Вже роки і роки живу із сім’єю у квартирі дружини, що на сонячному проспекті Шевченка. Але щоразу, коли відвідую свій 9-й квартал , де жив з батьками, починаючи з 1958 року, відчуваю тихі доторки смутку в душі…
Вчора теж у справах навідався до донечки, яка живе у квартирі, де почалася новороздільська сторінка у біографії моїх батьків, а відтак, і моя та моєї сім’ї. Вже увійшовши у межі магічного простору, як зазвичай, озирнувши обшир рідної сторони, відзначив про себе, що тепер квартал нагадує пошарпаний корабель з потріпаними часом, вітрами за змінами вітрилами. І, як зазвичай, перед очима закрутився калейдоскоп спогадів про далекі і ближчі роки, коли наше дитяче, а згодом юнацьке і ще доросліше квартальне плем’я творило неповторну історію буття. Ми були різними не тільки характерами ( що не дивно), а й навіть походженням – українці західні і східні, росіяни, поляки, білоруси і євреї (куди ж без них); ми були різними і як особистості, що формувалися власною поведінкою у випробуваннях та обставинах. І ці своєрідні тести розставляли все на свої місця: той з нас – лідер, той – відданий команді, той зам’який, той лукавий, та дівчинка – наша, а та – мамина донечка.
Але якось попри це нас об’єднувало відчуття єдиної родини, відчуття дружби – не афішоване, але яке проявлялося тільки тоді, коли це вже було очевидним. Пригадую, випадок 20-річної давності, коли після перших заробітків у Польщі на рідний квартал прибув 18-річний Андрій. І для його квартальних друзів – однолітків та 14 – літніх підлітків це було найбільшим приводом для радості. Бо повернувся свій, здоровий і неушкоджений. Цей тріумф дружби тоді зафіксував у тексті «Про дружбу в місті на краю місячних пейзажів», який перечитав через ностальгію :
«Минулої суботи у Новий Розділ повернувся із заробітків у Польщі юнак. Його друзі з кварталу під проводом «варяга», якого ще 2 роки тому міцно примагнітила чарівна аура 9-го, дізнавшись про це, легко звар’ювали. Запалені радісною енергією і збудженням скорого побачення, вони зібралися у квартирі подружки – гімназистки (моєї донечки – І. Б.) і «під гітару» почали творити баладу на честь приїзду свого друга, який півтора місяця «гарував» на польських яблуневих садах. Якби ти, шановний читачу, у той час був невидимо присутній з ними у кімнаті, де кілька годин творилося диво людського побратимства, того знаменитого новороздільського «чуття єдиної родини», ти б напевно зронив сльозу і дякував долі, що живеш у місті, в якому наперекір всьому, всім кривдам – негараздам, виростає таке прекрасне покоління. Ти б напевно випростався гордо і сказав би другу – старожилу «Віват! За наше місто на краю фантастичних місячних пейзажів з відпрацьованих рудних кар’єрів! За новороздільців, яких боляче тлумить життя і випробування, але, які, кожен обравши свою дорогу, зберегли ще в підліткових роках надійно закарбоване на квартальних лавках і полянах, ігрищах і «розборах» високе почуття дружби. Воно – святе! І передається наступним поколінням тільки тими, хто ним позначений»
…Коли маленька зграя друзів виконувала на квартальній лавці баладу для юнака, що кілька годин тому приїхав із заробітків в Польщі (на мотив пісні А. Макеревича «Я п’ю до дна за тих, хто в морі») він «прикольно» підспівував і, мружачись, усміхався. Аж сльозилися очі і часто – часто кліпали повіки. І знову сльозилися…А що з цим поробиш – і пісня весела, і вітер дме, і ДРУЗІ поруч…»
Минуло стільки часу, а й досі пригадую той момент єднання юних новороздільських сердець і надій на 9-му кварталі.
А сьогодні, в суботу, моє єство стрепенулося ще й з іншого приводу. У захаращеній частині кварталу, де хазяйновиті сусіди займаються таким – сяким городництвом та садівництвом (авже ж, перебільшую), а дехто спорудив тимчасові «палаци» (жартую, звісно), здаля з – поміж віття дерев та високої заіржавілої металевої сітки та чогось схожого на паркан побачив, як майорить державний синьо – жовтий прапор (на фото). Напередодні 8-ої річниці Дня Гідності та Свободи це пройняло до глибини душі. Атож, знай наших, квартальних!
А ще більше возрадувалась душа, що прапор встановив мій давній квартальний друг – білорус Федір, на 2 роки молодший за мене. Ми і досі час від часі зустрічаємося на квартальних гараж: спілкуємося, причащаємося, що Бог послав, і згадуємо ті незабутні часи, коли дружба мала вагу і назавжди позначила нашу квартальну зграю. А ще сперечаємося до хрипоти, коли доходить до «політики». Тут ми і надалі різні – я за Пороха, а він за «сильну руку», яка змете зловживання, – Смєшка. І нашу твердь переконань не похитне навіть дружба. Ну хіба що, коли знову доведеться йти на Майдан, коли треба буде боротися за Державу, ми знову будемо пліч – о- пліч.
Отакі ми квартальні друзі із сябром Федором. Як і згадувана вище квартальна молода зміна . Слава Україні! Живє Бєларусь!
Іван БАСАРАБ
