Йому назавжди залишиться 21… Юний красень з усмішкою Неба, найрідніший Ангел і Воїн Небесного Легіону
Війна забрала ще одне молоде життя, ще одну долю, яка тільки починала писати свою історію. Захищаючи Україну, загинув новороздільчанин — Ростислав Юрчишин.
Він був із покоління, яке мало будувати майбутнє незалежної держави, здійснювати мрії, створювати сім’ю, радіти життю. Та замість мирного неба над головою отримав суворе випробування війною. Став до лав захисників і до останнього подиху залишався вірним військовій присязі та своєму народові.
4 червня 2026-го під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Іванівка Дніпропетровської області внаслідок удару ворожого FPV-дрона Ростислав загинув. Зупинилося серце сина, друга, побратима. Зупинилося серце Героя.
Важко знайти слова, які могли б полегшити біль матері та рідних. Важко усвідомити, що юнак, який мав попереду все життя, поповнив Небесне військо України.
Ми пам’ятатимемо Ростислава молодим, відважним і щирим. Таким, яким його знали близькі та яким його назавжди запам’ятає громада.
Ростислав ЮРЧИШИН народився 15 січня 2005 року у Новому Роздолі. В свої 21 він встиг віддати боротьбі за Україну майже три роки, з 28 серпня 2023 р. вірно служив у війську, був оператором безпілотних літальних апаратів. Цей молодий хлопець по суті не бачив звичного мирного дорослого життя. Від нього його забрав ворожий дрон…
Ростислав – первісток у родині. Мама народила його зовсім юною, можливо, такий міцний був їх духовний зв’язок, можливо, тому відчували один одного на відстані, якимись невидимим фібрами споріднених душ. Золота дитина, стверджує мама, улюблений всіма, бо перша дитина, перший внук, бо такий світлооокий щирий хлопчинка не завдавав клопоту нікому, лише радість.
Навчався у Новороздільській школі №4.
«Укотре стіни нашої школи здригаються від страшної звістки. Війна забрала життя ще одного випускника Новороздільського ЗЗСО № 4 — Юрчишина Ростислава. Педагогічний колектив висловлює щирі співчуття батькам, родині, друзям та побратимам з приводу непоправної втрати.
«Неможливо дібрати слів, щоб описати той біль від втрати мого учня», — із сумом повідомляє класний керівник Ганущак Галина Петрівна. Далі вчителька продовжує: «Я пам’ятаю Ростика малим школяриком із допитливими блакитними оченятами та щирою усмішкою. У шкільному житті він був надійною і справедливою дитиною, ніколи нікого не ображав.
На уроках української літератури та історії любив слухати розповіді про нашу Батьківщину. І вже тоді в його погляді читалася рішучість. Тому, не вагаючись, Ростик свідомо став на захист України. Але, на превеликий жаль, його шлях обірвався надто швидко. Він віддав найцінніше – своє молоде життя — за наш спокій і свободу.
Тепер Ростик назавжди залишиться в наших серцях мужнім воїном, а в моєму серці – світлим і щирим хлопчиком. Для кожного вчителя його учні, як би вони не виросли, залишаються дітьми назавжди“.
Самовідданість Ростислава – це приклад справжнього патріотизму, який стане частиною історії нашої незламної України. Історії, яку вивчатимуть в школах наші нащадки. Наш учень! Наша Гордість! Низький уклін матері!
Однокласниця Бурбан Соломія: «Сьогодні особливо важкий день. Сьогодні востаннє Ростислав повертається до рідного дому… Не можу повірити, що доводиться прощатися з людиною, з якою сиділи за однією партою, навчалися разом, ділили звичайні шкільні будні. Ростислав був добрим, спокійним і щирим хлопцем, якого поважали та цінували всі, хто його знав. Боляче усвідомлювати, що таке молоде життя обірвалося. Світла пам’ять тобі, Ростиславе. Назавжди в наших серцях. Ти житимеш у нашій пам’яті та наших молитвах.
