Жодна людина не знає, коли і яким чином завершиться її земний шлях. Як саме відійде у Вічність у мить останнього зітхання: чи легко і у колі своїх рідних(про що багато з нас вимолюють у Бога переважно такий «сценарій» смерті), чи вдома, а чи деінде, чи в стражданнях у стані немічності, спричиненої важкою недугою, а чи за ще більш гнітючих обставин?
Як і не знає, яким буде місце його останнього спочинку на цвинтарі. Чи впорядкують і доглядатимуть його могилу рідні чи небайдужі люди, якщо родичі померли або живуть далеко від Нового Роздолу? Або, якщо їх так «закрутили» обставини, що їм просто не вистачає часу опікуватися могилою. Або ж вони, на жаль, настільки зачерствіли і збайдужіли від негараздів буття, що не можуть впорядкувати і свого власного житейського побуту. Тому, як мовиться, не суди ближнього свого.
Отож так і живемо в невідомості. І тільки ті, хто вже осів на небесах, мають змогу бачити продовження свого посмертного «буття» на виміряному ритуальною службою клаптику свого земного цвинтарного «дому»…
Як мені видається, один з уродженців Нового Роздолу , який переставився у кращий світ в січні 2026 року і був похоронений родичами на міському Малехівському цвинтарі, з того часу перебував у засвітах у глибокому смутку і розпачі, «споглядаючи» із потойбіччя за вкрай занедбаною могилою, у якій упокоїлась його тілесна оболонка . Бо ж боліла душа покійника, що відтоді ніхто з його рідних, які живуть у Львові, від дня чину похорону так жодного разу і не відвідали його могилу. Вже і сніги зійшли, почалася весняна негода, минав місяць за місяцем, на цвинтарі могила глибоко занепала, хрест так само похилився, а ніхто з рідних так і не приходив.
Із соромом зізнаюся як дядько небіжчика, що і мені на гадку не спадало провідати могилу двоюрідного племінника, бо, радше за все , думав, що нею опікуються його рідні зі Львова. Виявилося, що глибоко помилявся, отож щиро каюся і прошу у покійного родича пробачення, що так сталося. Думаю, що він мене розуміє, оскільки і в січні, коли племінник помер у Львові, займався його похованням у Новому Роздолі, і декілька років тому, як міг, допомагав у організації поховання його матері, а ще раніше також і батька, мого двоюрідного брата. Бо ж згори все видно до дрібки, немов на долоні…
Але у травні все змінилося і, можу припустити, що моєму родичу – небіжчику на небесах полегшало на душі. Отож, одного погожого травневого дня на цвинтар прийшла відвідати могили своїх рідних однокласниця мого племінника, з яким закінчила Новороздільську СШ №2 у 1975 році. Вона у зв’язку з поважними обставинами нещодавно переїхала жити у Новий Розділ з іншого міста, тож із сумом зауважила на кладовищі могили своїх знайомих, сусідів, які теж відійшли у вічність. Так мимоволі і натрапила на могилу однокласника. Та що там казати – насправді це була вкрай занепала і занедбана могила. І тільки напис на хресті вказував, хто тут похований. Вона була вражена: та це ж могила її однокласника – відмінника, єдиного сина батьків, який зробив стрімку кар’єру у одному з успішних львівських підприємств енергетичного сектору!
Вона оговталася тільки вдома, а подумавши трохи, зателефонувала деяким іншим однокласникам і повідомила про плачевний стан могили їхнього шкільного товариша. Відтак запропонувала скинутися коштами, хто скільки може, щоб вистачило на впорядкування могили. Аж сльози навертаються, коли продовжую цю історію, бо її підтримали усі, з ким спілкувалася. А один однокласник, який живе у Івано – Франківську, наступного дня вислав ініціаторці благоустрою могили 500 грн.
І процес пішов: до облаштування залучили працівників, придбали у магазині ритуальних послуг дерев’яний короб, свічки – лампадки. Невдовзі могила мого родича набула цивілізованого вигляду (див на фото). До слова, на жаль, однокласниці покійного, коли вирішили впорядкувати занедбану могилу мого двоюрідного племінника, не знали, що я його дядько, а випадкового про це дізнавшись, аж тоді повідомили мені цю сумну історію із світлим завершенням. Бо ж якби знав, то також вніс би і свою лепту у облаштування могили, повідомив би його рідних. А так слухав їхні слова, відчуваючи сором. І був до глибини душі зворушений їхнім світлим вчинком і щиро дякував однокласникам племінника за добру справу, дякую і тепер, пишучи цей текст. Нехай Бог благословить їх за чуйність і доброту.
…Впевнений, що і моєму двоюрідному племіннику у Засвітах також стало легше на душі і він гордиться своїми однокласниками…
Іван БАСАРАБ
