Кожен Герой, який повертається На щиті, кожен Воїн, який віддав найдорожче – своє життя, несе з собою незагоєний біль втрати, болю, звісно, особливо рідним – батькам, дружинам, дітям, рідним, але й кожен свідомий українець подумки шепоче молитву за спокій душі, щиро дякує за захист і пожертву, глибоко співчуває рідним. У Новому Роздолі не один мешканець, проходячи повз Алею Героїв, неодноразово вдивляється в обличчя наших Героїв, згадує життєву історію того чи іншого, відчуваючи: усі вони стали близькими, упізнаваними та шанованими, на жаль, посмертно… Але незабутньо! І особливий щем викликає, коли доводиться проводжати в останню земну путь, запалюючи свічку і стаючи на коліна перед кортежем, Воїна, який був тобі знайомий, який був твоїм сусідом, однокласником, співпрацівником.
Так і Сергійко Холевка, який ще малюком бігав біля мого будинку, його тато Степан Холевка, з яким разом виросли. Звичне з дитинства «Халява», ніхто і не сумнівався, стало позивним молодого статного воїна – Сергія. Воїна, який проявив найкращі свої таланти – мужність, відвагу, витривалість, неординарність та кмітливість при виконанні бойових завдань – на війні, який настільки «зріднився» з побратимами, що не міг їх залишити, і навіть, навчаючи наступну групу «молодих бійців», на перше завдання йшов разом з ними, хоч міг як інструктор залишитися на безпечному березі Дніпра… Міг? Ні! Воїн до останку, вірний побратим до останнього бою, справжній син України. Як шкода, що так багато їх, молодих, успішних, відважних, поповнюють ряди Небесного Легіону, залишаючи скорботу і невимовний жаль на землі…
Сергій Холевка народився 11 вересня 1986 року в Новому Роздолі, де і виріс. Новороздільська школа №2. Численні спогади учителів, однокласників, друзів малюють образ завжди усміхненого, жвавого, непосидючого і цікавого до життя хлопчини.
Однокласниця Софія: «Важко знайти слова, щоб висловити, як боляче від цієї втрати. Однокласник, шкільний товариш, друг і просто хороший хлопець. Завжди веселий, активний, талановитий, надійний, добрий і щирий. Разом росли, навчались, бешкетувати і просто були щасливими дітьми. Стільки світлих і веселих спогадів Ти залишив мені. Біль втрати неймовірна, вона розриває зсередини. Мої щирі співчуття і слова підтримки батькам та рідним Сергія. Вічна пам’ять герою!».
Перша вчителька Галина Василівна Приріз не може оговтатися від жахливої новини: «Памʼятаю Сергія, як його перша вчителька, одразу із рисами лідера. Він мав не лише бажання, а й потребу відстоювати слабших, мати щирі дружні стосунки з однокласниками. На уроках я часто вдивлялася у його очі, оскільки вони були наповнені дитячою цікавістю та трохи бешкетливим норовом. За такими дітьми йшли однолітки та підтримували багато ідей. Сергій мав нахил до точних наук та уроків фізкультури. Міцність характеру, сила в тілі та нестримне бажання боронити рідний дім та країну від ворога одразу визначили його вибір як воїна та захисника. Памʼятаю, як на уроці читання Сергійко читав вірш і не зовсім розумів його зміст. Він не залишився без відповіді, а взяв книгу, підійшов до мене і задавав багато питань. Це була прекрасна бесіда, яка мені відкрила хлопчину, як не байдужого до своїх знань, особистих міркувань та пізнання світу, хай і на прикладі простого дитячого вірша. Такі учні не забуваються, а залишаються в серці назавжди. Учні швидко стали дорослими. Їхній характер загартувала війна. Після школи минуло багато літ, а Сергій не забував мене. Кожної відпустки з війни він приходив з букетом троянд, обіймав і стримано розповідав про війну, побратимів і свою величезну віру в перемогу. Він вірив, йшов до неї, але… Як це пекучо й надзвичайно боляче, коли гинуть твої учні. Такі молоді, мужні, незламні, впевнені та з незламним бажанням бачити майбутнє України тільки переможне та мирне. Гортаю шкільне табло, де є світлина Сергія… Вони народжені у 1986 році. За молодий вік пізнали жахливі роки війни. Чи таке майбуття я бажала своїм учням? Звісно, що ні! А тепер складаю слова вдячності, шани та молитви за його добре, міцне та вічно живе серце Героя».