З Ростиславом ми були знайомі ще зі шкільних років. Спочатку навчалися в паралельних класах у школі №4. Ми часто спілкувалися, адже жили недалеко один від одного. А вже в шостому класі Ростислав перевівся до нашого класу, і відтоді наша дружба стала ще міцнішою. Ростислав був дуже доброю, щирою та світлою людиною. Найбільше запам’яталися його неймовірно щирі голубі очі, у яких завжди було стільки доброти й тепла. Він був тим другом, на якого завжди можна було надіятися. Ми допомагали один одному з уроками, підтримували в різних ситуаціях, ділилися шкільними радощами та переживаннями.
У нас було багато спільних друзів, з якими ми проводили вільний час, ходили гуляти, спілкувалися та створювали ті безтурботні спогади, які залишаються з людиною на все життя. Ми росли поруч, дорослішали разом, ділилися мріями та планами на майбутнє.
Як і в багатьох школярів, у нас були свої пригоди. Бувало, що разом втікали з уроків, сміялися, жартували, будували плани на майбутнє. Тоді ніхто й подумати не міг, що життя розпорядиться так жорстоко.
Ростислав ніколи не був байдужим до людей. Він умів дружити по-справжньому, завжди був готовий допомогти та підтримати. Саме таким я памʼятаю Ростислава.
Сьогодні я згадую не лише воїна і Героя України. Я згадую нашого Ростика — доброго хлопця з щирою усмішкою та великим серцем, який назавжди залишиться в нашій пам’яті молодим, світлим і справжнім».
* * *
У лютому 2023 року пішов служити Віталій, чоловік Ліліної сестри Мар’яни, хресної мами Ростика. Наприкінці червня 2023 року пішов служити і чоловік Лілії Роман. Ростислав тим часом закінчив навчання у ліцеї будівництва і побуту, де освоював фах газозварника.
Одного разу прийшов і спокійно сказав: «Може б і я попробував піти в армію». За цим висловом – виважене і продумане не раз рішення. Вибір Захисника! Хоч і зовсім юний, але він мислив з чоловічою гідністю, з міцним українським духом свободолюбства, з роздумами сформованої особистості. Рідні не просто хвилювалися, бо ж не з чужих слів знали, що таке війна. Але вибір сина поважали…
Півтора року Ростислав був сапером на Херсонщині. Одного дня приїхали і забрали майже всіх у 36-ту бригаду на Сумщині, де за 2 тижні із 140 чоловік лишилось зо 20. Воєнних лихоліть сповна зазнав і наймолодший боєць. Та не зневірився, не занепав духом: міцний козачий стержень мотивував іти вперед, до перемоги.
Р. Юрчишин перевівся у 505 окремий батальйон морської піхоти, став дронщиком. За місяць навчання перший здав всі екзамени на відмінно, вчив і побратимів. Здав випробування і отримав заповітний голубий берет. «Я мав його отримати, бо пообіцяв тобі», – з гордістю і такою щирою дитячою радістю потішив маму. А наприкінці березня 2025 року їх відправили на Дніпропетровщину, де і служив до кінця.
«Літав» постійно, на вихідних навіть, постійно вчився, читав, вишукував інформацію, до деталей вивчав збиті москальські дрони, хотів іти вчитися на сержанта – словом, плани колосальні були, на життя і на перемогу. «Таких, як він, одиниці – ніколи не відмовився від бойового виходу, готовий був замінити побратимів», – вибачаючись перед рідними, що не вберегли, розказував про воїна командир. «Добрий, щирий хлопець, який завжди умів підтримати», -ділилася спогадами Катя, побратимка. До речі, здивувало, скільки молодих дівчат служить в армії, гідно виконуючи роль захисників. Друзі з 505-го батальйону вручили мамі Героя, на жаль, посмертно Лист пошани та скорботи, заповітний голубий берет морської піхоти і знак «Завжди вірний» – бо побратим «Добі» був вірним до кінця – побратимам, близьким, Україні…
Те ж і щодо сімейного життя – тільки почали жити, розписалися, мріяли і складали плани, яким не судилося збутися. Юнак постійно на позиціях, у горнилі війни, лише раз приїжджав у відпустку з молодою дівчиною, щоб познайомити наречену з мамою. Ростислав, сам не знаючи батьківської любові і підтримки, і тут зробив такий свідомий дорослий чоловічий поступок, на що на здатні дорослі по віку чоловіки, відмовляючись від рідних дітей. Ростислав одружився з Оксаною, визнав її Емілію за донечку. Адже сам зростав з мамою і сестричкою, тож змалечку відчував чоловічий обов’язок підтримати і допомогти у всьому. А як тішився народженню маленької сестрички, мав чудові стосунки і з вітчимом, з яким і радився неодноразово у чоловічих справах.
