Новий Розділ – гарне, компактне місто. І мешканці тут живуть якісь неначе особливі, із неповторним «новороздільським характером», мабуть, і гонором. Утім, у різних проявах.
І зворотній бік міського буття також особливий. Про нього не воліють ні говорити надто , ні показувати, бо, як кажуть, чим тут хвалитися…Але, як сказано у давньому прислів’ї, «від тюрми і суми не зарікайся». Бо у кожного доля у якийсь момент може круто змінитися – і здавалося б успішний мешканець чи мешканка найкращого міста у світі (принаймні, для мене) враз (хоча переважно поступово) стають ізгоями, безвольними типами, залізобетонно залежними від різних трунків та гадостей, нікому не потрібними «зайвими людьми» ( ну хіба що близьким, ну хіба що друзям, якщо такі ще залишилися). І тільки Господь ніколи від таких не відвертається, бо у Книзі життя кожного з нас – різні сторінки. І хтозна – яке буде у ній продовження…
Тому не насміхаймося пихато, проходячи повз таких, не судімо надто, бо несповідимі шляхи Господні…
…Мабуть, його вже знає усе місто: рудого, із скуйовдженою бородою, схожого на вічного бродягу, Сашу, який крайнім часом облюбував собі зимні, але завжди чисті (прибиральниця тут старанна – факт) східці біля входу у магазин «Гурман», що поблизу площі. І в сніг, і в дощ, і в холод він сидить собі і своїм кепським виглядом наче просить подаяння. Здогадливі і чуйніші – кидають дрібний гріш у картонку, однак більшість обходить тихо, а дехто ще й ущипне бідаку лихим словом. Сашко терпить, він, хоча і в такому становищі, проте розуміє цих людей – і зверхніх, і добріших, і посередніх, і успішніших. Бо у минулому житті, поки не докотився до такого дна, він був одним із них, причому вдатним у столярному підприємництві…
«…Але минулося, друже, все покотилося шкереберть ,- міцно затягуючись цигаркою, промовляє мені Сашко зранку,15 березня, коли ми почали «розмову за життя», перед тим трохи подумавши, що відповісти на запитання, як він докотився до такого нещасного стану. – Як би тобі пояснити? Мої батьки були позитивними і, можна сказати, зразковими, виховували нас і з сестрою правильно, хоча не «балували», як інших дітей. Але попри це я виявився якимось таким, що у житті щось робив не так, як треба От і затягнув мене вир на дно, із усіма, як кажуть, наслідками…». Після цих слів Сашко показав на порожню пляшку від горілки, що виглядала із смітника, що навпроти, мабуть, аби я здогадався, що він має на увазі. Невдовзі Олександр продовжив: « Я 1963 року народження, батьківська квартира була в центрі, по той бік площі. Починав вчитися у СШ№ 3, потім, коли відкрилася СШ №4, наш клас перевели в цю спеціалізовану школу. Вчився добре, особливо легко мені давалася математика, інші точні шкільні предмети. Але «зубрилою» не був».
