4 травня 2022 року. Сьогодні в розділі “Резонанс” інтернет – видання “Цензор НЕТ.” : https://censor.net/ua/r3337568 надруковано інтерв”ю Ольги МОСКАЛЮК із колегою – відомим ТV журналістом Михайлом ШАМАНОВИМ.
Поважані майстри медійного цеху у форматі “запитання – відповідь” витворили глибокий текст про війну, позначили основні контури буття після 24 лютого – “люди стали іншими та інакшими” – , про відмінність російського варварства від української цивілізованості.
Михайло Шаманов 25 років свого життя присвятив журналістиці, зокрема телевізійній. Але після повномасштабного вторгнення Росії в Україну змінив мікрофон на справжню зброю, щоб захистити нашу країну від окупантів. Сьогодні він воює на харківському напрямку, який залишається одним із найгарячіших.
У середу вранці у себе на сторінці у Фейсбуці Шаманов розмістив проникливий пост: “Ми стали іншими. Геть інакшими. Не хорошими, не поганцями. Іншими. Ми давно поза зоною комфорту і ловимо від цього кайф. Вважайте це інфантилізмом. Така собі особлива чоловіча романтика. Ми давно перейшли внутрішні грьобані “червоні лінії” всередині себе. Ні, ми залишилися людьми. Цінності не змінились, лише зміцнились: любов, честь, віра, совість, надія та інші чесноти. Інакшим став гумор. Він став чорним, як квадрат Малевича. Ми єхидствуємо над собою, ситуацією, життям і смертю. Цинічно і нахабно. Цивільні не зрозуміють, мабуть. Ми глузуємо над смертю з початку війни… Звичайно, ми всі несамовито хочемо жити, перемогти орків, обійняти дітей, батьків, зацілувати коханих! Так, у нас залишається страх смерті. Ми знаємо, що помремо. Колись. Бажано не сьогодні. Всі смертні. У нас просто змінилося ставлення до “кістлявої з косою””.
А вже ввечері нам вдалося поспілкуватися з Михайлом про те, що він побачив на війні, про ситуацію на фронті, плани Росії щодо України та можливий кінець Володимира Путіна.
“ЛЮДИ, ЯКІ ПРИХОДИЛИ ДО НАС З БУЧІ, БУЛИ ДУЖЕ НАЛЯКАНІ. Я ТАКИХ ОЧЕЙ, ПЕРЕПОВНЕНИХ СТРАХОМ, НІКОЛИ НЕ БАЧИВ”
– Чому ти взагалі вирішив піти воювати?
– Мені б вдома було страшніше. Поясню, що я маю на увазі. Ми з хлопцями ще з 2014 року, коли я працював на “Новому каналі”, зрозуміли: скоріш за все, Кримом та частиною Донбасу не обійдеться. Почали багато про це говорити. Потім дізналися, що один із парамілітарних центрів в Києві готує звичайних цивільних до військового життя. Йдеться про поводження зі зброєю, проведення розвідки, саперку “на мінімалках”. Ми почали тут займатися. Тренувалися на вихідних зі страйкбольною зброєю. Чесно кажучи, зараз ми із вдячністю згадуємо усе, чого нас навчав наш тодішній комбат. До речі, ті знання по тактичній медицині, які я тоді отримав, нині є дуже корисними.
Коли почалося нагнітання ситуації, ми з хлопцями домовилися, що будемо усі разом. 24 лютого я ще провів ефіри на Ютуб-каналі, та наступного дня ввечері ми вже були у Василькові.
– А напередодні повномасштабного наступу у тебе були якісь передчуття, що ось-ось це все почнеться?
– Знаєш, все одно залишалася надія, що це страшилка “великого Пу”. Так, бачили, що він підтягує війська, але багато експертів говорили: “Не вистачить ресурсів” та “Це неможливо”. Скажу так: ти ніколи не можеш бути готовим до війни. У перші години, коли це все почалося, неподалік мого дому у військову частину прилетіла ракета. Я зрозумів, що це – початок війни. Причому такий серйозний. Тому що перед тим всі думали: буде сухопутний наступ, але не ракетно-бомбові удари. Однак так сталося. Спочатку був шок і страх. Але не паніка. Хоча на вулицях я бачив людей в такому стані. Коли 25-го я приїхав до своїх хлопців, то страху вже не було, тому що ми знали, що робитимемо в разі чого, усвідомлювали, що довіряємо один одному. От вже два місяці воюємо разом.
