Завжди тихий і скромний на перший погляд воїн, він є в принципі зібраним образом українських Збройних Сил, які і становлять основу та міць нашої армії, які «тягнуть лямку» щоденних буднів російсько-української війни, які чітко виконують усі вказівки військового керівництва і буквально тримають кожен метр української землі – своїм небагатослівним відповідальним виконанням покладених на них обов’язків, своїм безмовним відданим служінням рідній землі. З тисяч таких Героїв і складається міць та потуга наших захисників.
Про тимчасове перебування вдома Тараса дізналася з неочікуваного дзвінка – як відгук сорокалітньої дружби, коли ми втрьох по-дитячому безпечно і дружно займалися у спортивній групі з плавання у тренерів Коваленків у міському басейні, тож дружба міцніла не лише у спортивних змагах та щоденних тренуваннях на голубих водних доріжках. І от, хто б міг подумати, через стільки літ як обернуться обставини – зателефонував Тарас, що він у шпиталі у Вінниці в одній палаті з … Колею Нєдєльським, більше знаним новороздільцям як «Дядя Коля», який також завітав у редакцію наприкінці березня. Ось так зустрілися друзі безпечного дитинства у горнилі найжорстокішої війни. «Втім, я давно перестав вживати слово «випадково», – додав Тарас, адже недарма мовиться: «Не знані нам шляхи Господні».
Тарас Тимощук вперше був мобілізований у 2015 році (16 липня) і прослужив у 54-й Бахмутській бригаді до жовтня 2016-го, навчаючись військової професії оператор ПТРК (протитанково-ракетний комплекс). Тож навіть думки не виникало – йти чи не йти – не лише з перших годин війни, а загалом протягом лютого уже був напоготові і горів бажанням хоча б мати автомат в руках, що дає почуття захищеності.
Та й кров українця-патріота не дає спокою, коли в небезпеці рідний край. Батько Тараса, Микола Томащук, голова Новороздільської станиці Братства ветеранів національно-визвольної боротьби, автор патріотичної збірки «Герої не вмирають», один зі своїх віршів присвятив батьку-повстанцю, який загинув від рук російських окупантів на Волині в лавах УПА у віці 33 роки. «Бо осторонь не міг стояти він, коли ґвалтують неньку-Україну! Вважав, якщо ти Батьківщини вірний син, то боронитимеш її аж до загину…».
- Тарасе, яким він був, той чорний день 24 лютого?
-Той день запам’ятався до дрібниць. Поки снідав, подивився новини, хоча зазвичай не маю звички цього робити. А тут.. Чи то йти на роботу чи у військкомат? – першою майнула думка. Таки пішов на роботу, хоча б попередити керівництво (Тарас працює на ОДВ «Електрик» – авт.), але нас всіх швидко відпустили. По дорозі додому зайшов у штаб «Аратти», попередити, мовляв, можете на мене розраховувати, допоки не прийде повістка. Та поки дійшов додому, мені вже зателефонували (це була десь година 11) прибути до міської ради. Допоки збирав речі, то вже і повістку принесли. «Молодці, оперативно працюють», – подумалося. Маршруткою доїхав у Миколаїв, де у військкоматі уже було людей зо 20 новороздільців.
Пригадую: довжелезна черга на повірку документів, аж підходить один чоловік і голосно заявляє «Я з УБД (учасник бойових дій), тож маю пільги і мене без черги слід пропустити». Не всі одразу зрозуміли такий жарт, адже там усі з УБД… Навіть у такий час наші люди вміють пожартувати.
Захоплений ними, адже ніхто не ховався, всі хотіли бути першими, чимшвидше потрапити на фронт. Уже в частині знову випадок: після всіх приготувань назбиралося із сотню готових до відправки. Запитують: «хто має все необхідне спорядження, підніміть руку?». Всі підняли. «Хто має бронежилети?». А ніхто ж не має – тільки перші дні війни. «Броніки підвезуть уже на позиціях, то ж хто готовий їхати без них?». Всі підняли руку. Оцей дух підтримки, коли ти можеш розраховувати на кожного, на людей, яких знаєш кілька годин, – це неймовірно.
От часто у соцмережах пишуть: чому біженців не беруть воювати? Але ж серед солдатів часто звучить думка: та не готовий бути поряд з ними, а ще зі зброєю. Коли людина не має мотивації, коли має страх, то не воїн, то тягар… - А ви хіба не маєте страху?
- Складне питання. Страх притаманний всім. Але коли ти відчуваєш: за тебе моляться (от як наша міська спільнота «Вифлеєм», які щогодини моляться за мир, за перемогу, за воїнів) і це додає тобі спокою – з тобою Бог, і рідні, і близькі, вони тебе підтримують. Це важливо, це надихає і, здається, спокій та впевненість компенсують цей страх. Як часто були моменти, цим діляться багато воїнів, коли чуєш свист міни, але впевнений, тебе не зачепить, і пояснити логічно такі речі неможливо. Хіба Божим захистом і молитвою рідних.
- Далеко ж не всі християни, чи загалом віруючі, особливо серед молодшого покоління?
