль і вони погодилися поселити в себе та сусідів дві сім’ї, які прибули з Русланом. Збори багато часу не забрали, тож «бусик» вирушив у Тернопіль. Я благословила їх на щасливу дорогу і молилася Господу, щоб заопікувався подорожніми. І вже через декілька годин Женя зателефонував із Тернополя і повідомив, що вони, хвала Богу, добралися щасливо і без пригод.
Не гаючи часу, син і невістка зареєструвалися у відповідній міській установі як тимчасово переміщені особи і повідомили адресу проживання, тобто квартиру, які я винаймаю. Але з тиждень поживши в мене, Руслан із сім’єю, звичайно, з Божою допомогою, бо ми всі молилися, знайшли неподалік окрему квартиру і переселилися туди жити. Невдовзі і син Руслан, а він висококваліфікований будівельник, майстер на всі руки, знайшов роботу у Львові з пристойною зарплатнею.
Отака от історія мого життя і моєї сім’ї.
Ми усі дякуємо Богові за все. Насамперед, що все так добре склалося із переїздом з окупованого Херсона синів із сім’ями. І за те, що діти, які зі мною в Новому Роздолі, облаштувалися, хто як зумів, живуть у злагоді, з вірою, надією і любов’ю.
Ми молимося щодня і дякуємо за кожен прожитий день, бажаємо усім добра і миру. І Бог відповідає на наші молитви і віру взаємністю – опікується і допомагає нам. А це і є щастя…
Розпитував Іван БАСАРАБ