– Що тебе найбільше вразило, коли ти потрапив 25 лютого у Васильків?
– Невизначеність. Це, мабуть, не тільки мої враження. Ми не знали, що з нами буде найближчі години. Тоді багато говорилося про російський десант. Але як тільки з’явився полковник ССО, усі заспокоїлися. Ось тут у Василькові у нас були перші бойові дії.
Що тоді ще вразило? Вночі прилетів чималий калібр. Нас в броніках, касках, розгрузках і з автоматами підкинуло десь на пів метра. Ми думали, він полетів на плац. Хоча, насправді, це було метрів 800 від нас.
– Чи було щось таке, що здивувало?
– Те, що не їв три дні. Переважна більшість наших хлопців просто не могли нічого їсти…
– Від стресу?
– Так, від стресу. Спочатку ми пили лише воду. Потім я примусив себе з’їсти якийсь шоколадний батончик. Через три дні, коли ця напруга спала, нас запросили у їдальню (ми перебували в корпусі на самому летовищі). Нас, по-перше, вразило, що вона тут взагалі є. По-друге, що вона красива, і тут навіть годують (посміхається. – О.М.).
Ще спершу ми там спали на дерев’яній підлозі, де прийдеться, у броніках і навіть в касках. Виявляється, в ній дуже добре спати (всміхається. – О.М.). Зручно! Ми ж у Васильків нічого з собою не брали – ні карематів, ні спальних мішків. Це вже пізніше нам їх привезли. Як кажуть, на війні розживаєшся. Хоча із самого початку у мене, наприклад, бронік, розгруз були свої. Я навіть перші дні воював зі своїм мисливським карабіном.
– Після Василькова де ви були?
– Потім був Ірпінь. Ми займалися аеророзвідкою. У нас є людина, яка “літає”. Ми її охороняли. Плюс, у нас протитанковий підрозділ, який у разі прориву має підпалювати їхні танчики. Тоді ми спостерігали з багатоповерхівки за їхнім блокпостом, на який приїжджала техніка. Ми вирахували по хвилинах, коли вона з’являється. Із ПТУРа бабахнули російську модну машину БМД-4. Був красивий “феєрверк”. Але така маленька перемога – це завжди злагоджена командна робота.
https://www.facebook.com/plugins/video.php?height=314&href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Fshamanov76%2Fvideos%2F967484260638873%2F&show_text=false&width=560&t=0
Після Ірпеня у нас були Запорізька та Донецька області. Зараз Харківщина.
– Про Харківщину ще поговоримо. Хочу тебе ще запитати про київський напрямок. Військові, які воювали та “заходили” в Бучу, Ірпінь, Бородянку, розказують: це жахливі картини, які назавжди залишаться в пам’яті…
– Я знав Ірпінь до війни. Часто туди їздив, тому що там жили друзі. Коли побачив, як це все горить, підриваються міни… Це жахливо! Ми спілкувалися із людьми, які приходили до нас з Бучі. Вони були дуже налякані. Я таких очей, переповнених страхом, ніколи не бачив! Але вони дуже раділи при зустрічі з нами.
Наш старший товариш сказав, що на тому блокпості, про який я згадав, були не звичайні російські солдати, а спецназівці. Він їх називає “бобрами”. Ми в біноклі бачили, як вони ходили біля трупів цивільних, яких було чимало. Навіть не прибирали їх. Нас місцеві теж запитували, що робити із вбитими… Це був жах! Ми розуміли, що ми – військові. А там – звичайні люди, які загинули просто поруч біля своїх будинків, і їх ніхто не може нормально поховати. Навіть у нас не було можливості їх забрати, кудись вивести та похоронити. Ми вісім із десяти днів були під постійними мінометними обстрілами.
– Люди, які врятувалися з того пекла, розказують, що окупанти не давали навіть поховати загиблих. Чому так?
– Для мене це загадка. Мені важко відповісти, чому вони не давали ховати людей. Це взагалі нелогічно ані з військової точки зору, ані якоїсь людської етики.
– А вона там взагалі є, з огляду на те, які звірства вони чинять?