- Не всі, так. Але от з одним побратимом ходив на пост, і він відкрито говорив, що не віруючий. Але якось розповів випадок, що мав бути в одному місці, але якась ніби дрібничка відволікла його, і в ту мить те місце було розбомблене. «Але ж мама молиться за тебе, і Бог покерував так, що ті молитви були почуті». Не сперечався: «Так» – погодився задумливо.
- Якого дня ви вже були на передовій?
- Виїхали з навчальної частини в неділю, 27 лютого. Понад добу в дорозі. І 1 березня уже стояли на посту на Луганщині, де метрів за 400 посадка, з якої вороги обстрілювали нас.
- Хотіла би уточнити, як були справи з наданням зброї, харчування, загалом, як налагоджено постачання в армії?
- Все було добре, принаймні у нашій частині. Нам одразу ж видали автомати, бронежилети, каски, аптечки. Їсти готували смачно і достатньо. Перші дні багато вареників передавали волонтери.
Загалом всюди, і у частині, і на передовій, і у шпиталі, мали всього достатньо, відчували величезну підтримку військових, волонтерів, медиків і справжню Божу любов до ближнього – відчувалося, ми робимо спільну справу разом!
Новачки швидко освоювалися, багато питали, досвідченіші ділилися отриманими у попередніх боях знаннями. Адже ворог таки навчений, уже 8 років воюють, тож воювати вміють, у крайньому випадку, на нашому напрямку. Та й ми щодня відчували себе вправнішими і впевненішими, а автомат стає немов твоїм продовженням і додає сил.
Загалом, наші воїни – усі вмотивовані і адекватні люди. - Війна у 2015-му, коли ти служив, і тепер – чи дуже велика різниця?
- Для мене це зовсім різні речі. Навіть хлопці, які пройшли 14-й рік, одразу наголошували – це зовсім інша війна. Масовані безперервні обстріли. Бувало, стоїш вночі на посту, і підраховуєш: за 4 години з градів випущено 320 ракет…
Найважче, коли немає зв’язку – це найгірше впливає на твій стан. Розумієш, рідні, знайомі хвилюються, а ти не можеш повідомити, що живий-здоровий. Кілька слів: «все нормально» – і вже легше. «Все добре» ніколи не говорю, бо ж яке добре, коли війна… І разом з тим прошу нікому мені не телефонувати, небезпечно, сам передзвоню, коли буде можливість.
Втрати побратимів – особливо болюча тема. Зі свіжих ран, нещодавно дізнався: із нас 14, які разом були у бліндажі, двоє загинуло, всі решта поранені. Люди, з якими ти щодня на війні, дуже близькі стають, це люди, силою духу яких захоплюєшся, не бачиш у їх очах ні страху, ні паніки – така надзвичайна суперпідтримка! - Коли отримав поранення?
- Наш пост розбили, і знов ж таки, на щастя, коли прилетіла міна, там нікого не було.
Наступного дня, 19 квітня, настільки більше було прильотів мін, які розривалися поряд. Одна міна розірвалася метрів 3 від мене, в шанці (так називають окопи).
Біль в плечі, в передпліччі, ліва рука, нога, кров запливає, хоч болю і не відчував… Автомат, глянув, з розбитим осколком «магазином». Автомат ще одного солдата взагалі надвоє. Метал не витримував, а люди витримують все.
Доставили у медичний взвод. Так швидко, оперативно все робили медики: вмить обступили, знімають бронік, одяг, тут же обмивають, перев’язують. Їх злагодженість дій просто захоплює. Евакуювали почергово, в кількох госпіталях побував. Юра, мій побратим з Вінниці, отримав контузію, кілька днів не чув. Тож я був його «вухами», він – моєю «другою рукою».
Загалом, серед воїнів панує таке взаєморозуміння: глянули один на одного, і без слів розуміємо все, без висловлених вголос прохань, з одного погляду чи навіть відчуття – і це проявляється чи у мовчки протягнутій сигареті (на двох), чи у непомітно піднятому предметі, який випадає з поранених рук. Всі бачать і розуміють, хто що потребує, що кому не вистачає. «По любові між вами дізнаються усі, що ви учні мої», – говорив Ісус Христос. - Твої відчуття, твій досвід, твої прогнози – перемога буде? І коли?
- Перемога буде. Безумовно! Бо з такими людьми, як у нас, немає ніяких сумнівів.
Навіть ті, хто вперше бере зброю в руки, вони вже воїни: хлопці-новачки на ходу навчалися. Кілька хвилин, кількома словами перекинулися – і ти розумієш: у цих людях ти впевнений на «всі сто», як мовиться. - У тебе настільки чітка установка на Божу силу та силу молитви, настільки вмієш переконати і заспокоїти побратимів. Роль військового капелана – це твій потяг?
- Та ні. Це місія кожного християнина. І залежить від того, наскільки ти знаєш, як ти вмієш донести навколишнім. Намагався це робити повсякчас. Боже слово зі мною було (і буде!) постійно.
Розмову вела
Віра ВЛАСЮК
