Зазвичай, такі листи, без чітко вказаного прізвища і адреси, називають анонімками. І наполегливо рекомендують не друкувати. Але у даному випадку ми пішли на порушення такої норми. По-перше, не названо жодних прізвищ, які могли би несправедливо звинуватити людину. По-друге, ми ж розуміємо, не завжди (і навіть дуже часто) наші громадяни поспішають до правоохоронних органів писати заяву «не знати на кого» і «не знати за що». Бо ж не спійманий – не злодій…. Можливо, і правоохоронці не завжди поспішають брати такі заяви?? Бо це ж «висяки», тобто практично неможливо віднайти людину, якщо і був такий випадок (справедливості ради зазначимо), коли у присмерку зимового вечора можна і не розгледіти людини – ні її віку, ні вигляду, ні, можливо, і намірів…. Та й з тісним спілкуванням з правоохоронними органами редакції якось не дуже складається, чесно зізнаємося, щоб могли взяти коментар і дізнатися бодай інформацію, чи хоча б батьки хлопчика зверталися з подібними заявами. По-третє, а чи так вже часто хтось потратить час, папір і конверт на те, щоб написати листа в редакцію? Повірте, це така рідкість на сьогодні! Радше напишуть «постик» у соцмережах… І по-четверте, якщо це навіть якесь непорозуміння чи вигадка (у що мало віриться), то кому завадить зайве попередження: не ходити темними вулицями, не дозволяти дітям самим гуляти темної пори доби, не бути надто безпечними.. Бо ж життя таке, часто непередбачуване…
Тож будьмо пильними. І не байдужими до ближніх!
А як хтось має інформацію про подібні випадки, то просимо ділитися (нехай і анонімно).
Якби мені хтось розповів цю історію, я ніколи б не повірила…
У неділю, 2 січня, близько 18:30 я ішла в магазин. Дорога пролягала біля Будинку дитячої та юнацької творчості, дитячо-юнацької спортивної школи і тротуаром між НВК та новим будинком (колишнім гуртожитком), де зараз проживають сім’ї з дітками.
Навпроти мене біг хлопчик років 10-12, більше не було нікого. І тут хлопчик вигукнув: «Не ідіть туди, там голий чоловік. Я ледве від нього вирвався».
Ці слова не просто збентежили, а, як мовиться, вбили наповал. Я не могла отямитись. Невже і в нашому місті??? Перш за все я провела хлопчика додому. А по дорозі розпитала, чи можливо йому щось не привиділось? Але переконалась, що все правда. Дитина була налякана, але дуже ввічливо говорила, напевно, з якоїсь вихованої сім’ї. Розповів, що йшов до друзів, які живуть біля НВК ім. В. Труша. Батьки відпустили, бо недалеко, та й вулиці освітлюються. А якби щось сталося?
Вирішила написати в редакцію, щоб повідомити усіх: батьків, дітей, вчителів, правоохоронців. Застерігайте дітей. Не пускайте самих. Небезпека може бути неподалік. Та навіть дорослий, побачивши подібне «створіння», відчує себе жертвою, не те що дитина.
Я надіюсь на допомогу редакції, що швидко надрукують цього листа. І що ми будемо пильними всі. Бо ніхто не знає, хто наступного разу може бути на місці цього хлопчика.
…Коли я повернулась додому, ще довго роздумувала: дякувати Богу, що я змогла підвести дитину додому, що все закінчилось благополучно. Але чому це має бути в моєму місті? Тепер і самому страшно ходити тією дорогою, хоч і освітленою. Слова: «Я ледве від нього вирвався» не виходять з голови. Шкодую про одне, що не запитала дитину, з якої школи, як прізвище, щоб хоч якось можна було правоохоронцям дізнатися про нападника. Дуже прошу: будьте пильними!
п. Олена
P.S. Дякую
редакції за опублікованого листа
