Сталося, що мало статися, – ще навіть не зажевріли перші проблиски світанку, а російські війська (авіація, артилерія, танки, особовий склад) підло атакувала 5 областей України. Рано чи пізно, а вторгнення ворога мало відбутися, бо такого нам доля призначила сусіда – споконвіків варварську росію («непорозуміння на тлі цивілізованого європейського світу», як ще у ХІХ столітті назвав свою горе-батьківщину російський дворянин і відомий поет Тютчев), яка впродовж століть намагається знищити і стерти з людської пам’яті Україну – вічно живого свідка її усвідомленої меншовартості.
24 лютого Росія о 5-й годині ранку без попередження розпочала військову агресію проти України. 23-й раз, починаючи з ХУІ століття. Цього разу – востаннє, бо ми її за підтримки цивілізованого світу знищимо.
Користуючись нагодою, хочу висловити вдячність вчительці української мови та літератури ЗШ №2 Олександрі ТУРЧИН (тепер – на заслуженому відпочинку), яка підготувала ґрунтовну публікацію, присвячену Дню рідної мови «Там, де звучить рідна мова, живе український народ» (друкується на 3-й стор.). У ній наведено висновок академіка Петербурзької академії наук росіянина О. Щахматова про те, що виходячи з мовної належності, етнічними українськими землями слід вважати території від Галичини (польської частини Підляшшя) до Слобідської України, до якої відніс Білгородську, Курську, частину Воронезької та Брянської сучасних областей. Він у своїх працях довів: шукати в 10-11 століттях біля Дніпра великоросів (як це вони твердять) марна справа, бо це народність походження нового.
Саме ми, українці, – незнищенні свідки справжнього походження народу московського. І за це нас сотні літ вбиває жалюгідний московит, який хоче привласнити наш древній родовід і історію.
Так хотілося у тексті про широкомасштабне вторгнення ворога на нашу землю уникнути пафосних слів. Даруйте, не виходить, тому насамперед згадав лише про первопричину понад 1000-літньої зоологічної ненависті російських правителів.
* * *
А тепер – про війну у розрізі її сприйняття новороздільцями.
Кожен з містян, зокрема, і «вісникроздільці», по-різному дізнався про підступне російське вторгнення. Перші реакції у кожного теж були різними. Але ні емоції, ні сльози, ні потерпання за рідних і близьких – і тих, хто поруч, і тих, які живуть, працюють або виконують свій обов’язок у містах, які першими зазнали ворожих бомбардувань, не похитнули стрижневого акценту – ВОРОГУ НЕ ЗДАМОСЯ, ВІН ЗАПЛАТИТЬ ДОРОГУ ЦІНУ.
Подальші, можна сказати, щохвилинні повідомлення по телевізору та соцмережах – і про Звернення Президента Зеленського, заяви голови Верховної ради України Руслана Стефанчука, лідера опозиції Петра Порошенка, інших депутатів, керівників силових відомств, і про «географію» бомбардувань та ворожого наступу, а відтак – і про перші втрати з нашого боку та проклятого ворога, тільки додавали праведної люті та рішучості захистити Державу, сім’ї, рідних та близьких, дітей-кровиночок. Особливо піднесли дух декілька сюжетів із душевними виступами українських бійців, які перебувають у зоні бойових дій – це говорили воістину ВОЇНИ СВІТЛА, у яких немає страху перед ворогом.
І наче крила дали повідомлення наших, новороздільських, звідти, де розгортається пекельні події. На вайбер отримав повідомлення від добробатівця, бійця легендарного батальйону «Айдар» Миколи Нєдельського (на псевдо «Дядя Коля») із декількома словами – простими, але пронизуючими душу: «Друже Іване, ми, бійці, свій обов’язок виконаємо сповна. Напишіть, щоб люди ВІРИЛИ в Українських Вояків!..». Вже пишу, друже, передай побратимам, що новороздільці, як і у перші роки російсько-української війни, починаючи з 2014-го, вірять і підтримують бійців. І впевнені у вашій перемозі.
А о 10-й зателефонувала донечка Надійка, яка теж перебуває у районі, близько дотичному до лінії розмежування, і теж виконує свій обов’язок. Сказала декілька коротких фраз, які свідчили, наскільки там гаряче. А коли прощалася, то наші слова «Слава Україні» – «Героям слава!» сплелися у два маленькі клубки, які одночасно підступили до горла і перехопили подих…Ми мовчки дивилися одне на одного і говорили без слів, без мобільного. Як тато і донечка…
* * *
Коли ранок дійшов до години, коли відчинялися магазини, філії банків та аптеки, у місті пішов людський рух і біля вказаних «точок стали утворюватися черги (див. фото).
З одного боку, наче й зрозуміла ситуація, адже більшість городян навряд чи ще в середу ввечері могли припустити, що вранці почнеться війна, от і не поспішали на перший час запастися необхідним набором – продуктами, ліками, звісно, гривнями. Подумалося: аби тільки не почалася паніка, яка спричинить бездумне «змітання» з поличок всього, що на очі попадеться! На жаль, навіть у обідню пору черг не поменшало…
Але це, так би мовити, супутня деталь буднів війни. Війни, у якій ми переможемо підступного московського ворога…
Іван БАСАРАБ
