Воїн, Захисник, Українець, Тато, Людина – таким, саме з великої літери і з глибокою пошаною можна сказати про Михайла Степаняка.
Кортеж з тілом воїна зустрічали спекотної неділі 1 червня на Алеї Героїв. У скорботі схилили голови городяни, лунала молитва від священників і вірш-посвята від о. Василя Підгайного, плакали мами і дружина, і гордо тримали стяги сини – четверо хлопців воїна Михайла Степаняка.
Розпорядженням міського голови 1-2 червня у Новороздільській громаді було оголошено Днями жалоби за померлим Героєм. Парастас відбувався у рідній домівці Захисника, який так старанно і наполегливо будував та оздоблював зі своїми синами…
Михайло народився 15 листопада 1979 року у с. Кам’яний Брід Яворівського району. Але був ще малим, коли сім’я переїхала у с. Вибранівку, де і навчався у школі. Згодом навчався у Львові в будівельному училищі, освоюючи професію маляра-штукатура, тоді – служба в армії.
Одружився у 2000-му році. З дружиною Надею мешкали у с. Долішнє, виховуючи чотирьох синів – нині уже 24-річного Руслана, 23-річного Назара, 22-річного Ігоря і найменшенького улюбленця всієї родини 13-річного Євгена. З наймолодшим сином усі бавилися, виконували усі забаганки, і ніколи не дозволяв тато – ані крикнути, ані перечити. Захотів Євгенко з татом на автобусі покататися – і мама кидає всю роботу і везе до тата на роботу.
Пропрацюва Михайло багато років водієм на «маршрутці» у Миколаївському АТП. Тож не дивно, що куди б не йшли – всюди зустрічалися знайомі, бо завжди усміхненого і з умінням пожартувати водія запам’ятовували.
У 2013-2015 роках збудував хату. Зі «своєю» ж «бригадою»: з хлопцями і розчин місили, і стіни штукатурили, і ламінат ставили. Усе робив із своїми синами, усього їх навчив. Засмучені такою важкою втратою хлопці так і говорять – нам тато все дав. А Михайло, ніби передчуваючи, так спішив усього навчити синів, іноді навіть примушував, бо ж робити треба все вміти, бо ж хто їх навчить… Хату будували разом, в гаражі постійно гуртувалися усім чоловічим колективом. Купив мотор, приволік старий автомобіль – «запорожець», який хлопці охрестили «субарі» – і так разом, жартуючи та навчаючись, зібрали трактор. Потім і культиватор зробили. Згодом, уже воюючи, під час однієї з відпусток придбав другий трактор. Справжній ж господар – хотів все мати своє. Бо ж мали достатньо землі, спільно ж і обробляли. Хлопців своїх навчив і на машині їздити, і трактором керувати. Та й старшому сину на 18-річчя придбав машину, згодом – другому сину, наймолодшому – дорогий ровер «на замовлення», дружині – скутер, бо ж знав, як крутиться жінка, як білка в колесі: і господарка, і п’ятеро чоловіків нагодувати, словом, всіх забезпечив «своїми колесами». Хоча шпаркий Михайло був всюди: як треба було, то і їсти зварить, і хліб спече… Так і сини, дивлячись на тата, брали з нього приклад. «Усього вчіться, ламайте, ремонтуйте, лише горілки не вчіться пити», – піджартовував Михайло над хлопцями. Але і в цьому він був гідним прикладом для синів.
М. Степаняка мобілізували у січні 2023 року. «Я не буду ховатися, все одно комусь треба йти на війну», – тверду мав думку. Після навчання на Яворівському полігоні у складі 7-ї роти 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила приймав участь у захисті Батьківщини на території Донецької, Луганської, Херсонської областей. Піхота – служба нелегка. Але ніколи не скаржився, не нарікав, навіть не признавався, коли щось десь боліло. Про війну не розповідав, навіть хлопцям. Лише хмурнів, коли хтось з побратимів гинув, чи потрапляв в полон. Особливо прикипів серцем до юнака зі Стрия: тут разом каву пили, а за день – скид з дрона, смертельний. Оце боліло воїну: мушу здачу віддати, казав, тобто помститися за друзів. Бувало, надсилав веселі відео, як з побратимами у недовгі дні перепочинку «на хаті» забавлялися і «дурачилися», скидаючи таким чином емоційні стреси, то на тачці покатають, то підстрижуть так, що треба налисо вже… Сміялися, жартували, але про війну – ніколи ні слова… Хіба кине мимохіть – страшно там…
Михайло був двічі поранений. Мав дві операції – грижі у хребті. Але службу продовжував. Та й невблаганні ВЛК давали суворий вердикт – придатний… У п’ятницю, за день до смерті, повертаючись з наряду з Яворова, зателефонував дружині, з дивним таким запитанням: можна, я додому приїду? Це вже тепер аналізуєш – дивне було питання – задумливо продовжує оповідь дружина, маленька сильна жінка, яка дбала про п’ятьох високих статних (крім наймолодшого Євгена) чоловіків. Дивним було і його бажання за кілька днів до непоправного сходити на цвинтар до полеглого Героя Василя Лопушанського, на що відповів напівжартом: «Та ходив до Васі сказати, що скоро здибаємося». Хоча у думках – ще багато планів: «Бабулько, – звертався до тещі Марії, – я ще стільки планів маю, що й не знаю, чи перероблю все». Ще і другий поверх мріяв зробити житловим, і прицеп до трактора з хлопцями мав зробити…
Вдома, того свого останнього дня на землі, Михайло як звично і на городі порався, і в гаражі, а потім попросив жінку: «Дай мені поїсти». Почастувався, подякував. Дружина і сини, які прибігли на крик, і масаж серця робили, і штучне дихання, реанімувальні заходи проводили і медпрацівники, які швидко прибули. Не допомогло…. Тромб – короткий вирок. А в планах – ще так багато життя разом, з дружиною, з синами-соколами…
У щемних розповідях зачепила одна деталь. Їздячи на службу у Яворів, Михайло якось заявив: не буду у формі на службу їздити, візьму «гражданське», бо не хочу бачити косих поглядів, чути злобне бурмотіння чи ще потрапити під кулаки… Люди, задумайтеся, під кулаки – злобних нелюдів, ухилянтів, недочоловіків, під кулаки – того, хто пожертвував усім, хто віддав здоров’я і як результат життя, хто не здійснив задуманих планів і не потішиться синочками, які тільки вступають в доросле життя… Що діється? Куди котиться світ? І що нас чекає як відплата за таку поведінку?
Війна ще не скінчилася. І не виглядає, що скоро закінчиться… Уже викликають повісткою старшого сина Степаняків – Руслана, який у 2013 році звільнився зі строкової служби. Уже ця сім’я має другу втрату воїна: у липні 2023-го помер також колишній військовослужбовець ЗСУ, дядько Надії Степаняк Михайло Олійник. Уже знову ціла родина залишилася без чоловіка, без сина, без тата, без брата, без зятя…
У Михайла Степаняка залишилися мама Марія, дружина Надія, сини Руслан, Назар, Ігор і Євген, сестра Оля, брати Василь, який також служить у лавах ЗСУ, і Роман, родина, друзі, побратими.
Воїн похований на Долішненському кладовищі.
Світла пам’ять Герою!
Віра ВЛАСЮК