Аби скоротити його монолог про шкільну частину своєї життєвої історії, просто перекажу головні моменти. Отже, у ці роки Сашка вабила, як кажуть, вулична частина буття: йому приємно було проводити вільний час на кварталі з однолітками, бавитися в «модні» для цього покоління ігри – «козаки – розбійники», «стрілки» та інші, ховатися по підвалах та горищах, бути лісовими слідопитами. Із прочитаних книг, переважно пригодницьких, «накручували» всілякі сюжети для своїх дворових історій. З віком, вже навчаючись у старших класах, звісно, подорослішав, але прагнення реалізувати свої підліткові уявлення в житті переплелися також із розумінням, що необхідно оволодіти професією, обов’язково здобути відповідну освіту у «вузі» ( на цьому категорично наполягали батьки, особливо тато, який займав високу посаду у одному з цехів РДГХП «Сірка»). Начебто все до того йшло: у 1981 –му році закінчив школу із добрими оцінками у атестаті, пішов працювати на виробництво, поки не прийшла повістка із військкомату. Військову службу Олександр проходив в Німеччині, у Дрездені. Наскільки дозволяли солдатські обставини цікавився тамтешнім життям, історичними пам’ятками. Роки служби спливли швидко – і Олександр знову опинився в рідному Новому Роздолі. Неповторні роки молодості. Буйні і якісь легковажні. Це напевно вони «винні», що Олександр двічі запросто поступав на навчання у «вузи» – спочатку на механіко – математичний факультет у Львівський політех, який чомусь легко покинув вже у першому семестрі, далі – у лісотехнічний у Хмельницькому, з яким так само легко попрощався. Хоча мізки мав ще ті…
У такій атмосфері працював, невдовзі і одружився, у такій атмосфері жили щасливою сім’єю далі, тішилися народженню сина. І вже тоді Олександр почав все частіше, як кажуть, дружити з алкоголем. Чи то свята були занадто часті, чи то дні народження у друзів, чи у колективі на роботі – от і доводилося споживати зайвого. Утім, думок про те, що це тривожні дзвіночки, аби схаменувся, Сашко не відчував. Але спокуса брала гору. А коли не стало батьків (спочатку помер батько, а потім – і матінка), то наче щось надламалося всередині. І починаючи з 2008-го, став споживати алкоголю щораз більше.
Тим часом, і в сім’ї сварки почастішали, і настав дуже важкий день – день розлучення у 2002 році. Це додало своїх «обертів» до алкозалежності. Щоправда, Олександр ще не відчував, наскільки міцні ці лещата , наскільки важкі і гирі, які потрішки затягували на дно…
….Капіталістичні відносини, які прийшли на зміну соціалістичним, Сашко сприйняв оптимістично, вони йому сподобалися передовсім тим, що ти сам, від задуму до прибутку, плануєш свою справу, а як добре піде, розширюєш «бізнес». От і став підприємцем, закупив верстати, виготовляв столярні вироби різного асортименту. Згадуючи цей період Олександр навіть просвітлів: «Ми тоді були одні з перших у місті, то замовлень було через край – ледве в Польщу встигали туди – сюди мотатися за плитами та іншими матеріалами, необхідними для роботи. Не буде великим перебільшенням сказати, що вироби моєї «фірми», де працювало з 10 осіб, та моїх партнерів (їх прізвища просив не вказувати) є у майже у кожному новороздільському будинку. До речі, один мій верстат ще й досі стоїть у одній із шкіл... ».
А потім Олександр позбувся і свого «бізнесу». Так і лишився, вже вражений залежністю та неміччю, а потім і нехіттю, боротися із собою. Вже тривалий час він живе у 1-кімнатній квартирі на Набережній, занехаяній, як і він сам, відкритій для таких же і він, небораків, яким ніде подітися – зігрітися у цім холоднім світі. Вдень виходить у місто, як писали українські класики, просити «Христа – ради», віднедавна вгніздився у центрі, де веду з ним розмову.
На завершальне запитання, чи підтримує його хтось із рідних Сашко, помітно посумнівши, відповідав із паузами, наче не вистачало повітря: « Що сказати, моя сестра з чоловіком, які живуть у Новому Роздолі, не раз і не два, і не десять намагалися утримати мене від такого життя, надавали всіляку допомогу. Але, на жаль, їхні потуги нагадували Сізіфів труд, тобто виявлялися марними і я щоразу знову скочувався як та брила Сізіфова. Факт очевидний – я не можу позбутися залежностей, вже давно десь геть поділася сила волі, я нічого не можу з цим зробити вже роки. Тому я щиро їм співчуваю і люблю їх, і прошу пробачення…»
…Почався сірий густий дощ, і не можна було напевно сказати, чи це дощові краплі стікають по обличчю мого співрозмовника, чи це сльози. Помахом руки попрощавшись, я залишив його на самоті із самим собою, із білим світом, який одного дня саме він зробив саме таким, як зараз, 15 березня 2021 року…
Іван БАСАРАБ