– Думаю, її там немає від слова зовсім. Знаєш, перед сном ми ж між собою все одно про це говорили, як таке можливо? Ми ще до кінця не знали, що відбувається в Бучі, але від короткої інформації від місцевих були просто шоковані. То не військові, а якісь нелюди! Я не можу їх назвати навіть звірами, тому що ті себе так не поводять! Ми з хлопцями уявляли різні сценарії. Наприклад, якщо ми колись наступатимемо на Росію, чи поводитимемося так? Звичайно, що ні! Як взагалі можна робити те, що вчинили ці… людьми я їх не можу назвати…
– Створіння?
– Так, створіння. Але не Божі. Розумієш, якщо у житті все ділиться на біле, чорне, інші кольори та відтінки, то якраз на війні розподіл чіткий: біле та чорне. Ми розуміємо, що боремося із абсолютним злом. Це ніякий не лише Путін. Навіть не можна казати, що пішли вбивати українських нацистів росіяни, отруєні пропагандою. Це все фігня! Їм всім з дитинства вкладали в голови певні речі. У кожному росіянині, який прийшов на українську землю, випестили нелюдський фашизм, нацизм – таке ставлення до інших людей, до Божих створінь. Не знаю, як їх назвати – маніяки чи ще якось. Хто вони – ці нелюди…
– Є така хороша фраза: “Відмінність між українцями і росіянами в тому, що нас змалечку вчили любити свою країну, а їх – ненавидіти весь світ“.
– Я навіть до кінця не уявляю, чого їх вчать. Ти ж знаєш, що я народився в Челябінській області в місті Златоуст (правда, це було ще за Радянського Союзу). У мене залишилося там чимало родичів. Вони ще з 2005 року запитували: “А що там у вас відбувається?”. А у 2014-му взагалі більша частина після моїх намагань пояснити, що таке Майдан, Небесна Сотня, просто припинили зі мною спілкування. Я подумав: “Ну, окей!”. Батьки дуже довго спілкувалися зі своїми однокласниками. Зараз телефоную мамі, а вона розказує: “Я не можу! Розірвала з ними усі зв’язки, тому що говорити з ними просто неможливо! Це люди, отруєні пропагандою. Реально вважають, що в Україні – нацисти, що вони (тобто ми), справді, хотіли на них напасти, а Росія проводить спецоперацію, як превентивний удар”. Тобто повна маячня!
Знаєш, у нас тут усі люди – інтелігентні, з якими дуже цікаво проводити час (всміхається. – О.М.). От вони кажуть, що все колись закінчується. І Путін здохне, і, можливо, режим у них зміниться чи буде інший “імператор”. Але все одно сплине правда про усе, що зараз відбувається в Україні, що тут роблять росіяни. Їхнє пробудження для них буде дуже страшним! У багатьох може навіть поїхати дах.
– Інколи у це слабо віриться. Якщо подивитися, яка у Путіна підтримка в Росії навіть зараз, коли усі побачили Бучу, коли запрацювали санкції, що говорять та пишуть у соцмережах звичайні російські громадяни – це просто за межею…
– Економічні втрати – то таке. Я про усвідомлення. Ми з хлопцями часто проводимо аналогію із Другою світовою війною. У окупованій американцями частині Німеччини на великих екранах показували кадри із Освенціма (місто в Польщі, де у 1940-1945 роках був один із найбільших нацистських концтаборів Аушвіц. – О.М.) та інших таборів. Більша частина тоді була шокована! Вони говорили: “Ми ж не знали!”. Досі Німеччина має певний осад через ті події. Я багато спілкувався з німцями. У мене друг живе в Мюнхені. Він розповідав страшні речі. У них досі є відчуття провини за Другу світову та величезні втрати у Європі та й не тільки. Дуже хочеться вірити, що росіяни теж років сто нестимуть таке ж відчуття провини. Я маю на увазі тих, які адекватні та мають критичне мислення.
“ПУТІН МСТИТЬСЯ ХАРКОВУ ЗА ПРИСПІВКУ “ПУТІН – Х@ЙЛО!“, ЯКУ ПРИДУМАЛИ ФАНАТИ “МЕТАЛІСТА“”
– Ти сказав, що твій підрозділ після Київщини був у Запорізькій та Донецькій областях. Росіяни оголосили, що вони почали другий етап, як вони називають, спецоперації на Донбасі. Підтягнули туди ще більше своїх військ з технікою. Зараз бої там більш запеклі…
– Зараз не знаю. Коли ми були, засинали й прокидалися під звуки канонади. Коли проводили операції, також все чули та бачили. Але, наскільки я розумію, у росіян поки що нічого не виходить.