Після 11-го класу пішов навчатися у Новороздільський політехнічний коледж (2003-2006 роки навчання), на спеціальність «Обслуговування компʼютерних систем і мереж». Потім працював у Новому Роздолі. І постійно, весь вільний час – тренажерний зал та його хобі, його неймовірне захоплення, яке переросло у єдину на той час у місті танцювальну групу з екстремального виду танцю, який тоді якраз починав набирати популярності, брейк-дансу, тоді такого незвичного і захоплюючого поєднання мистецтва та спорту.
Навчався азам нового танцювального виду Сергій сам, вишукуючи уроки в інтернеті. Одного разу, згадує згорьований тато, у Львові проводилися змагання з брейк-дансу: «Звідкись довідався і наш невгамовний студент, взяв гроші на маршрутку і подався на площу біля Оперного театру. А повернувся – з перемогою! Отримав 1 місце, виконавши один танець обов’язковий і один т.зв. «вільний» – крім диплома отримав і звання тренера». Танцями уже професійно, сформувавши групу з юнаків-однодумців, займався у спортзалі Новороздільського профтехучилища №6 впродовж 2008-2012 років: хлопці під керівництвом Сергія самі вчилися, самі придумували виступи – і брали призові місця у області, зривали «бурю овацій» на концертах, на стадіонах, в МБК «Молодість» – їх молодість, краса незвичних рухів, азарт та креативність не залишали байдужими нікого. До речі, один із брейк-дансистів Ростик Труханський загинув на цій довгій російсько-українській війні ще 4 березня 2017 року.
З першою дружиною Яною Сергій виховував первістка Олександра: як гірко було 18-річному юнаку прощатися з батьком, якого так мало знав, з яким тепер стільки цікавих тем і розмов про життя планувалося мати…
Згодом Сергій подався до столиці, де працював спочатку на будові, шукав, де себе зреалізувати, всюди мав друзів і колег, які цінували невгамовного, жвавого і метикуватого галичанина. Там познайомився і з другою дружиною, з Настею виховували 9-річну донечку Юлію-Місерію, яка також захоплюється танцями. І з донечкою стільки залишилося несказаного, непрожитого…
У Києві Сергій і отримав повістку у 2023-му. Після навчань обрали кмітливого і фізично підготовленого чоловіка у роту розвідки престижного морського десанту. Скільки успішних операцій виконав – хоча ніколи не розповідав деталей, та й взагалі про війну казав батькам: «А воно вам треба?», пригортаючись до рідних зі своєю традиційною сяючою посмішкою.
Командир взводу 140-го окремого розвідувального батальйону Сергій Холевка мав кілька нагород, медалей за відданість і за професійність військової служби. У серпні 2025 р. президент В. Зеленський особисто прибув вручити нагороду двом обраним воїнам, зокрема, відзнаку Президента «За оборону України» вручив і Сергію Холевку.
Сергій уже був інструктором: тренував, навчаючи азів війни, молодих військових на полігоні, а потім з ними і на нульові рубежі, щоб ще підучити на ділі, бо ж хвилювався за них як за рідних – «якщо я не навчу, то ж не виживуть…». Один з таких виходів став останнім для всієї групи – після масових прильотів не вижив ніхто. «Москалі так крили, що кілька днів не могли забрати і тіло, – розповідав рідним побратим Сокол, друг, з яким Сергій пройшов не один рік воєнних доріг, – тим паче, за тілами слід було перепливати Дніпро». Сергій був розвідником спеціальної розвідки. З 5 грудня він перестав виходити на зв’язок і вважався зниклим безвісти після вогневого ураження позицій біля населеного пункту Білогрудове Херсонської області. Мама відчувала – щось не добре із Сергійком, чорніше землі ходив тато, коли син пропадав без зв’язку – а він, отримавши поранення, можливо, думав про своїх найрідніших… На жаль, 14 грудня 2025 року було знайдено тіло воїна без ознак життя — найстрашніша звістка підтвердилася.
Іменний годинник з позивним «Халява», усі нагороди, які надіслали побратими, – ніщо не замінить рідним синівської підтримки, батьківської поради, чоловічої опори. Сергій назавжди залишиться в нашій пам’яті як відважний син України, який до останнього виконував свій обов’язок перед державою та народом.
Похований Воїн на Алеї Героїв на Малехівському цвинтарі.
У Сергія залишилися батьки Лєна і Степан, дружина Анастасія, син Олександр і донечка Юлія, друзі, рідні, побратими.
Віра ВЛАСЮК
