Розквітлі черешні схилились й пелюстками плачуть,
І в вишивки колір вплелась сивина…
Чого ж це Ви, Мамо, покинули хату, неначе
до неї вже й діла для рук Ваших більше нема?
Забута криниця стомилась зітхати в чеканні.
В зажурі стежина вже геть споришем поросла.
Як Ви відлітали журавкою в рай на світанні,
то схлипнули двері і згасла зоря край села.
Мені все здавалось, що будете завжди із нами
і тішити серце, як яблуні цвіт по весні.
Хоч знаю, що більше не вгледіти Вас, не зустріти,
хіба що в молитві та ще у казковому сні.
Вдягну полотняну вишиту Вами сорочку,
на покуті сяду і світлі прилинуть думки…
І знову побачу я Вас молодою в садочку,
а з Вами дитинство сміється мені крізь роки.
Правдивою були, літа молоді шанували,
людей розуміти навчали, як тільки могла.
Сама все ж терпіла, сміття не виносила з хати,
кохалася в внуках і ними на світі жила.
Приходжу на цвинтар, в молитві стаю на коліна,
і хрест Ваш цілую, і сльози затулюють світ…
Простіть мені, Мамо!
Нема в тім моєї провини, що так невблаганно осипався цвіт Ваших літ.
Зів’яли під вікнами Вами посаджені квіти.
Дощ стукає в шибку, чомусь така пізня весна…
Чого тільки Ви руками не вміли робити ?!
Напевно такої роботи на світі нема.
Не так, як гадалось, складалось життя, моя Ненько,
та встигло добро з серця Вашого в світ прорости…
Душа моя плаче…
Нема Вас, ріднесенька НЕНЬКО.
Нема вже до кого приїхати, а чи прийти…
Надія ЗАГАЙСЬКА, с. Дроговиж
