Отже, на жаль, і мене не оминув коронавірус: у середу, 19 січня, спочатку сімейна лікарка Ольга Подвацятник, а згодом працівниця Миколаївського районного лабораторного центру (по -мобільному), повідомили, що “мій” понеділковий ПЛР — тест показав позитивний результат. З огляду на те, що декілька крайніх днів були одними з найважчих за увесь період подальшого кількатижневого лікування (поспішаю наперед висловити слова вдячності пані Олі, яка реально дуже кваліфіковано, уважно і, я б сказав, творчо вичавлювала з мого тіла вірус “ковіду”), встановлений медиками діагноз сприйняв вкрай пригнічено.
У ці хвилини перед очима миттєвим калейдоскопом постали обличчя (усі — привітні і усміхнені) декількох моїх друзів із однаковими іменами Василь, двоюрідного брата Андрія (усі 1959 року народження) та однокласника Миколи , які передчасно відійшли у вічність смертельно вражені коронавірусом. Еге ж, я теж їм приязно усміхнувся, жартома на прощання не пообіцявши спільної швидкої зустрічі там. Утім, насправді , звісно, мені було не до жартів, але дана обіцянка друзякам “з тамтих сторон” сподобалася.
Отакими були перші реагування на діагноз.
Також переконаний, що мені дуже – дуже пощастило, що Ольга Іванівна обрала для мене не лікарняний режим лікування, а домашній. Пощастило, що і дружина до Польщі не поїхала (самі знаєте, з якою метою!), тож двічі на день Марія колола мене антибіотиками (це вона робить легко і вправно, оскільки має чималий досвід лікування своїх батьків, царство їм небесне) та “годувала” по графіку іншими ліками.
А ще запам’яталася перша ніч після того, як дізнався, що “підхопив” коронавірус: кожну “серію” затяжного кашлю, від чого ледь вистачало сил, аби хоча б трішки вдихнути повітря, сприймав у певні моменти майже панічно, тож у голові роїлися всілякі похмурі думки про прожите та про вічне, чого у попередні крайні дні не було. І ця ніч видалася практично безсонною. Утім, наступні дні вдалося, застосувавши самонавіювання, мовляв, “гетьте думи сумнії” , “є ще порох у порохівниці” та закарбоване назавжди гасло буремного дитинства “9-й квартал не здається”, таки вдалося вгамувати апокаліптичну уяву. І сумлінно, як приписала лікарка, лікувати недугу.
Минулої п’ятниці Ольга Іванівна “закрила” мій лікарняний. Точніше, Е- лікарняний, до слова, перший у моєму житті. Що й казати, нововведення мені сподобалося — не треба, як раніше, бігати з листком непрацездатності по кабінетах, аби медики проставили необхідні мокрі печатки.
Отак коротко про “ковідний” досвід у моїй майже 66-річній життєвій біографії.. Сподіваюся, що перший і останній. Тому готуюся прийняти бустерну дозу вакцини.
На завершення хочу поділитися деякими особистими враженнями та спостереженнями “ковідного” хворого про роботу сімейних лікарів Новороздільської міської лікарні у січні. Бо саме у цей період, коли захворів на коронавірус і проходив курс лікування, пересвідчився, що сімейні лікарі працювали із мінімум подвійним, а то і більшим навантаженням.Конкретно у цьому я переконався на прикладі сімейної лікарки Ольги Подвацятник.
Зокрема, як мимоволі дізнався під час коротких розмов на прийомі, Ольга Іванівна, окрім своїх пацієнтів, у січні ще обслуговувала і пацієнтів двох інших сімейних лікарів, які перебували у планових відпустках, а також тимчасового виконувала обов’язки завідувача відділення первинної медичної допомоги міськлікарні В. Андріюка, який теж перебував у відпустці. Уявіть собі, який це величезний обсяг роботи! До речі, черги пацієнтів до лікарки у ці дні були чималими.
“ Так, навантаження неабиякі, – підтверджує Ольга Іванівна, – тож із медичною сестрою Галиною Николишин у січні крутилися, немов білки в колесі. Не думаю, що це значне перебільшення. Адже у січні, як відомо, було зафіксовано зростання захворювань на «ковід» у порівнянні з показниками за грудень. Зокрема, про це надав докладний коментар для «Вісника Розділля» завідувач відділенням первинної медичної допомоги міської лікарні Віталій у матеріалі «Віталій Андрію: «Ситуація складна, «Омікрон» явно йде по наростаючій…» («ВР» за 4 лютого 2022р.). Тож замість 22-х пацієнтів згідно із встановленим графіком прийому , ми щодня приймали 40 і більше осіб. Відповідно, сімейним лікарям доводилось працювати не передбачені вказаним графіком 5,5 годин, а значно більше, в середньому понад вісім годин”.
До речі, у схожих умовах надмірних навантажень у січні також працювали сімейні лікарі М. О. Климкович , І. І.Романишин , Н. О.Васенюк ., Г. І. Ульянова , Н. П.Стеців О. Б. , Жеребецька , О. Б. Гаєвська , В. Ф.Степусь . Адже минулого місяця ( і це було нескладно репортеру дізнатися) у відпустках перебували сімейні лікарі В. М. Андріюк, Г. М. Сікун, Н. С. Сас, І. П. Борщинський, а З. В. Тімкіна — на лікарняному. Це майже третина від загальної кількості сімейних лікарів.
Доводиться тільки дивуватись приязності та терпінню, принаймні “моєї” лікарки Ольги Подвацятник, яку вона демонструвала під час прийому пацієнтів. А їх під кабінетом скупчувалося чимало, причому, дехто і ремстував, мовляв, колись було не так, не було запису тощо. Але і лікарка, і медсестра сумлінно і професійно, демонструючи ввічливість та витримку, виконували свою роботу. Звісно, перепрацьовували, звісно, приходили додому втомленими і з запізненням. Але з почуттям виконаного обов”язку. Це – і про інших згаданих вище лікарів, які через обставини працювали за себе і за своїх колег.
Про супутні, окрім виснаження перевтоми, ризики захворіти на коронавірус теж варто згадати. І приклад Ольги Подвацятник красномовний — вона вже двічі перехворіла “ковідом”. Знаю, що і медсестра теж підхопила коронавірусну інфекцію. За інших — не скажу, бо про це мені невідомо. До речі, із усіх пацієнтів, які у цей період були на прийомі і у Ольги Подвацятник, і у її колег, майже 80 відсоткам було встановлено діагноз — коронавірус. Так що порівняння, що люди в білих халатах у період пандемії перебувають на передньому краї боротьби з коронавірусом і ризикують власним здоров’ям та життям, не є аж таким репортерським перебільшенням. Факт.
Отож, користуючись нагодою, щиро вдячний пані Олі Подвацятник за її професійність та оптимізм. Вірю, що ця всесвітня напасть відступить — і для Ольги Іванівни як лікарки настануть спокійніші дні, коли можна озирнутися довкола і, окрім відданості своїй професії медика, здобутій у Івано – Франківському медінституті, віднайти приводи порадіти життю. Яке, попри несподівані випробування та виклики, що не кажи, прекрасне…
Іван БАСАРАБ