«Ця дитина – сенс життя, я втратила частину себе. Спілкувалися постійно, коли була змога. І оце його завжди: «Мамо, у мене все добре» додавало сил і снаги. Ростик ніколи ні на що не скаржився. «Мамусь, я вас сильно люблю»,- заспокоював впевненим тоном. Як бракує цих слів…».
Як востаннє був у відпустці, наприкінці квітня 2026-го, твердо пообіцяв: «Я скоро буду вдома». І мама так свято вірила синовим запевненням…
2 травня Ростислав повернувся на місце служби з відпуски і 3 травня одразу ж пішов на вихід. Бо там не вистачає людей! Бо там через силу виснажені воїни тримають лінію фронту, утримуючи ворога заради тих, хто тут живе у своє задоволення, не задумуючись і не поспішаючи давати бувай якісь мінімальні донати… Два паралельні світи…
Виходили з позиції двоє. Побратим Ростика, 300-тий, невідомо, чи збережуть зір. На місце виїхала евак-група, її також розстріляли..
Так, вина найперше – ну звісно, проклятий віками москаль, недокраїна, яка століттями намагалася стерти нас з лиця землі…
Болить, безмежно болить… Невимовна материнська біль просочується через дописи соцмереж, через зчорнілу мамину постать щодня на могилі сина, через несприйняття втрати, через щоденні «однобічні розмови» зі своєю кровинкою… у снах… З четверга на п’ятницю, з 4 на 5-те червня, ніч, вкотре неспокійна, бо вже кілька днів без зв’язку і тут – чітке відчуття, ніби понад ліжком пройшов син, промайнув білою тінню, а маму огорнуло відчуття присутності найріднішого – прийшов…. Тиждень до загибелі ще один дивний сон, який ніхто не поєднав із жахливою звісткою, у сні прохання – зроби фотографію. Зробила… Ту фотографію, яка і увінчала заквітчану могилу молодого воїна. На дев’ять днів – видіння, руки сина, теплі обійми.. Ростик продовжує підтримувати свою маму, і відгукується на ті щоденні зболені прохання прийти бодай у сні…
* * *
День поховання Ростислава Юрчишина став днем глибокої пошани всієї громади, неймовірного суму прощання з юнаком, яким мав будувати наше майбуття…
Ярина Яценко: «Воїн, не зважаючи на юний вік. Пригадую, при зустрічі казала йому, що три роки війни це ж колосальний досвід, можливо, все ж вартує йти навчатися, бо ж молодий ще, мав таке право. А він відповів тихо, впевнено і так щиро: «Поки що не можу, у мене там справи, маю обов’язок там, там мої побратими. От закінчимо війну…». Від імені всієї громади приношу співчуття рідним і близьким загиблого. Особливо матері, Лілі, яка весь свій час присвячувала допомозі сину та іншим військовим і є помічником ветерана в нашому Центрі надання соціальних послуг, та сестрі Олі Юрчишин, яка серед нашої найактивнішої молоді: Ви тепер доросла підтримка, маєте дбати і про маму… Молода дружина, молода сім’я – скільки було намріяно… Неправильно, коли такі діти гинуть, коли гинуть кращі діти нашого суспільства, наш цвіт…»
Мама – Ліля Іванчук – це також приклад Героїні України, мами, яка підтримала вибір сина, яка усім, чим могла, допомагала і підтримувала Ростислава та його побратимів…. І у цей важкий день, знемагаючи від болю, коли серце стікало кров’ю, проводжаючи в останню земну путь свою кровинку, Мама звернулася на похороні до всіх присутніх: «Люди, допомагайте нашим військовим, не обходьте збори на потреби воїнів, їм так потрібна наша допомога…». Мама яка три роки жила життям свого сина, його побратимів, яка допомагала повсякчас… І буде допомагати. Бо це святий обов’язок кожного українця, справедливо вважає, та й загалом свідомої людини, християнина…
Серед численних зборів, закупівель, волонтерських активностей ось тільки частинка її натхненної праці.
