На фронті загинув Герой, юнак, якому ще і не виповнилося 19-ть років – Максим ВАСИЛИШИН (09.11.2003-18.06.2022) з позивним «ПАДЖЕРО». Cвоє свідоме життя хлопчина присвятив Україні – пішовши на навчання у Львівський військовий ліцей Герої Крут.
А потім – добровольцем на фронт – у батальйон «Азов», потім – у «Карпатську Січ». З вірою у Перемогу і з великими планами на майбуття!
Білявий симпатичний хлопчина 18-ти літ: по суті ще дитина, по духу ж, як виявилося – справжній Воїн, Захисник, Герой!!!!
Кредом життя Максима Василишина було – «Радій кожному дню».
Розмовляти з батьками Максима, Романом і Мар’яною Василишиними, було емоційно складно, але щораз нові подробиці з короткого і багатого подіями та ідеями життя сина, якому відміряно було трошки більше 18-ти років, дивували, вражали і давали усвідомлення – звідки брав сили, наснаги і час цей непосидючий, ініціативний, талановитий юнак.
Вроджений лідер, креативний менеджер, цвіт нації…..
Він поспішав жити, неначе відчував, – ой як мало йому відміряно, а стільки ж ідей та планів мав втілити в життя…
«Народився Максимчик 9 листопада 2003 року, – тамуючи хвилювання, розповідали його тато і мама Роман та Мар’яна Василишини. – Змалечку був гіперактивною дитиною, не міг всидіти на місці і завжди прагнув бути першим. Після 7 класу ми переїхали до Львова – і син пішов навчатися у львівський ліцей №66, з поглибленим вивченням інформатики та іноземних мов. Максим сповна розкрив свій потенціал. Уже по закінченню 8-го класу, на літніх канікулах, знайшов собі першу роботу (з криптовалютою, до речі), де і заробив на свій перший ноутбук. Прагнення до лідерства проявлялося і в бажанні бути фінансово незалежним. Після 9 класу уже працював з продукцією Apple, продавав і ремонтував телефони і ноутбуки цієї фірми – і водночас займався рекламуванням магазину, де працював, вивчав його діяльність, адже у планах мав створити подібне у місті дитинства – у Новому Роздолі.
Після 9 класу Максим поступає у військовий ліцей імені Героїв Крут. Але одвічне прагнення нового і якийсь невгамовний поспіх встигнути все змотивував його після року навчання у військовому ліцеї поступати в Українську Академію Лідерства. Конкурс там був надзвичайно великий (30 чоловік на 1 місце), тож, якщо чесно, і ми не надто повірили у таку можливість. Але для Максима не існувало «неможливо» – і він пройшов. Саме тут, напевно, він потрапив, як мовиться, у «свою стихію». Знайомиться з цікавими людьми, з бізнесменами, з депутатами, і, що важливо, навчився спілкуватися, виважено, вдумливо, чітко формулюючи думку, уміло викладаючи свої ідеї доступними словами, бо до того говорив дуже швидко та іноді сумбурно, бо все поспішав, бо думки та ідеї, так виглядало, випереджали мовлення. УАЛ навчив сина не лише ораторського мистецтва чи додав нових знань – Максим дуже суттєво змінив світогляд: почав активно займатися волонтерством, дуже багато подорожував Україною, навіть пробіг свій перший півмарафон, написав декілька бізнес-проектів (його ментор з УАЛу зауважив, що бізнесові проекти, ідеї до них – це взагалі була «фішка» Максима), займався професійно фотографією і рекламою, виготовляв візитівки тощо. При настанні карантину та початку транспортного колапсу в Львові знайшов нішу в продажі велосипедів, яких за місяць продав більше двох сотень. Планував зайнятися виробництвом електросамокатів та електровелосипедів, для чого налагоджував зв’язки з постачальниками акумуляторів та електросхем до них. Паралельно, попри зайнятість, він екстерном закінчує 11-й клас в одному з львівських ліцеїв, успішно здає ЗНО (без допомоги репетиторів) і поступає у Львівський торговельно-економічний університет, на факультет міжнародних економічних відносин та інформаційних технологій на денну форму навчання. Водночас відкриває бізнес у будівельній сфері Львова: займається рекрутингом майстрів, напряму спілкується із забудовниками – у січні 2022 р. відкриває свій перший офіс, фірма «ФілМаксБуд», яку розкрутив із другом.
Знаєте, його діяльність була настільки різнобічною, що ми, батьки, не завжди поспівали навіть спостерігати за зміною його діяльності. У 18 років Максим отримав водійські права і з друзями займався продажем вживаних автомобілів – встиг їх поміняти зо 7 раз.
Також дуже допомагав сиротинцям – напередодні свята Миколая відшуковував листи дітей (така акція – таємний Миколай) і виконував вказані у них бажання дітей-сиріт – купував подаруночки і навіть на пропозицію допомогти йому спакувати чи відіслати їх відмовлявся.
Все сам, на пропозицію допомогти стверджував – «Я все зроблю сам».