– У середу під час виступу в Раді законодавців РФ Володимир Путін заявив, що всі завдання їхньої так званої спецоперації на Донбасі росіянами, цитую: “будуть безумовно виконані, щоб на історичну перспективу гарантувати безпеку мешканцям Донецької та Луганської народних республік, російського Криму та всієї нашої країни“. Що ми маємо прочитати тут між рядків?
– Слухай, Путін же робив цю заяву для своїх. А що він міг ще сказати?! Що вони просирають цю війну? Що уже навіть не відсилають “цинкові домовини”, а тут у привезених крематоріях спалюють своїх солдат, збирають попіл та надсилають додому якісь урни? Причому невідомо, хто там всередині, та що то за попіл взагалі.
Усе, що сказав чи не сказав Путін, ми прекрасно розуміємо. Ми маємо на це все реагувати тільки тим, що робити свою роботу. Все!
– Був від нього меседж не тільки для внутрішнього споживання. Він прямо погрожував, судячи з усього нам та Заходу, “блискавичними ударами“ за втручання у війну в Україні. “У нас є інструменти, якими ніхто не може похвалитися“, – сказав. Ти бачиш, що це за інструменти?
– Вони ж зараз дуже хизуються ракетою “Сармат”. Коли в Гуляйполе прилітає, вибачте, в туалет ракета, яка коштує понад пів мільйона доларів, то зрозуміло, що він точно не був остаточною її ціллю. Ми сподіваємося, що через таку російську безпорадність “Сармат” просто не злетить (посміхається. – О.М.).
А ці всі страшилки про ядерну зброю є свідченням того, що один чувак просто з’їхав з глузду. От і все! Звичайно, вони лякатимуть і хімічною зброєю. Нам вже надсилають той самий атропін (лікарський засіб, який використовується, як протиотрута. – О.М.). Я, як взводний медик, перечитую та пригадую, як поводитися у разі хімічної атаки, як захищатися. Якщо вони використовуватимуть, наприклад, зарин, то треба його змити розчином із содою з усіх частин тіла, на які він потрапив.
Ми розуміємо, що Путін поки що не збирається зупинятися. Однак у нас є надія, що його замочать свої ж. Ми ж бачимо, що російська економіка дуже сильно страждає. Зрештою, там усі олігархи, які підтримували Путіна, усвідомлять: витрачати мільярди або жерти устриці та пити “Вдову Кліко” в бункері не так приємно, як, наприклад, десь на Півдні Франції або на Мальдівах, куди їх не пускатимуть. Тому, повторюся, у нас є надія, що його замочать свої, як Павла І, табакеркою у скроню.
– Сьогодні ти на Харківщині. Вона залишається однією з найгарячіших точок. Харків взагалі обстрілюють вдень і вночі. Люди, які там залишилися, змушені постійно знаходитися в укриттях. Багато хто живе в метро ще з 24 лютого. Харків виявився складним викликом для росіян?
– Ми лише сьогодні вночі заїхали (ми спілкуємося у середу ввечері. – О.М.). Тобто не були в місті.
Але Харків раніше вважався українофобним містом. Там досі залишається багато російськомовних людей. Це парадокс: росіяни хочуть їх “врятувати”, але роблять це ракетами, бомбами і “Градами”. Я думаю, що зараз Харків попри все стоятиме до кінця. Зрештою прийде це розуміння, що “русский мир” – це не “братня” допомога, що це жахливо! Тут багато людей попрокидалися (в хорошому значенні цього слова) і побачили, що “русский мир” – це не те, що вони собі уявляли та чого хотіли.
Крім того, у мене є підозра, що Путін, як людина підла, мститься за приспівку “Путін – х@йло!”, яку придумали фанати “Металіста”. Через це місто намагаються знищити.
– Знищити можна будинки, споруди. Вони хіба не бачать, що не можуть нічого взяти в Україні?! Навіть у Херсоні, який окупували, люди масово виходять на протести попри загрозу розправи. Це ж яскравий показник того, що їх не просто тут не чекають і не сприймають, а й того, що “Путін – х@йло!“ – це ще дуже лірична приспівка.
– (Посміхається. – О.М.) Це правда. Думаю, у військових Російської Федерації таке розуміння є. А у Путіна немає. Він хоче дотиснути до кінця і знищити Україну як країну, а українців як націю. Це справжній геноцид. Ось і все!
– Але ми їм цього не дозволимо.
– Звичайно, ні!
Ольга Москалюк, “Цензор.НЕТ”