4 листопада 2025-го року Ліля Іванчук висловила подяку Новороздільській міській раді за дрони DJI Mavic 3Pro для Захисників 505 обМП. Разом – ми сильні, і тільки разом зможемо подолати ворога.
Лютий 2026-го. Хочу висловити щиру та безмежну подяку Управлінню культури, спорту та ГП НМР за придбаний генератор для наших Захисників. Це не просто техніка — це світло, тепло і можливість виконувати бойові завдання там. 1 лютого відбувся благодійний фестиваль-ярмарок «Медове Різдво». Саме завдяки цьому заходу ще одна важлива потреба наших воїнів була закрита.
6 листопада 2025-го. «Ця поїздка для мене була особливою…Бо мала змогу ще хоч трохи побути з сином. Обійняти і почути слова: “Мамо, все буде добре !”. Такі миті безцінні. Але водночас — боляче. Бо дивишся й розумієш, що він знову туди… Туди, де вибухи, холод і небезпека. Я намагалась усміхатись, не показувала сліз, але всередині все стискалось від болю. І коли я дивилась в очі наших дівчат і хлопців – таких молодих, світлих, але вже з поглядом, у якому війна залишила свій слід… Вони усміхаються, жартують, підтримують один одного. І так хочеться обійняти кожного і сказати: “Хлопці, дівчата, повертайтесь живими! Ми всі вас чекаємо. Дякую вам, мої хороші, за захист. Молимось за вас! Повертайтесь з ПЕРЕМОГОЮ!».
Отець Іван Рибко: «Життя коротке, і ми це бачимо. Рідним найважче, і немає слів, які б вони хотіли почути, які б їм допомогли. Але у юного воїна Ростислава була велика любов. А любов не зникає, вона продовжуватиметься, вона буде вас підтримувати. Христос каже: «Ні смерть, ні життя не зможуть нас відлучити від любові Божоі. І в цій любові ми відчуватимемо присутність нашого захисника. І навіть смерть не може забрати любов. Ростислав продовжує жити – у пам’яті, у вчинках, у ідеї. Ростислав нам своїм життям наказує продовжувати жити….».
Капелан: «Немає слів, щоб заповнити порожнечу, яка залишилася після загибелі юного воїна. Знаю, і по собі також: людина, яка одягає форму, собі вже не належить. Ростік – він справжній герой. Бо кожен воїн, який виходить на бойові, має можливість відмовитися. Але він обирав виконувати свій обов’язок Захисника, бо знав: він має це зробити, бо мав любові до тих, хто позаду, набагато більше, аніж страху і бажання вижити у тій війні. Це самий молодий хлопець, якого я знав. Вони виходили з позицій, залишилося всього кілька десятків метрів… За три місяці – 17 поховань. Це завжди боляче.
Ростик віддав нам усе, щоб ми могли збудувати дім, виростити дітей, посадити дерево, віддав нам свої плани на життя, свої мрії, свої цілі… Нам віддав. Чому він так зробив? Ісус був такий: приніс себе в жертву за інших простих людей, беззахисних.
Дякую мамі, що виховала таким, що син її був як Христос!
Давайте разом помолимося, попросимо Господа відкрити тим побратимам двері у Царство Небесне, дати спокій рідним і близьким. Ваші душі, мамо, ще обіймуться там на небі.
Я вірю, Господь, що на цій политій кров’ю землі зростуть квіти і зійде сонце кращої долі».
Поховали Воїна на Алеї героїв на малехівському кладовищі.