24 лютого змінило життя Максима докорінно. Як, думається, і усіх українців. Ні, енергія та нові ідеї так і вирували, але вже у іншому напрямку та форматі. З першого дня долучився до волонтерства, записався у місцеву самооборону – і вночі з поліцією патрулювали вулиці Львова, навіть на Сихові вичислили диверсанта, який тримав чимало зброї у квартирі.
У нас була чоловіча домовленість: я йду на війну, а він з мамою та молодшим братом їдуть до села, долучаючись волонтерською допомогою.
Але… Максиму, як завжди, було потрібно робити ще більше. Тож до села він не поїхав – натомість 27 лютого сідає у свою машину і їде на Київ захищати столицю: «Якщо ми не захистимо Київ, ми втратимо Україну», – переконував нас.
По дорозі він двічі потрапляє під ворожий обстріл (на житомирській трасі тоді було «гаряче»), але це не зупинило його, навпаки, їдучи, шукає в ютубі «уроки», чим як стріляти… У Києві, з підтримкою друзів, долучається до полку «Азов»: стояли на опорних пунктах в Ірпіні. До речі, він з друзями придбав для «Азова» машину «Паджеро», звідки і пішло його псевдо. Не раз попадав у серйозні, загрозливі ситуації: приміром, неподалік їх пункту, буквально за метрів чотири, пройшла чисельна диверсійно-розвідувальна група, на щастя, вчасно і уміло заховалися. Ще одного разу,уже на Харківщині, повернувшись на місце дислокації після розвідки, застали у своєму бліндажі …бурята – добре, що їх було двоє, зв’язали, передали військовим. Напевно, таке «везіння» лише додавало поштовху до подальших дій. Втім, син, як справжній воїн, розповідав дуже мало про свої справжні бойові будні. Після звільнення Ірпеня «Азов» перебазувався на Донбас, навідріз відмовившись взяти Максима на передову, бо ще ж дуже юний. Навіть дещо образився син на побратимів. Але – не відступив від задуманого.
І подався у штаб «Карпатської Січі», де через вік також відмовлялися брати юного вояка. Але ж Максим – надто наполегливий та цілеспрямований. Тиждень просидів під штабом, практично жив там – тож і поступилися наполегливому юнаку. Так, все це ми дізналися уже згодом, коли побратими ділилися спогадами….на похоронах.
Максим зайнявся новим – аеророзвідкою, був пілотом БПЛА (безпілотні літаючі апарати). Його завданням було визначити ціль ворога і скоригувати артилерійський вогонь. Воював на Ізюмському напрямку, побіля Барвінкового, у 93-й знаменитій бригаді «Холодний Яр». Того трагічного 18 червня, як завше, вийшов з побратимом на аеророзвідку. Напевно, пристрій, який зміщує геолокацію, не спрацював, їх координати вичислили і вдарили градами. Це було миттєво, при злеті БПЛА, удар осколками в обличчя – Максим ще встиг закрити лице руками…. Його друг – Назар Гладкий, також загинув.
У речах, котрі нам передали друзі Максима, було і 2 книжки про бізнес, із закладками та позначками. У перервах між боями син готувався до мирного життя, вивчаючи економічний досвід, будував плани. «Якщо рік прожив і залишився на тому самому місці, то означає – рік промарнував», – любив говорити Максим.
Та й загалом, скільки у його соцмережах, у його роздумах було глибини і простоти викладу, скільки виважених думок. Напевно, ми сприймали їх дещо по-дитячому, це ж бо наша дитина…
maxim.vasylyshyn 
Страх. Найбільший страх для мене – це через рік бути на тому самому місці, що і зараз. Заробляти стільки ж, піднімати таку саму вагу в спортзалі, мати те саме мислення чи оточення 
Зараз такий час, ніби ти на ескалаторі. Якщо стоїш – їдеш назад, просто йдеш – стоїш на місці, біжиш – рухаєшся вгору
Якщо чогось хочеш досягти – мусиш бігти, але чи саме ТИ вибрав правильний ескалатор….
maxim.vasylyshyn Давно розумів, що те, наскільки ми красиво фотографуємо, залежить від того, наскільки ми поглинаємо чи дивимося на інший красивий фото-контент, і дуже важливо відсікати від себе дно. Те саме і в інших сферах життя. Наскільки ми сприймаємо смішний контент, таке у нас і почуття гумору)
Наскільки ми себе будемо оточувати успішними та класними людьми, настільки ж самі такими станемо)
Як батько, я звісно намагався дати йому пораду, підказати щось, виходячи із життєвого досвіду, направити, так би мовити, а під час війни вже він телефонував мені, давав практичні поради, як воювати, як захищатися – навіть, пригадую, за день до того «чорного дня»,17 червня, у телефонній розмові розказував, як врятуватися від ураганів та градів… Від якого наступного дня і загинув…
Життєрадісний, оптимістичний, завжди готовий до змін і нових звершень, Максим мав життєве кредо – «Кожен день потрібно радіти життю і проживати його на всі 100 відсотків!».
Але останнім часом дуже часто наголошував нам: «Тато, мамо, ви ще будете гордитися мною!» – замовк, завершуючи розповідь, тато Героя.
Максимку, ми всі гордимося тобою!
Герої не вмирають!!
Віра ВЛАСЮК
