Цей трепетний нарис, сподіваюсь, не засмутить двох чарівних жінок, двох Галин – героїнь моєї публікації.
5 лютого ц. р. в приміщенні Новороздільської міської бібліотеки для дорослих (вул. Яворницького, 8) відбулась зустріч членів родин військовослужбовців ЗСУ нашої громади. Захід запланований заздалегідь, ось лишень тематика незвична – війна і творчість. Яким чином творчість змінює твоє ставлення до війни, до сприйняття того, що цього дня, цієї миті близька тобі, рідна людина перебуває під артилерійським обстрілом ворога, атакою дрона, автоматною чергою…
Модератором зустрічі був о. Іван Рибко, священник УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці. В своєму виступі він акцентував увагу на тому, що що Господь посилає нам дар творчості для того, щоб ми заявили про себе світу, зуміли себе зреалізувати в цьому світі, а в особливих випдках – стати свічадом для тих, хто поряд, з ким йдеш життєвим шляхом.
Саме про дві такі особистості скажу своє коротке слово. Та бодай для фрагментарного розуміння про що йтиметься, обов’язкове розуміння самого процесу творення, – творення слова. Як це взагалі можливо – не звуками, не картинками, а буквами викликати в людині океан почуттів (до сліз!), ланцюжком закарлюк примусити змінити життя, покаятися…
В це важко повірити, та це відбувається на кожному кроці.
Присутній на зустрічі родин воїнів ЗСУ о. Іван Рибко, мабуть, навів би безліч прикладів того, як на слово проповіді людина змінює своє стапвлення до життя та свого місця в цьому світі. Та це про Богонатхненне Слово.
Я ж сьогодні мовитиму про слово, яким послуговується кожен з нас. Яким чином в загальному шумі слів, народжується поетична душа. Це знайоме багатьом – в голову приходять неймовірно прекрасні думки, та саме їх не можеш висловити. Як відчути це натхнення, яке обов’язково приходить згори, не з підвалу, голос Музи завжди з неба, навіть Пегас – кінь окрилений, а не кріт, тобто осяяна поетична душа завжди спрямована в небо – не в нору.
І ось на цьому місці я представляю Вам першу героїню мого нарису, пані Галину Приріз. В залі ми розмістились пів колом, тож мав можливість скласти детальний проникливий образ. Отож поділюся з Вами своїми враженнями.
Навпроти мене сиділа неабияка жінка – французький шарм, англійська гідність та перш за все – українськість, яку вона тонко підкреслювала вишуканим намистом. У всьому – поставі, , вимові – інтелігентність і чуттєвість. Свої вірші пані Галина декламувала абсолютно емоційно, щиро віруючи в написане. Такі щедрі душею, вони немов обіймають тебе до самих глибин і твоєї душі. Також пані Галина поділилась з присутніми своїми творчими секретами – натхнення приходить на природі( зокрема, пригадала незабутні відвідини Шевченківського гаю у Львові), а іноді навіть в дорозі, в салоні рейсової “маршрутки”: “Візьму ручку та й запишу декілька рядків...”
Вона не уявляє свого життя без творення поезії. І ця творчість допомагає їй в житті. На запитання о. Івана Рибка чи змінилась тональність її віршів після дня, коли син пішов на війну захищати Державу, відповіла лаконічно: “Ні.” За мить прочитала життєствердного вірша, присвяченого Львову, та все ж наприкінці декламування її очі огорнула паволока – ні, не суму, а чогось спорідненого з цим почуттям: “Тримаю в руках вірша, присвяченого сину, але дозвольте сьогодні не читатиму...”
Час представити другу героїню нарису, пані Галину Наконечну. Пружна, з надзвичайно сфокусованим поглядом на людей, що оточують її, із загального малюнку життя вона вихоплює найважливіше, нічого не ретушує – і саме це поза волею ззовні виходить на перший план. Вона наче наголошує на своїй “самості”, праві на свою мелодію в загальній симфонії мистецтва поезії.
В нашій короткій розмові пані Галина була щирою, іронічною й всерозуміючою. Справила на мене враження людини, яка сама веде свою долю за руку.
Знаю, що веде за руку і троє своїх синів, поки її чоловік третій рік на передовій. Змінюються напрямки фронтів, ротації особового складу, а він мужньо стоїть в обороні Української Держави. Захищає дружину і трьох дітей.
“Відпустка з фронту тепер рідкість” , – промовляє до мене…
Коли твоя найближча людина щодень на межі, як це не залишить опіків у душі…
ВІдчув цей стан у пані Галини. Та вона максималіст у всьому і вона – зі всім справиться. Так і сказав їй про це. Навіть не сумніваюся, що не заперечуватиме.
Я побажав їй розуміння від оточуючих (це важливо для кожного). А підтримка дітей (син, до слова, поклав вірші матері на музику) завжди з нею, як і міцна рука чоловіка простягнута з далекого фронту.
“Дотик його руки…Він так потрібен мені…” – прозвучало у одній з її фраз.
P.S. Чоловік Галини Наконечної удостоєний особистої відзнаки Президента України, особистої відзнаки Міністра оборони України за заслуги в обороні Держави.
На момент написання статті син Галини Приріз перебуває на бойовій позиції, захищаючи Україну від агресорів.
Володимир КУКУРУЗА