У Ростислава залишилися мама Лілія і вітчим Роман, сестри Оля і 3-річна Діанка, бабуся Галина і дідусь Михайло, хресна мама Мар’яна і двоюрідні Анастасія та Матвій.
Місце поховання сина стало місцем болю і неймовірного затишку водночас для мами і для сім’ї..
Небесний ангел з очима Неба, який подарував і найбільше радості своїм життям, і найважчого болю, який подарував не лише своїм рідним, а нам усім – українцям – право і обов’язок жити далі, будувати Україну, такою, за яку юнак віддав життя…
Віра ВЛАСЮК
Світлана КОРОЛЬ
Обірвана пісня
Пам’яті ГЕРОЯ УКРАЇНИ
Ростислава Юрчишина і його Мами
Не судилось, МАТИ, долю повінчати…
Рушником весільним шлюб благословляти…
Чорні круки впали на рідні пороги,
Де в щасті зростали синові дороги.
– Засурмили сурми рано Тобі, СИНУ!
Грудьми захищати пішов Україну…
Пісню обірвала ворожа рука –
Посивіла МАТИ з горя, сирота…
Ти Небесним АНГЕЛОМ став для мене, СИНУ…
Понад все любив Ти рідну УКРАЇНУ…
Не зростив садок Ти, не збудував хати…
Сиротою стала тепер Твоя МАТИ…
Пісня залишилась… Та, що Ти співав…
Матінці наснилось, як Героєм став.
Юний-юний красень, усмішкою НЕБА…
Як Матусі жити на землі без Тебе?..
Поселись у серці її і в хатині…
Ти віддав усе рідній УКРАЇНІ!
Мрії свої чисті, ЛЮБОВ і Життя…
Щоб для нас розквітло в МИРІ майбуття!
В Легіон Небесний став сміливо в стрій…
Як, Синочку милий, жити на землі їй?
Як молитись Богу? Як всміхатись ЛЮДЯМ
Крізь усі обмови, криві пересуди?
– Я вклоняюсь, Мамо, і цілую руки…
Вибач, люба ненько, за чорні дні розпуки…
Я Тобі лишаю не чорну хустину –
Я Тобі дарую вільну УКРАЇНУ!..
Хай у ній квітує МИРОМ кожна хата!
Дякую за ВСЕ! Ти найкраща МАТИ!
АНГЕЛОМ злітає ДУША Твого Сина…
Нині проводжає його Україна…
Синьо-жовтим стягом всміхнувся із НЕБА…
– Як навчитись жити, СИНУ мій, без Тебе?
Обірвалась Пісня, Мрія і ЛЮБОВ…
СИН Тобі всміхнувся, Матусенько, знов…
ГЕРОЙ України! Юність у очах…
– Приходи, Синочку, до Матінки в снах…
Тихим, ніжним вітром косу розчеши…
І прегарним квітом звістку принеси…
Як Тебе носила, леліяла, СИНУ…
Понад все любив Ти рідну УКРАЇНУ…
ГЕРОЯ зростила, викохала МАТИ…
Він за УКРАЇНУ життя мусив дати…
12. 06. 2026
Іван РИБКО
Життя занадто молоде,
Щоб в домовину укладати!
Та крах і війни, безумство сатани
Сьогодні йде, щоб руйнувати!
Життя хоча і молоде,
Та мусить в небо відлітати.
Бо ми в війні живемо, стоїмо
І правду тільки так можливо здобувати!
Сумує мати і сестра, родина,
Лунає сумний дзвін.
Така болюча нині ця година –
Бо проводжаємо героя в домовині.
Плаче небо, серце біль стискає –
І побратим тихенько зажурився,
Громада свічку запалила,
Час мимоволі ніби зупинився…
Поплач, рідненька, тихо-тихо,
Схились на рученьки Марії.
Вона бо тут стоїть,
Вона лиш тільки тебе розуміє.
А ти, козаче, в небо відлітай
І з побратимами у вічності ставай.
Для рідних – Ангелом життя,
А для країни – воїном добра!»
